У невеликому містечку під Черніговом, де столітні каштани шепочуть давні історії, моє 37-річне життя затьмарив сімейний конфлікт, що розриває душу. Мене звуть Мар’яна, я одружена з Олегом, і у нас двоє дітей — Софійка та Дениско. Моя молодша сестра, 32-річна незаміжня Тетянка, раптом вирішила, що мамина двокімнатна квартира має належати лише їй. Ця суперечка не просто про квадратні метри — це про справедливість, любов і родинні зв’язки. Я в розгубленості й прошу поради, як знайти вихід.

**Родина, якою вона була**

Наша мама, Галина Олексіївна, — наше сонце і опора. Їй 65, вона живе одна у своїй хрущовці, яку отримала ще за часів СРСР. Ми з Тетянкою виросли в цих стінах, і кожен куточок тут дихає спогадами. Я завжди була старшою, відповідальною: допомагала мамі навіть після весілля та народження дітей. Тетянка ж — вільний птах: вчилася у Львові, працює у рекламі, живе на орендованій хаті й поки що не планує ані родини, ані дітей.

Ми з Олегом живемо в іпотечній квартирі, кожна гривня на рахунку, але я все рівно возьмусь за клопоти: то привезу мамі продукти, то допоможу з ремонтом, то до лікаря супроводжу. Тетянка заїжджає рідше — то робота, то подорожі, то побачення. Я не судила за це, поки вона не кинула бомбу про мамину квартиру.

**Сварка, яка розколола нас**

Місяць тому мама обмовилась, що думає про заповіт. Хотіла поділити хату порівну, щоб ніхто не образився. Я погодилась — так чесно. Але Тетянка, почувши це, завелася: «Мамо, це ж несправедливо! Квартира має бути моєю! Мар’яна ж і так усе має: чоловіка, дітей, житло, а я сама — мені потрібніше». Її слова вдарили, наче грім. Чому моє заміжжя раптом позбавляє мене права на мамину любов?

Я намагалась говорити спокійно: «Тетяно, ми ж рівні. Чому тобі все, а мені ні?» Вона відповіла, що їй складніше: немає ні чоловіка, ні дітей, і квартира — її єдина гарантія. «Ти ж не злидарствуєш, а я можу залишитися ні з чим», — сказала вона. Її егоїзм приголомшив мене. Невже мої роки турботи про маму — ніщо? Невже моя родина — причина мене обділити?

**Біль і розпач**

Мама у сльозах. «Я хотіла, щоб ви жили дружно», — каже вона, але Тетянка тисне на неї, вимагаючи змінити заповіт. Я бачу, як мама вагається, і це мене добиває. Вона завжди любила Тетянку більше — молодшу, «незалежну», — але я не ревнувала. А тепер почуваюсь зрадженою. Моя сестра, яку я захищала в дитинстві, тепер бачить у мені суперницю.

Олег сердиться: «Мар’яно, не здавайся! Це твоє право». Діти ще малі, але я думаю про їхнє майбутнє. Ця квартира могла б стати їхньою підстраховкою, тим більше ми ще роками будемо виплачувати іпотеку. Але Тетянка про них не думає — лише про себе. Її слова «ти ж справляєшся» — як ляпас. Так, справляюсь… але якою ціною? Втомою, недосипанням, постійними відмовми собі у всьому заради родини.

**Що робити?**

Я в тупику. Піти до нотаріуса й вимагати своє? Це ж холодно й формально — а мені хочеться зберегти родину. Поговорити з Тетянкою знову? Та вона не чує, впевнена у своїй правоті. Переконати маму нічого не міняти? Боюсь, це зробить її нещасною. Або здатися, віддавши все Тетянці? Але тоді я втрачу не лише квартиру, а й віру в справедливість і нашу родину.

Подруги радять різне. Одна каже: «Борись, це твоє законне». Інша: «Відпусти, не руйнуй стосунки». Але як відпустити, коли образа душить? У 37 років я хочу миру — але не ціною гідності. Може, Тетянка боїться за своє майбутнє — але чому її страх важливіший за мій? Чому моя турбота про маму, мої роки підтримки — ніщо?

**Мій крик душі**

Ця історія — мій біль. Тетянка, мабуть, не хоче зла, але її егоїзм руйнує нас. Мама, можливо, любить нас обох, але її нерішучість болить. Я не хочу сварки — але не можу мовчати, коли моє життя перекреслюють. У 37 років я хочу, щоб мої діти побачили сильну матір, щоб наша родина була разом, щоб справедливість перемогла.

Дайте пораду: як мені вчинити? Як відстояти своє, не втративши сестру й маму? Я — Мар’яна, і я на роздоріжжі, де кожен крок — біль. Допоможіть знайти дорогу, яка поверне мир у моє серце.