– Та будь-який недолугий може фарбами на папері ялозити! Такої ганьби в нашому роді ще не було! – Кричав дід Савелій, коли дізнався, що онук збирається вступати до художнього коледжу

– Та будь-який недолугий може фарбами на папері ялозити! Такої ганьби в нашому роді ще не було! – кричав дід Савелій, коли дізнався, що онук збирається вступати до художнього коледжу.

У Савелія було чотири онуки й лише один онук. Потай він дуже пишався тим, що єдиного хлопця в цьому «квітнику» назвали на його честь. Насправді ж старий суворо запитував зі свого тезки, та продовжувача династії.

Дізнавшись, що Савелій-молодший після школи вирішив податись у «художку», патріарх сімейства не на жарт розгнівався.

– То як же так? Малюнки малювати, чи що? Та я в його роки!

– Сиди вже, діду, зі своїми роками! – нетерпляче перервала його дружина Поліна Микитівна. – У хлопчика талант! Вивчиться, знаменитим художником стане! Може, все наше прізвище прославить!

Але на діда Савелія такі аргументи не діяли, і він продовжував кип’ятитися:

– Чим уславить? Мазаниною?! Ні, щоб піти на завод! Або, скажімо, у поле на трактор. Ось це я розумію!

Савелій-молодший приїжджав у село до дідуся та бабусі щоліта. Але цього разу майбутній митець відвідав їх із виключно практичною метою.

– Для вступних іспитів потрібно намалювати кілька робіт у різному жанрі, – пояснював він бабусі Полі, із задоволенням уплітаючи її вареники з картоплею під сметанним соусом із зеленню.

– І що ж ти, Савко, зображатимеш? – похмуро поцікавився дід.

– Є деякі ідеї, – невизначено відповів онук.

Коли через кілька днів дід Савелій побачив одну з «деяких» ідей, його душу переповнило бурхливе обурення:

– Це що ж таке? Тобі мама з батьком хіба для такого гроші на фарби давали?

Три довгі дні юний художник сидів з полотном і палітрою на городі, на грядці з гарбузами. Проходячи повз, дід Савелій миттю зазирнув за плече онука і жахнувся.

На яскравому жовтому фоні була дійсно зображена гарбузова грядка. Тільки самі гарбузи були чомусь синього кольору і росли в оточенні червоного листя.

– Розумієш, діду, це – поп-арт! – терпляче пояснив онук. – Посилання до масової культури.

Дід нічого не зрозумів зі слів тезки й тому розсердився ще сильніше:

– Погань якась, а не культура! Що тут культурного? Хіба гарбузи бувають синіми? Де ти таке бачив? Де тут мистецтво?

– Дай хлопчику спокій! – Спробувала осадити чоловіка баба Поля. – Йому видніше! Якщо потрібно, щоб гарбузи були синіми – нехай будуть!

Сама вона теж не особливо зрозуміла, чому завжди жовті чи помаранчеві баштанні у Савушки посиніли. Але любов бабусі до онука була сильнішою за творчі упередження.

– А це що? – тицьнув пальцем дід Савелій у куток картини.

Там, на розлогому червоному гарбузовому листку, красувався напис «Ксав’є».

Онук пояснив:

– Особистий підпис автора картини. Ксав’є – це мій творчий псевдонім. Похідне від злиття прізвища та імені – Калачиков Савелій.

– Ні, Полю, ти таке чула? – Знову вибухнув дід. – Він навіть від власного імені та прізвища відмовився! Вони, мабуть, твого гарбузового генія не влаштовують! Називайте його тепер Ксав’є!

– Діду, це лише творчий псевдонім! – Намагався заспокоїти Савелій-молодший.

Але дід розлютився не на жарт. Гучно грюкнувши дверима, він пішов до Макаровича – сусіда і давнього свого товариша з гри в доміно.

– І ні, щоб справді чим корисним зайнявся! – Виливав він емоції другу. – А то ж – картинки малювати!.. А щоб завод чи на трактор!..

– От би відшмагати цього Ксав’є! Та так, щоб тиждень сісти не міг!

– Так, ми були зовсім інші! – сумно та солідарно зітхнув Макарович.

– Саме так! – Відчувши підтримку, підбадьорився дідусь горе-художника. – Ми в ті роки прагнули чогось корисного, справді важливого.

– Згадай, Макаровичу, якими ми після вітчизняної повернулися? Як нам хотілося жити, бачити, будувати!.. А тут – на тобі, сині гарбузи!..

Літні люди задумалися кожен про своє. Їм було, що згадати із власної молодості. Першим мовчання порушив сусід:

– А знаєш, Саво, не правильно ми робимо, що порівнюємо їх із нами. Молодь тепер інша. І час інший. Нехай молоді живуть, щось своє будують!

– Ми ж за їхнє щастя та спокій велику ціну заплатили? Нехай малює хоч сині, хоч рожеві гарбузи, аби такого лиха не повторилося!

– Це ти правильно сказав, Михайле Макаровичу! – кивнув Савелій. – Тільки б не повторилося!

Додому дід Сава повернувся в доброму, навіть дещо сентиментальному настрої. Підіймаючись на ґанок власного будинку, старий навіть хотів, якщо не попросити в онука вибачення, то всім своїм виглядом продемонструвати прихильність до його художніх експериментів.

Однак, занісши ногу на черговий щабель, так і завмер. Стіна свинарника, яка ще вранці відливала молочною білизною новенької цегли, рясніла різнобарвною плямою.

Підійшовши ближче і придивившись, дід Сава навіть за серце схопився. Зі стіни на нього витріщало опуклі очі щось фіолетово-зелене.

– Графіті, – незворушно відповів на німе запитання онук. – Сучасна версія наскельного живопису!

– Саво, а це що за чудовисько таке? – ахнула баба Поля. – Вже краще б поросятко зобразив! Свинарник же…

– Це піранья, ба! Хижа риба…

– Ну, риба – так риба, – зітхнула бабуся і, підійнявши відро з огірками, зникла в хаті.

А дід Савелій тільки мовчки плюнув собі під ноги.

– Скажи синові та невістці, щоб взяли Савку в їжакові рукавиці й припинили цю витівку з мистецтвом! – злісно умовляв дід Савелій дружину.

Він неквапливо нанизував на виделку ще гарячу смажену картоплю і спостерігав у вікно за тим, як онук відмиває від стіни витрішкувате чудовисько.

– Ось візьми сам і скажи! – роздратовано відповіла Поліна Микитівна.

– І скажу! Раз до них не доходить! Розпустили хлопця!.. А краще – сам із ним серйозно поговорю!

Відкладати «серйозну розмову» зі спадкоємцем династії дід Савелій не став. Того ж вечора, посадивши онука навпроти себе на подвір’ї, він спробував обдурити творчу душу, що заблукалася.

– Ти це, Савелій, кидай нісенітницею мучитися! У нашому роді мужики такою ганьбою ніколи не займалися! Лише важливими, корисними справами.

– Ось мій дід, Петро Авдійович, був пічником. Людям печі складав. Найкращим майстром у всій окрузі був. Батько мій, Федір Петрович, одним із перших у нашому селі комбайн освоїв. А я, як із вітчизняної прийшов…

– Дідусю, почекай-но хвилиночку! Зараз продовжиш! – перервав його Савелій-молодший і побіг у хату.

Незабаром він повернувся з етюдником.

– Ти продовжуй розповідати, діду! – Попросив він і розгорнув полотно. – Мені, справді, цікаво! Особливо, як ти про подвиги розповідаєш! Але тільки не можу я сидіти, склавши руки! Буду слухати й працювати, гаразд?

Дід уже знову хотів розсердитися, але на думку спала хитра заспокійлива думка:

– Хай малює! Хоч щось, та в голову потрапить!

І продовжив дід свою розповідь. І про те, як він із товаришами-односельцями добровольцями пішли. І як повернулися вони лише вдвох із Макаровичем.

І як зруйноване нелюдами село підіймали та всю область. Як важко було у ті роки розрухи та голоду. І тільки мрія про світло, гідне майбутнє для дітей та онуків не давала його поколінню скласти руки.

Сонце зовсім закотилося за обрій. І пізні літні сутінки вже підповзли до порога старого будинку.

– Згортайте посиденьки, хлопці! Вечеря готова! – покликала з кухні Микитівна.

І обидва Савелія, молодий і літній, дружно встали та пішли за стіл, накритий щедрою бабусиною рукою.

Вранці, як завжди, з першими півнями, дід Савелій підвівся з ліжка і, хрускаючи суглобами, пройшовся по хаті. Сонна Поліна Микитівна готувала відро для ранкової дійки.

– Ти подивися там, на дивані, – ніби ненароком сказала вона чоловікові й кивнула у бік вітальні.

Він глянув у той бік, куди вказала дружина, і остовпів. На старовинному дивані стояв його, діда Савви, портрет.

Полотно ще не було вправлено в раму і просто спиралося на спинку дивану. Дід Савелій підійшов ближче і пильно вдивився.

З полотна на нього дивився він сам. Сиві кучері спадали на високе, прокреслене зморшками, чоло. Погляд пронизливих блакитних очей, що не зблякли з часом, задумливо дивився кудись за лінію обрію.

Старий на портреті ніби перебував у думках десь далеко, у безповоротному, але такому дорогому серцю минулому.

Але особливо захопив діда Савелія недбало накинутий на його намальовані плечі армійський кітель з медалями…

Надягнувши на ніс окуляри, дід прочитав у куточку напис: «Портрет Савелія Калачикова-старшого, руки Савелія Калачикова-молодшого».

– Бачив, що він зобразив, коли ти вів з ним серйозні розмови? – тихо, щоб не розбудити сплячого онука, спитала Поліна Микитівна.

– Отакої, – задумливо протягнув дід.

І через якусь мить додав з гордістю, що погано приховувалася:

– Ну, це вже схоже на мистецтво! Зовсім інша річ! Можливо й дочекаємося ми з тобою, Полю, його зоряного часу…З Богом…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.