навіть ніжно. Але тоді я ще не знала, що це – “дзвіночок номер два”.

Потім був момент, коли він сказав:

– Дай мені свої банківські реквізити, я подам усе в одну таблицю. Нам же треба платити за садок, комуналку, кредит. Зручніше, якщо все з однієї картки.

Я не заперечила. Це здавалося логічним. Він – економіст, я – вихователька. Хай він рахує. Але коли через місяць я попросила грошей на джинси для дитини, він подивився, як на порожнє місце.

– А ті, що ти купила в жовтні, де?

– Ну вона ж росте…

– Треба було думати, коли купувала.

Він не дав. Потім сам купив. Якісь страшні, з блискітками, які донька одягнула один раз. Я не перечила. Але десь там, усередині, щось уже розкололося.

Я не мала картки. Не мала доступу до наших грошей. Я не вирішувала, що ми їмо. Я не обирала, куди ми їдемо на вихідні. Навіть телевізор вмикали лише на те, що йому подобалося. А я… Я навчилась мовчати.

Якось я зібралася піти на курси. Просто для себе. Просто щоб вийти з хатнього кола. Прийшла з роздрукованим розкладом.

– Це що? – спитав він.

– Курси. Щосуботи. Всього п’ять тижнів.

– Ти ж не встигнеш усе вдома зробити. Та й доньку на кого?

Я стиснула папір.

– На тебе.

– На мене? А я коли відпочиватиму?

Ми посварились. Перший раз за довгий період я не мовчала. Він гримнув дверима і не прийшов додому до півночі. Я сиділа в темряві і зрозуміла: я більше боюсь сварки, ніж самотності.

Наступного тижня я не пішла на курси. Але записалась до психолога. Тайкома. У перерву між роботою і садком. Після третьої зустрічі вона сказала мені просте:

– Василино, ви не винні, що вас вивчили бути зручною.

Мене ніби вдарило.

– Але він же… не кричить, не б’є… Просто хоче, щоб усе було добре…

– Добре для кого?

Я мовчала.

Далі я почала записувати всі його зауваження. В щоденник. Якось навіть зберегла СМС: “Ти що, витратила 180 грн на якісь дивакуваті серветки?!” Хоча це були декоративні серветки для дня народження нашої доньки.

Я ховала записи. Але вже знала: я не зійшла з глузду. Це справді було щось інше. Зі страхом, тишею і самотністю.

Остання крапля була, коли я пішла з донькою в аптеку й затрималась. Телефон розривався. 11 пропущених. Я приїхала додому – він стояв на порозі.

– Де ти ходила?!

– В аптеку. У неї жар.

– Треба було сказати.

– Я не могла в момент, вона плакала…

– У мене були плани!

– А в мене – дитина! – сказала я. Голос мій зірвався, але вже було байдуже.

Він замовк. І це мовчання було важчим за будь-які слова.

Я не витримала. Зібрала речі. Написала мамі. Поїхала.

Зараз я живу у неї. Працюю. Поступово збираю документи. Адвокат є. Психолог – теж. Донька знову малює сонечка. Іноді питає про тата. Я відповідаю: “Він зараз живе окремо”. Не брешу, але й не перекладаю свою біль на неї.

Я вчуся бути собою. Без дозволу. Без звіту. Без “будь хорошою”. Просто бути.

А ви? Ви колись відчували, що втрачаєте себе? Що замість партнера поруч контроль і мовчазний вирок? Як ви зрозуміли, що пора вийти з клітки?

Джерело