У маленькому містечку під Хмельницьким, де старі вишневі сади шепочуть історії минулого, моє життя в 52 роки затьмарене зрадою, яку я не можу пробачити. Мене звуть Оксана, а моя матір, Ганна Василівна, своїм рішенням про спадщину розбила мені серце. Вона віддала все братові, а тепер дивується, чому я перестала її відвідувати, допомагати та піклуватися. Її здивування — як сіль на рану, а мій біль — ціна за роки відданості, які вона не оцінила.

**Родина, для якої я жила**

Я була старшою донькою в сім’ї. Мати виросла нас із братом Ігорем сама, після того як батько пішов, коли мені було 10. Я рано дорослішала: готувала, прибирала, доглядала за молодшим Ігорем, поки мама працювала на двох роботах. Вона завжди казала: «Оксанко, ти моя підтримка». Я пишалася цим, жертвувала своїми мріями заради сім’ї. Ігорь же ріс безтурботним — він був маминим улюбленцем, її «синочком», якого вона пестила.

Я вийшла заміж, народила двох дітей, але ніколи не забувала про маму. Коли вона хворіла, я возила її по лікарях, купувала ліки, привозила щотижня продукти. Ігор, живучи в тому ж містечку, рікто навідувався. Він одружився, завів сина, але його візити до мами були більше для виду. Я не осуджувала — думала, що так і має бути: я, старша, беру на себе більше. Але мамине рішення про спадщину перевернуло все.

**Удар, якого я не чекала**

Рік тому мама оголосила, що переписала будинок, ділянку та заощадження на Ігоря. «Він чоловік, йому треба ростити сина, а ти, Оксанко, й так справляєшся», — сказала вона. Я заніміла. Будинок, який я допомагала ремонтувати, ділянку, яку я полола, гроші, частину яких я сама їй давала, — усе відійшло братові. Мені не дісталося нічого, навіть символічної частки. Мамині слова були як ляпас: моє життя, моя турбота, мої жертви нічого не значили.

Я намагалася говорити з нею, пояснити, як мені боляче. «Мамо, я ж усе для тебе робила, чому ти так?» Вона відмахнулася: «Не жадібуй, Оксанко, в тебе чоловік, діти, а Ігор — мій син». Її байдужість вбила в мені щось. Ігор, дізнавшись про спадщину, лише знизав плечима: «Мама краще знає». Він не запропонував поділитися, не подякував мені за роки, коли я тягнула все на собі. Їхня змова — мама та брат — стала для мене зрадою, яку я не можу забути.

**Мій біль і розрив**

Після цього я перестала їздити до мами. Не дзвоню, не привожу продукти, не питаю, як вона. Мої діти, Марічка та Андрійко, питають: «Мамо, що з бабусею?» Я не знаю, як пояснити, що бабуся обрала їхнього дядька, а не мене. Чоловік, Тарас, підтримує: «Оксанко, ти не зобов’язана терпіти таке». Але всередині я розриваюся. Мені 52, і я теж втомилася — від роботи, від клопотів, від життя. Я теж потребую підтримки, але мама цього не бачиТепер я розумію, що справжня родина — це не кров, а ті, хто цінує твою любов і відданість.