Олена втомлено опустила пакети з продуктами на стіл. Знову довга зміна, знову вечеря після дев’ятої вечора. Ще не встигла розкласти покупки, як у двері подзвонили.

На порозі стояла Ніна Борисівна, з тонко стиснутими губами.

— Знову комуналку підняли! — випалила свекруха замість привітання, проходячи в тісний передпокій крихітної однушки. — Тепер просять дев’ятнадцять тисяч! Дев’ятнадцять! А пенсія у мене яка? Ти ж сама знаєш.

Олена мовчки кивнула, продовжуючи розкладати продукти. Візити свекрухи завжди починались зі скарг і завжди закінчувались натяками на допомогу.

Олена зітхнула, зачинила дверцята холодильника і повернулась до свекрухи.

— Ніно Борисівно, я все розумію, але… — вона провела рукою по кімнаті. — Бачите самі, куди вас селити? Ми з Сергієм три роки збирали на перший внесок. Ще п’ять років виплачували. Нарешті хоч дах над головою свій, але більше нічого немає.

Обличчя свекрухи застигло.

— Значить, матері чоловіка доведеться йти на вулицю? — Ніна Борисівна поправила шарфик на шиї тремтячими руками. — Або в дім для літніх?

— Та що ви таке кажете? — Олена насупилась. — Просто зараз немає зайвих грошей. Може, пошукати іншу квартиру? Дешевшу?

— Де ж її знайдеш, дешевшу? — гірко усміхнулась Ніна Борисівна. — У такій дірі, де під вікнами хулігани шастають? Я ж думала, син з дружиною не покинуть у біді.

Олена стиснула губи. Ця розмова повторювалася вже третій місяць поспіль.

— Я була б рада допомогти, але у нас самих тільки-тільки кінці з кінцями…

— Знаю я ваші «кінці з кінцями»! — перебила свекруха. — На море, бач, літали! А мати хай без даху над головою залишиться — дрібниця!

— Ми чотири роки нікуди не вибиралися, — тихо сказала Олена. — Один раз собі дозволили…

— Добре, все ясно, — Ніна Борисівна різко підвелася. — Бачу, тільки про себе думаєте. Що ж, піду я…

Двері грюкнули, перш ніж Олена встигла щось відповісти.

Увечері вхідні двері різко розчинились. На порозі стояв Сергій — очі блищали, щелепи стиснуті.

— Що ти матері наговорила? — кинув він із порогу, навіть не роззувшись.

— Привіт, дорогий, — Олена схрестила руки на грудях. — Я теж рада тебе бачити.

— Не юродствуй! — Сергій пройшов на кухню, залишаючи брудні сліди на підлозі. — Мати дзвонить, плаче, каже — виганяєш її, грошей не даєш!

Олена закотила очі.

— Сергію, давай по порядку, — вона підійшла до мийки, налила води у склянку. — Твоя мама прийшла жалітися, що їй підняли оренду. Я сказала, що зайвих грошей немає і жити тут їй ніде. Де тут «виганяю»?

— Могла б і подумати, як допомогти! Це ж моя мама!

— А я хто? — Олена різко розвернулася. — Машина для заробітку? Я на дві ставки працюю! Ти де був, коли ми іпотеку виплачували? Хто половину зарплати віддавав?

Сергій стис кулаки.

— Починаєш дорікати?

— Я не дорікаю, — Олена намагалась говорити спокійно. — Просто нагадую очевидне. У нас тридцять квадратів на двох. Куди твою маму селити? У коридор?

— В Європі он сім’ями живуть у таких квартирах! — огризнувся Сергій.

— О! — Олена отруйно усміхнулась. — Геніальне рішення! А може, просто віддамо цю квартиру твоїй мамі? А самі переїдемо на орендовану? Будемо платити за житло, аби тільки Ніна Борисівна була задоволена!

— Не перекручуй! — Сергій нервово заходився по кухні. — Але ж можна щось придумати!

— Наприклад? — Олена підняла брови. — Давай, озвучуй свої геніальні ідеї.

— Не знаю! — гаркнув Сергій. — Але не кидати ж маму!

— Знаєш, я втомилась, — Олена похитала головою. — Втомилась від цих нескінченних претензій. Від твоєї мами. Від твого ниття. Ми гарували, щоб купити цю квартиру. А тепер я маю вибачатись, що не можу утримувати ще й твою матір?

Сергій мовчки дивився у вікно, жовна ходили на щелепах.

— Може, тобі з мамою жити? — тихо додала Олена. — Раз я така безсердечна невістка.

— Може, й варто, — просичав Сергій крізь зуби, не озираючись.

Ці слова зависли між ними, наче важкий камінь. Олена стиснула губи, мовчки зібрала посуд у мийку і пішла до кімнати. За зачиненими дверима вона стиха схлипнула, але Сергій не прийшов.

Наступного ранку все почалося з тиші. Сергій вже пішов на роботу. Олена повільно блукала квартирою, збираючись, і вперше помітила, як багато дрібниць її дратували вже давно. Розкидані шкарпетки під ліжком. Немита кружка на столі. Поличка у ванній, яку чоловік обіцяв прикрутити ще пів року тому.

— Невже я була сліпа? — пробурмотіла Олена, збираючи з підлоги брудні речі чоловіка.

Минув тиждень у крижаному мовчанні. Сергій приходив пізно, їв мовчки, спав, відвернувшись до стіни. Олена не намагалась помиритися — всередині все завмерло.

А потім пролунав дзвінок, що перевернув усе життя.

— Олено Вікторівно? — почувся в трубці незнайомий голос. — Вас турбує нотаріус Світлана Павлівна. У мене для вас важлива інформація. Ваша бабуся, Ольга Миколаївна Степанова, залишила вам квартиру. Трикімнатну, в районі Лук’янівки.

Олена завмерла з телефоном біля вуха. Вона повільно промовила:

— Бабусі не стало десять років тому…

Нотаріус терпляче пояснила:

— Йдеться про двоюрідну бабусю. За заповітом квартира переходить вам як єдиній спадкоємиці.

Новина про спадок вдарила, мов блискавка серед ясного неба. Трикімнатна квартира! Олена смутно пам’ятала цю бабусю — вони бачилися рідко, кілька разів у дитинстві.

— Вам потрібно приїхати оформити документи. Чим швидше, тим краще.

Увечері Сергій повернувся додому. Олена розповіла йому новину. Його очі загорілися.

— Трійка? На Лук’янівці? — він ляснув у долоні. — Це ж вирішення всіх проблем!

Наступного дня про спадщину дізналася Ніна Борисівна. Свекруха примчала з пирогом, випромінюючи привітність.

— Оце так удача! — вона лагідно гладила Олену по плечу. — А я якраз думала, що робити з квартирою. Оренда така дорога…

Упродовж тижня, поки Олена оформляла документи, Ніна Борисівна стала частою гостею. Приносила пиріжки, цікавилася справами, навіть допомагала з прибиранням. Сергій млів на очах, дивлячись на матір, і кидав на дружину тріумфальні погляди.

Нарешті настав день, коли всі документи були оформлені. Олена офіційно стала власницею трикімнатної квартири. Увечері вони сиділи втрьох на кухні — Олена, Сергій і Ніна Борисівна. Посеред столу лежали ключі від нового житла.

Свекруха з нетерпінням дивилась на зв’язку. Потім різко простягнула руку, взяла ключі, підкинула їх у повітрі й зловила.

— Оформи квартиру на мене. І якнайшвидше. Я хочу розпочати там ремонт! — діловито заявила вона, наче оголосила прогноз погоди.

Олена моргнула, не вірячи власним вухам.

— Перепрошую, що?

— Квартиру, кажу, переоформ на мене, — повторила Ніна Борисівна, брязкаючи ключами. — Нащо вам трійка? Удвох і тут непогано. А мені якраз буде де розвернутись.

Олена перевела погляд на чоловіка. Сергій дивився у стіл, уникаючи її очей.

— Сергію, ти почув, що сказала твоя мама? — тихо спитала Олена.

— Ну, в цьому є сенс, — пробурмотів він. — Мамі потрібна окрема квартира…

— Окрема? — Олена подалася вперед. — Моя квартира за спадком має стати її власністю?

— Не перекручуй, — відрізав Сергій. — Ми ж родина. Яка різниця, на кого оформлена?

— Велика, — Олена підвелася. — Дуже велика різниця.

Ніна Борисівна стиснула губи.

— І що це за тон? Я, між іншим, виростила сина. Одна! Тепер мені належиться відпочинок і турбота!

— За мій рахунок? — Олена схрестила руки на грудях.

— А ти егоїстка, — безапеляційно заявила свекруха. — Думаєш лише про себе! Навіщо тобі трійка? Щоб хизуватись перед подругами?

— Ніно Борисівно, — Олена змусила себе говорити спокійно, — це моя спадщина. Від моєї бабусі.

— Сергію, поясни їй! — свекруха змахнула руками. — Скажи, що так правильно!

Сергій нарешті підвів очі.

— Олено, ну справді… Мама стільки для мене зробила…

— А я? — у голосі Олени зазвучала сталь. — Я що для тебе зробила, Сергію? Шість років працювала на дві ставки, щоб виплатити нашу іпотеку! А тепер ти пропонуєш мені віддати трикімнатну квартиру своїй матері?

— Не кричи на мого сина! — обурено вигукнула Ніна Борисівна.

— А ви не вказуйте мені, що робити з моїм майном! — відрізала Олена.

— Яка ж ти зла! — свекруха театрально приклала руку до серця. — Сину, я ж тобі казала — вона думає тільки про гроші!

— Досить! — Олена різко підвелася. — З мене досить. Цей шлюб… він давно себе вичерпав. Ти зробив свій вибір, Сергію. І це не мій бік.

Вона вихопила ключі з рук приголомшеної свекрухи.

— Я йду. До своєї квартири.

Двері грюкнули за спиною Олени, залишивши позаду обурені вигуки Ніни Борисівни та розгублений погляд Сергія.

Наступного дня почався кошмар. Спочатку — дзвінки з погрозами від свекрухи. Потім — слізні благання Сергія. Згодом — звинувачення, що вона зруйнувала родину «через якусь квартиру».

— Я подаю на розлучення, — повідомила Олена чоловіку при зустрічі.

— І ні, це не обговорюється.

— Тоді я вимагаю поділу майна! — вигукнув Сергій.

— І трійку теж ділити будемо!

— Спадщина не підлягає поділу при розлученні, — спокійно відповіла Олена.

— Проконсультуйся з юристом.

Розлучення перетворилося на війну. Ніна Борисівна подала в суд, стверджуючи, що має право на частину квартири, бо її син був у шлюбі, коли Олена отримала спадок.

— Ви не залишаєте мені вибору, — сказала Олена адвокату.

— Я поділю нашу однушку. Нехай мені дістанеться половина суми — і на цьому крапка.

Суд став на її бік. Квартиру продали, гроші поділили порівну. Частину цих грошей Олена вклала в ремонт у новій трикімнатній квартирі.

Востаннє вона бачила колишнього чоловіка й свекруху на фінальному засіданні суду. Сергій виглядав виснаженим. Ніна Борисівна сипала прокльонами.

— Знаєш, — сказала Олена колишньому чоловіку на прощання, — я вдячна твоїй мамі. Вона допомогла мені побачити, ким ти є насправді.