Після 35 років шлюбу я залишилася одна. І найважче було не навіть це, що Вадим пішов до іншої, а те, як швидко мої дорослі діти виставили мені моральний рахунок.

Як тільки я наважилася сказати, що хочу ще бути щасливою, ще комусь варитися борщ і сміятися над дурницями на лавці – вони просто відсахнулися. Мовляв, у твоєму віці це виглядає, як мінімум недоречно. Особливо якщо “він” не дотягує до наших високих сімейних стандартів.

Все почалося з того, що я випадково загубила рукавичку.

Пішла за хлібом. Як звично. Як і щодня. Взяла в сумку банку з-під меду — для Лідії Павлівни, бо вона просила баночки під джем. Але коли повернулася — не було рукавички. Повернулася слідами назад — нічого. А тоді він підійшов і сказав:

– У вас, здається, втеча з лівої руки, — простягнув мені мою бордову рукавичку.

– Якби всі втечі повертались так легко…

Він усміхався так щиро, що я не втрималась і теж розтягнула губи в усмішці. Незнайомець з м’яким голосом, трохи засмаглий навіть узимку, з морщинками біля очей. На вигляд — звичайний. Але чомусь не хотілось іти. Ми розговорилися. Його звати Роман. Пенсіонер, колись працював столяром, а тепер майструє щось для внуків. Сказав, що мешкає неподалік, і запросив якось на чай.

Я не погодилася одразу. Але вже вдома не могла його забути. Не він мене вразив — відчуття. Ніби мене помітили. Ніби я ще жива.

Діти про це дізналися не від мене. Лідія Павлівна, яка побачила нас у парку, одразу зателефонувала до моєї доньки Іри.

– Мамо, ти з глузду з’їхала? – Іра була як грім серед ясного неба. – Якого милого ти з кимось зустрічаєшся? Ще й з таким…

– З яким?

– Ну, ти ж бачила! Що в нього за вигляд? Чоловік без освіти, живе в гуртожитку, без копійки. А ти… Ти жінка з досвідом, з житлом, з ім’ям. Як ти можеш?

Я мовчала. Бо що скажеш, коли твої діти, які виросли на твоїх руках, так холодно вирізають з твого життя цілу його нову сторінку? А потім встав і мій син, Олег.

– Мамо, ну будь серйозна. Тобі 63. Люди сміятимуться. Та й, відверто, ти ж не дурна. Тобі просто самотньо, ми розуміємо. Але є інші способи це подолати. Клуби, волонтерство…

Але я не хотіла волонтерства. Я хотіла ділити вечірній чай. Хотіла, щоб хтось казав “одягни шапку”, навіть якщо я не послухаю. Щоб хтось сів поруч і просто мовчки потримав за руку.

Ми з Романом почали бачитися частіше. Не в таємниці — просто не афішували. Він приніс мені саморобну полицю для спецій, бо сказав, що не може бачити ті баночки, розкидані по шафах. Потім замінив кран у ванній. Ми гуляли в парку, варили варення, читали разом газети. Мене знову хтось обіймав просто так, без приводу. І я відчула себе не просто матір’ю, не господинею, не вдовою. А жінкою.

А тоді почалося найсумніше — діти перестали приходити.

– Не хочеш бути нормальною бабусею – нею буде Інна, – сказала мені Іра. – Вона принаймні не ганяється за “любов’ю” у старості.

Я навіть не сперечалася. Бо не бачила сенсу.

Але Роман залишився.

Він мив підлогу, коли я застудилась. Варив суп, хоча я казала, що він “не такий, як треба”. Приносив мені квашені огірки і називав “моїми вітамінами”. Ми разом складали список покупок. Він ніколи не питав, чому діти не дзвонять. Просто накривав на стіл і наливав чай.

Якось я готувала борщ, і він запитав:

– Тобі не страшно, що ми вже старі, а ведемо себе, як студенти?

– Мені страшніше, що я могла прожити останні роки, нічого більше не відчувши, – відповіла я. – А ти?

– А мені добре, що я зустрів тебе. Не думав, що життя дає ще один шанс. Але от — сиди, бери.

Аж поки не трапилось несподіване. Раптово захворіла моя онука. Іра приїхала до лікарні з малою. Я приготувала їм термос з чаєм і канапки, Роман запропонував допомогу, повіз усе вночі.

Іра побачила, як він поправляв ковдру дитині. Як лагідно говорив. Як залишив банку меду, бо казав, що “малі люблять на ложечці”. Вона нічого не сказала. Але я відчула, що в її очах щось змінилося.

Через кілька днів вона подзвонила:

– Мам, я… напевно, була несправедлива. Він добрий. І ти виглядаєш щасливою.

Я заплакала. Вперше за довгий час – не від образи. А від полегшення.

Зараз ми з Романом живемо просто. Але в теплі. Діти повернулись, тепер навідуються частіше. Іноді Роман вчить мого внука майструвати з дерева, а я з Ірою варимо варення.

Кажуть, любов у старшому віці – це “нелогічно”. А я скажу: це як каву пити не з термоса, а з улюбленої чашки. Повільно, по-справжньому. Без поспіху, але з насолодою.

А тепер скажіть мені, як ви вважаєте: чи має право жінка після 60-ти ще відчувати, закохуватись, обіймати і сміятися, як дівчинка? Чи ми мусимо вивішувати табличку “емоції закінчено”, як тільки стаємо бабусями?

Джерело