Валентина піднялася навшпиньки, щоб поправити фіранку на кухонному вікні. За вікном мрячив дрібний дощ. Нагадував, що на тепло в їхню орендовану квартиру доводилося буквально збирати по крихтах.

Батареї ледве жевріли, і Валентина мерзлякувато поїжилася.

З боку кімнати почулися важкі кроки чоловіка. Степан увійшов на кухню, скуйовджений і похмурий. Під очима залягли тіні, які з кожним днем ставали дедалі глибшими.

– Знайшов що-небудь? – обережно запитала Валентина, помішуючи суп. Степан опустився на табурет і втупився в стіну.

– Знову те саме. “Ми вам передзвонимо”. – Степан скривився. – Уже півроку передзвонюють. Усе без толку.

Валентина підійшла і поклала руку йому на плече.

– Може, спробуєш на завод? Марина говорила, що в них набір…

– Та був я там! – Степан різко відсторонився. – Платять копійки за дванадцятигодинні зміни. Це не робота, а каторга!

– Але хоч якась стабільність, – тихо зауважила Валентина.

– От тільки не треба мене вчити, – процідив Степан. – Тобі легко говорити зі своїм маркетингом. Сидиш у теплі, перед комп’ютером.

Валентина відвернулася до плити, стиснувши губи. Такі розмови останнім часом траплялися дедалі частіше. Раніше Степан пишався її успіхами. Тепер же кожне підвищення, кожна премія немов наждачний папір проходилися по його самолюбству.

– Я подивилася ще кілька вакансій, – сказала вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно. – Відправила твоє резюме. Можливо…

– Знову без дозволу лізеш у мої справи? – Степан сердито видихнув. – Ти тепер ще й роботу за мене шукатимеш?

Валентина поставила перед ним тарілку з супом.

– Любий, я просто хочу допомогти.

– Не потрібна мені така допомога, – буркнув він, але ложку взяв.

Валентина присіла навпроти, спостерігаючи, як чоловік їсть. Їхні стосунки змінювалися на очах. Ще недавно вони будували плани, мріяли про власну квартиру. Тепер же між ними ніби виросла невидима стіна з недомовленостей і образ.

– Я закриваю той проект із мережею аптек, – сказала Валентина після паузи. – Завтра виплатять премію.

Степан підняв погляд від тарілки.

– Скільки?

– Близько двохсот тисяч загалом.

Очі Степана загорілися.

– Чудово! Зможемо нарешті купити нормальні меблі. Або, може, з’їхати звідси у пристойнішу квартиру.

Валентина опустила погляд на свої руки.

– Дві третини я віднесу мамі. Як зазвичай.

Ложка з гуркотом упала в тарілку.

– Знову? – Степан подався вперед. – У нас тут грошей до зарплати не вистачає, а ти все туди тягнеш!

– Це на нашу майбутню квартиру, Степане, – твердо відповіла Валентина. – Ми ж домовлялися.

– Це було до того, як я втратив роботу! – В очах Степана плескалася злість. – Ти що, не бачиш, у якому ми становищі? Нам зараз гроші потрібні!

– Ми впораємося, – спокійно сказала Валентина. – У нас є їжа, дах над головою…

– Та ти просто не довіряєш мені! – перебив її Степан. – Боїшся, що я розтрачу твої кровні?

– Мова не про це…

– А про що тоді? Чому твоя мати зберігає наші гроші?

Валентина глибоко вдихнула, збираючись із думками.

– Мої гроші. Я в тебе жодної копійки не взяла. Зараз у мами вже майже мільйон. Ще трохи, і ми зможемо купити нормальну однушку. Без іпотеки! – Вона намагалася достукатися до чоловіка. – Коли ти знайдеш роботу…

– Коли я знайду роботу, – передражнив її Степан. – Може, ти й не хочеш, щоб я її знайшов? Зручно ж – ти заробляєш, командуєш, вирішуєш, куди гроші витрачати.

– Ти несправедливий, – тихо промовила Валентина.

– А по-моєму, це ти несправедлива! – Степан встав. – Я не нахлібник якийсь. Я хочу брати участь у рішеннях. Хочу мати голос у цій родині!

Валентина мовчала, дивлячись у вікно. На склі дощові краплі збиралися в химерні візерунки.

– Двісті тисяч… – пробурмотів Степан. – Знаєш, скільки всього ми могли б зробити?

– Знаю, – відповіла Валентина. – Але якщо зараз ми витратимо гроші на щось тимчасове, то так і залишимося на орендованій квартирі. Назавжди. Я не хочу цього.

– А те, чого хочу я, тебе не хвилює?

Їхні погляди зустрілися через стіл. Двоє людей, колись близьких, тепер немов говорили різними мовами.

– Хвилює, – сказала нарешті Валентина. – Але я не можу викинути ідею з квартирою. Це важливо для нашого майбутнього.

Степан похитав головою.

– Якого майбутнього, Валю? Ти в сьогоденні-то не живеш.

Він вийшов із кухні. Валентина ще довго сиділа нерухомо. Слухала, як чоловік блукає кімнатою. Вмикає і вимикає телевізор, не знаходячи собі місця.

Вона отримає гроші. І віднесе їх матері. А що буде потім, Валентина намагалася не думати.

Ранок суботи видався несподівано сонячним. Валентина стояла біля плити, перевертаючи млинці, коли у двері подзвонили. На порозі опинилися свекруха Ніна Сергіївна і сестра чоловіка Ірина.

– Який аромат! – перебільшено захоплено вигукнула свекруха, проходячи на кухню. – Валечко, ти завжди така хазяйновита.

Валентина посміхнулася і запросила гостей до столу. Степан, почувши голоси, вийшов із ванної та зрадів появі родичів.

– Мамо, Ірино, якими долями рано вранці?

Ірина театрально закатала рукав, демонструючи масивний золотий браслет.

– Ну як тобі? Вчора купила! – вона покрутила зап’ястям. – І телефон новий, найостанніша модель.

Ніна Сергіївна теж не відставала, показуючи схожий браслет на своїй руці.

– І в мене такий самий, тільки ще з камінчиками. А телефон навіть продавець півгодини налаштовував – стільки в ньому функцій!

Валентина щиро похвалила прикраси, хоча в голові промайнула здивована думка. Ще місяць тому свекруха скаржилася, що грошей ледь вистачає на комуналку. Звідки раптом така розкіш?

До обіду гості все ще не виявляли наміру йти. Валентина приготувала суп із фрикадельками і салат, накрила на стіл. Свекруха мимохідь розповідала про сусідські проблеми, але постійно поверталася до теми покупок.

– А продавець каже: “Жінко, цей браслет вас молодить на десять років!” – повторювала Ніна Сергіївна втретє.

Ірина знову демонструвала телефон.

– Дивись, Валю, яка камера! Ось ти в маркетингу працюєш, тобі б таку!

Валентина бачила, як Степан напружено мовчить, уникаючи її погляду. Свекруха ж, навпаки, дивилася на неї з якимось викликом, ніби чекала певної реакції.

До вечора Валентина почала втомлюватися від гостей. Вона планувала сходити до мами, віднести отриману вчора премію. Але піти ніяк не виходило – розмова за столом не припинялася.

– Може, чаю? – запропонувала Валентина, сподіваючись натякнути, що візит час закінчувати.

– Давай! – радісно погодилася Ніна Сергіївна. – І я до чаю якраз розмову важливу припасла.

Свекруха дістала з сумки конверт і поклала на стіл.

– Ти ж помітила, що ми тут з Іриною купили собі нові браслети й телефони. Оплатиш кредит? Не кинеш матір чоловіка у скрутній ситуації?

У кухні повисла важка тиша. Валентина здивовано переводила погляд із конверта на обличчя родичів.

– Який кредит? – видавила вона нарешті.

Ніна Сергіївна розкрила конверт і простягнула банківські документи.

– Усього-то триста тисяч. Ми знаємо, ти вчора премію отримала. Двісті тисяч. Ну і ще трохи додаси з тих, що у твоєї мами зберігаються.

Валентина розгублено взяла папери. У графі позичальника стояло прізвище свекрухи.

– Але… я не розумію. Чому я маю оплачувати ваш кредит?

– Тому що сім’я має допомагати одне одному! – відрізала Ніна Сергіївна. – Мій син сидить без роботи, а ти гроші лопатою гребеш і скупишся.

– Мама має рацію, – несподівано втрутився Степан. – Ти вчора отримала велику суму, а матері з сестрою потрібна допомога.

Валентина різко встала.

– Почекайте. Ви взяли кредит, накупили золота і телефонів, а тепер хочете, щоб я за це розплачувалася?

– А що такого? – знизала плечима Ірина. – Ти все одно гроші матері віддаєш. Краще нам допоможи.

– Так, – підтримала Ніна Сергіївна. – І взагалі, як це так? Мільйон вже накопичила! На квартиру, бачте. А ми тут копійки рахуємо!

– Степане, – Валентина повернулася до чоловіка. – Ти про це знав?

Чоловік відвів очі.

– Знав, що вони хотіли взяти кредит. Але не думав, що на таку суму.

– І ти згоден, що я маю його виплачувати?

– А що тобі варто? – раптом розлютився Степан. – Ти ж на квартиру відкладаєш! Значить гроші є! А моїй родині допомогти – шкода?

Валентина відкинулася на спинку стільця, намагаючись осмислити те, що відбувається.

– Я відкладаю на власне житло. Працюю понаднормово. А ви хочете, щоб я все це віддала на браслети й телефони?

– Нам потрібніше! – вигукнула Ніна Сергіївна. – А твої гроші просто лежать!

– Вони не просто лежать, – тихо сказала Валентина. – Це наше майбутнє. Наша квартира.

– Та не буде в нас ніякої квартири! – вибухнув Степан. – Ти мене весь час годуєш обіцянками! А мама із сестрою просто зараз потребують. Ти що, не бачиш?

– Потребують золотих браслетів? – Валентина гірко усміхнулася.

У цей момент щось у ній переломилося. Немов пелена з очей упала.

– Знаєте що, – вона випросталася, дивлячись по черзі на кожного. – Я вам нічого не винна. Жодної копійки. Я роками економила, відмовляла собі в усьому. І не для того, щоб оплачувати ваші забаганки.

– Та як ти смієш! – почала Ніна Сергіївна. – Степане, скажи своїй дружині, щоб не забувалася!

– Валя, ти перегинаєш, – насупився Степан.

– Я перегинаю? – Валентина розсміялася. – Ні, це ви всі переходите межі. Моє терпіння скінчилося.

Вона встала і попрямувала в спальню.

– Куди ти? – крикнув услід Степан.

– Збирати речі, – відрізала Валентина. – Я йду.

– Скатертиною дорога! – кинула їй услід свекруха. – Степане, ти бачиш тепер, яка вона? Завжди знала, що вона тебе не любить!

Валентина швидко склала в сумку найнеобхідніше. За спиною чулися голоси Степана і його рідні, які обговорювали, як змусити її віддати заощадження.

– Валю, зачекай, – чоловік з’явився в дверях спальні. – Давай поговоримо.

– Про що? – Валентина застебнула сумку. – Про те, як твоя сім’я вирішила обібрати мене до нитки? Чи про те, як ти їм підіграєш?

– Вони просто у складній ситуації…

– Ні, Степане. Вони просто вирішили, що я – банкомат. А ти їх підтримав.

Валентина пройшла повз нього, повз свекруху і зовицю, які замовкли при її появі.

– Знаєш, Валю, – Степан спробував зупинити її біля дверей. – Якщо ти зараз підеш, назад дороги не буде.

Вона обернулася.

– А її й не повинно бути.

Шлюборозлучний процес виявився складнішим, ніж очікувала Валентина. Степан і його мати вимагали розподілу майна, включно з неіснуючими за документами заощадженнями. Адвокат колишнього чоловіка наполягав, що гроші накопичувалися в шлюбі, а отже, мають ділитися.

Але довести наявність цих грошей вони не змогли. Офіційно Валентина віддавала гроші матері просто так, без розписок. А мати Валентини ні в які розмови з колишніми родичами не вступала.

Суд тривав кілька місяців, але зрештою Валентина виграла справу. Степан і його сім’я залишилися ні з чим, крім боргу за золоті браслети. Валентина не збиралася просто так розлучатися зі своїми грошима.

А рівно через рік Валентина підписала документи на невелику, але свою квартиру в новобудові. Ніяких кредитів – чиста купівля.

– Ось бачиш, – сказала мама, вручаючи їй ключі. – Усе було не даремно.

Валентина кивнула, оглядаючи порожні, але вже такі рідні стіни.

– Не даремно, – повторила вона. – Хоча ціна виявилася вищою, ніж я думала.Спеціально для сайту Stories