Микола не вірить, що Артем його син. Він не сказав це прямо, ні. Він з тих, що мовчать, але очима вже виносять остаточну оцінку. Дивиться на дитину, як на чужого. Питає, чому очі не такі, як у нього, чому міміка “якась не наша”. Він заходить у кімнату, коли малий спить, і не гладить, не торкається.

Лише дивиться і мовчить. І я знаю — в його голові вже крутиться думка про тест. Не тому, що він хоче правди, а тому, що втратив до мене довіру. А я не знаю, як жити з чоловіком, якого потрібно переконувати в очевидному. І найгірше – я не знаю, чи зможу потім йому пробачити.

Після виписки мій чоловік Микола почав мене уникати. Не грубо, не скандально – а тихо. Він став тінню в нашій оселі, ходив колами, мов дядько з хати навпроти, що постійно щось собі мугикає, але нічого не каже до пуття. Я бачила, як він дивиться на малого – не з ніжністю, а якось обережно, з острахом.

І тоді зрозуміла: він не вірить, що син його. Його трясе не від щастя, а від підозри. Що, мовляв, це не він тато. А хто? Сусід? Поштар? Святослав Вакарчук, врешті?

– І що далі? – спитала я себе тоді. І відповіді не знайшла. Бо коли чоловік сумнівається в твоїй вірності — це вже не шлюб, а детектив. І головна героїня в ньому не кохана, а підслідна.

Вперше він озвучив свою думку, коли Артемкові було два тижні.

– Тобі не здається, що в нього не мій колір очей? – спитав Микола, дивлячись на малого так, ніби той щойно вкрав у нього кредитку.

– В нього ще й колір шкіри міняється щодня! – видихнула я.

– Він немовля, Миколо. Очі в усіх сині спочатку.

– У мене були карі, від самого народження.

Я не сперечалась. Я просто поставила пляшечку на стіл і вийшла. Бо відчувала, як у мені закипає. Тільки не в лоб і не одразу. Микола завжди діяв м’яко: “спитати”, “придивитись”, “звернути увагу”. Але суть одна: він мені не вірить.

На третій тиждень після виписки я побачила, що він сидить у ванні з телефоном. Писав щось. Я підкралась, як справжній агент з дитячим підгузком у руці, і побачила, що він у якійсь групі. Назва: “Чи мій це син?”. Там, виявляється, чоловіки ділились фотками дітей, питали поради, обговорювали тест ДНК, ніби це рецепт борщу.

Я підійшла і спокійно, максимально спокійно спитала:

– Тобі не соромно?

– За що? – навіть не здригнувся.

– За те, що замість розмови з жінкою, з якою ти прожив десять років, ти лізеш у форум до незнайомців?

– А мені з тобою нема про що говорити. Ти щось приховуєш. Я це відчуваю.

Я мовчала. Не тому, що не знала, що сказати. А тому, що все вже сказала раніше. Коли народила, коли показала сина, коли клала його йому в руки. Він просто не прийняв. Не дитину — а мене.

Одного разу до нас прийшла моя тітка Ліда. Вона подивилась на малого, на Миколу, зітхнула так голосно, що з кімнати вибіг наш кіт, і видала:

– Боже, та він же копія Миколи! Ну хіба ти сліпий?

– Не перебільшуй, Лідо.

– Та де там перебільшую! Оті вуха, той ніс – та сама форма! Я ж пам’ятаю, я тебе на руках носила!

– Може, то й з тобою в мене щось було, – буркнув він.

Тітка хрестилась.

– Таки зроби той тест, – сказала я того вечора. – І тоді або вибачишся, або зникнеш.

– А якщо не мій?

– То я буду знати, що в тебе проблеми не з ДНК, а з головою.

Він не зробив тест. Але почав знову ходити колами. Купив книжку про батьківство. Приніс іграшку. Один раз навіть сам замінив підгузок, не питаючи. Але між нами вже була прірва. І той міст, який ми колись будували разом, — з любові, гумору, турботи — згорів.

– Олю, ми родина, – сказав він одного вечора. – І я хочу, щоб ми були разом.

– А я хочу бути з тим, хто мені довіряє. Бо в родині головне — не гени. А віра. Ти обрав сумнів. А я більше не хочу жити під слідством.

Він сидів, мовчав. А потім встав, поцілував сина в лоба і вийшов. Без скандалу. Без вибачень.

Минуло два роки. Микола іноді приходить. Приносить машинки, будує з сином вежі з кубиків. Але ми вже не разом. Не через зраду. А через невіру. Віра – це цемент шлюбу. Без неї все сиплеться, як недобудований дім.

А тепер я маю питання до вас, хто дочитав цю історію до кінця.

Скажіть чесно — якщо людина зраджує не тілом, а сумнівом, чи можливо їй вибачити? І чи можна відновити те, що зруйнувала недовіра?

Джерело