Я не планувала бути для Павла тією, хто стане його тінню. Але саме нею я й стала. Після весілля моє життя поступово звелося до фрази: “Павло вирішить”. Чи ми їдемо на свята до його батьків? Павло вирішить. Чи я повертаюся до роботи після декрету? Павло подумає.

Я ж лишень знижувала плечима і тішилась, якщо він не був злий. Але останньою краплею став той вечір, коли він заявив: “Ти надто багато говориш. Займись краще варениками”. І я задумалась. Не про вареники, а про себе. Про своє життя, яке кудись вислизнуло. І ось тоді все почалось.

Я вийшла заміж без пафосу. Весілля – на 40 людей. Мати раділа, бо “Павло без шкідливих звичок, на роботі шанують, хоч і трохи суворий”. А мені здавалося, що суворість – то просто чоловіча риса. Тоді мені здавалося багато чого.

Перший рік був більш-менш. Я ще працювала в бібліотеці, мала свою маленьку радість – книжки, спокій, людей. Але коли народився Назар, Павло сказав:

– Ти що, збираєшся далі сидіти в книжках? У тебе дитина.

Я спробувала заперечити, що працювати в бібліотеці – це не зникати з дому на десять годин. Але він уже все вирішив.

– Ти маєш бути з сином. Все інше – зайве. Я ж заробляю.

І, чесно кажучи, я не одразу помітила, як з мене зліпили тиху домашню тінь. Наче з книжки вирвали героїню й сказали – мовчи.

Але що мене дійсно добило – це їхній щотижневий “чоловічий вечір”. Павло, його батько й два брати. І я – з пирогами, салатами, компотами, у фартусі, що вже набив оскому. Я підносила тарілки, прибирала, ставила чайник.

Одного разу його брат, Валентин, жартома спитав:

– А Галя що, не з нами? Чи їй не положено?

І Павло, не дивлячись на мене, відповів:

– Вона жінка. Її справа – кухня.

І всі засміялися.

Я посміхнулась у відповідь. А потім, уночі, в туалеті, заплакала. Тихо, щоб Назар не прокинувся. І Павло не почув. Бо він не зрозуміє. Бо йому все добре.

Наступного дня я сказала:

– Павле, я хочу вийти на роботу. Назару вже три. Мама може іноді посидіти.

Він навіть не підняв очей від телефону.

– Ще чого. У нас нема потреби в твоїй зарплаті.

– Це не про гроші, – обережно відповіла я.

– Я просто хочу повернутись до людей. До книжок. До себе.

Він повільно відклав телефон.

– Тобі не вистачає людей? Маєш мене й сина. Ще б тобі телевізор не вистачало, щоб спілкуватись.

І знову – тиша. Така, як у бібліотеці. Тільки без книжок і радості.

Мені допомогла Оля – подруга з мого студентського гуртожитку. Ми зустрілись випадково на базарі, обидві тягли мішки з картоплею. Вона запросила на чай.

– Галь, ти якась змарніла. Що там у тебе?

Я намагалася віджартовуватись, але врешті сказала:

– Я просто відчуваю, що мене… як би сказати… нема.

– То вертай себе. Ніхто крім тебе не поверне.

– Але як?

Вона мовчки дістала телефон.

– Моя знайома шукає людину в невелику бібліотеку при клубі. Село невелике, але місце тихе, зарплата хоч і скромна, зате душа оживає.

– Павло не дозволить, – сказала я мимоволі. І злякалась від того, як це звучить.

Оля подивилась на мене.

– Галино, а ти в клітці, чи як?

І тут я вперше задумалась. А правда – я ж не в’язень. Я доросла жінка. Мама. Людина. Не чиїсь пироги на ногах.

Я почала з малого – вставати раніше, читати з Назаром, не чекати вказівок. Павло це помічав, але мовчав. Напруга в нас росла, як борщ, який забули вимкнути. А потім одного вечора…

– Я записалась на співбесіду, – сказала я, коли він знову відкинувся на дивані з телефоном.

– Куди?

– До бібліотеки. На пів ставки. Далеко, але я впораюсь.

– Я ж сказав – не треба тобі цього.

– Це не ти вирішуєш, – тихо відповіла я.

Він різко підвівся.

– Це що, кидаєш мені виклик?

– Ні. Я просто нагадую, що я існую.

Я таки поїхала. Працюю вже другий місяць. Дорога займає годину в один бік, але я щаслива. Вперше за довгий час. Назар ходить у садок, Павло… він досі мовчить. Влаштовує мені бойкот. Але я більше не лякаюсь тиші. Я в ній почула себе.

Можливо, колись він зрозуміє, що шлюб – це не про “я сказав”. А поки я будую своє нове життя. Не ідеальне. Але моє.

Скажіть, як ви думаєте: коли жінка нарешті починає жити для себе – це егоїзм? Чи перший ковток свободи після довгого мовчання?

Джерело