Марина була невдачливою. Принаймні, так вона вважала сама з різних причин – то загубила телефон, то втратила хлопця, якого повела в неї більш жвава подруга.

Тож близьких подруг у Марини більше не було. Тепер вона спілкувалася лише з колегами по роботі, та й то лише з тими, які не шепотілися за її спиною.

– І коли ми з батьком онуків дочекаємось? Тобі скоро тридцять, а ти все одна. Ще і їси всякий непотріб.

Мати голосила, сидячи на кухні й спостерігала, як Марина гріє піцу.

– Мамо, годі вже про це, і так нудно. Сама знаю, що не дівчинка. А що вдієш? Де зараз хорошого мужика взяти? А будь-кого у своє життя тягти я не збираюся! Будеш піцу?

– Буду, – відповіла Ганна Іванівна і зітхнула.

На цьому тема заміжжя була вичерпана. Але Марина знала, що то ненадовго.

Увечері, провівши матір до зупинки, Марина поверталася додому. По дорозі вона згадала її слова та сумний погляд.

Це вибивало Марину з колії. І всі заслуги: досягнення на роботі, купівля власного житла – якось тьмяніли на тлі того, що вона була самотня.

– Зараз прийду додому, а там на мене ніхто не чекає, – подумала Марина і приготувалася було сплакнути, але їй не дав це зробити дивний шурхіт під кущем бузку.

Смеркало, і Марина з переляку зупинилася, боячись побачити під ногами щура чи ще когось страшнішого. Раптом, чхаючи, з м’ячиком у зубах, прямо до її ніг вибігло волохате цуценя.

Воно кинуло іграшку до ніг Марини, і, виляючи хвостиком, сіло поруч, показуючи своїм виглядом, що треба кинути м’ячик кудись якомога далі.

– Хочеш погратись?

Марина взяла м’яч та кинула на галявину біля будинку. Цуценя побігло за ним і швидко повернулося.

– Де твій господар? Ти загубився?

Цуценя лише виляло хвостиком.

– Не можу ж я тебе тут одного кинути, – Марина присіла і погладила шовковисту спинку цуценяти. – Ну, що, клаповухий, підеш до мене додому, а завтра ми дамо оголошення, де ти знаходишся.

– Якщо твій господар не знайдеться, то залишишся у мене. Згоден? Не хвилюйся, я добра, не ображаю. Хочеш скласти компанію сильній та незалежній жінці?

– Чому б і ні! Тільки є нюанс: у комплекті із Братаном ще і я йду. Якщо не заперечуєш, звичайно, – Марина почула позаду себе глузливий чоловічий голос.

– Ой! – від несподіванки вона незграбно спробувала підвестися і водночас обернутися.

І її фірмова невдачливість була тут як тут – замість того, щоб підвестися, Марина приземлилася прямо в калюжу у своїх білосніжних штанах.

– Що ж ти так незграбно, – чоловік підійшов і з легкістю поставив Марину на ноги. – Да-а, шкода штанці.

Марина, прикриваючи забруднену п’яту точку сумочкою, нервово посміхнулася. Мало того, що чоловік виявився справжнім красенем, то ще вона так перед ним осоромилася!

– От, стерво! – вирвалося в неї, і Марина поглянула на господаря песика.

Чоловіка це незвичайне знайомство явно забавляло, він засміявся:

– Сподіваюся, це ти не про мене. Я – Андрій. Ти живеш далеко? Якщо що, то ми з Братаном тут поряд живемо, можу позичити свої “треніки”.

– Не треба, я теж недалеко живу, дійду якось. Мене Мариною звуть. А чому у собаки таке дивне ім’я?

– Знаю, що незвичайно звучить, просто це цуценя лабрадора – подарунок мого старого друга, якого нещодавно не стало. Ось і назвав Братаном. Братан – це моя сім’я, тільки він і я – більше нікого. А ти одружена?

– Ні, – Марина відчула, як легко їй з цією людиною. – Мама вже всі вуха продзижчала: мовляв, виходь заміж, тобі скоро “стукне” тридцять. Легко сказати. А де їх брати, залицяльників цих? Вони на дорозі не валяються.

– Зате наречені валяються, і дуже нічого такі, – розсміявся Андрій.

Марина посміхнулася. Вона пильно подивилася на чоловіка, що йшов поруч. “А що я втрачаю, власне? Андрій мені сподобався. Була – не була!”, – подумала вона і запитала:

– Хочеш чаю? Я запрошую тебе та малюка у гості, у мене кекс є.

Андрій зупинився так різко, що Братан врізався у його ноги.

– А це зручно?

– Незручно в мокрих штанах ходити, – ляпнула Марина.

І порожню вулицю оголосив басистий чоловічий сміх упереміш з переливчастим жіночим голоском. А десь на третьому поверсі невдоволено визирнула у вікно старенька і погрозила порушникам тиші сухим кулачком.

…Так почалося знайомство двох самотніх людей, які, як виявилося, жили у сусідніх будинках. Марина ще довго думала про те, як вона могла не помітити такого симпатичного чоловіка.

Але доля була прозорливішою. Її не обдуриш і не сховаєшся від її всевидячого ока. Хто б міг подумати, що маленьке цуценя та звичайна калюжа засватають Марину та Андрія, та так міцно, що вже за три місяці щасливі закохані зіграють пишне весілля.

Рік після весілля пролетів непомітно. Мати Марини нарешті заспокоїлася, що дочка вийшла заміж. Однак тепер інша думка мордувала материнське серце.

– Ви з Андрієм плануєте дітей? А коли? Давайте хоча б двох? – посипалися питання на голову Марини.

– Мамо, ти знову почала? Все буде, не квап нас. Ми з Андрійком хочемо трохи пожити для себе.

– Так нажилися вже для себе, час уже й про інших подумати! – мати була схвильована і засмучена, бо вже рік чекала доброї звістки від дочки, і ніяк не могла дочекатися.

– Це про кого ж? – не зрозуміла Марина.

– Про нас із батьком, про кого ще? Так підемо на той світ, і онуків не дочекаємося! – мати заплакала і відвернулася, щоб не показувати сльози.

На кухню зайшов Андрій. Він зрозумів, що з його любою тещею щось не так.

– А що це, мамо, у тебе сльози на очах? Хто скривдив мою улюблену тещу? Марино, ти що? Чому вона плаче?

– Та ось, онуків випрошує, – Марина посміхнулася, їй раптом здалося, що вона змінилася з мамою ролями.

– Ну, ти даєш, мамо, – розсміявся Андрій, а потім нахилився і шепнув тещі на вухо, – даремно ти так, я вже працюю над цим.

– Тоді гаразд, – шепнула зятю Ганна Іванівна, витерла мокре обличчя і посміхнулася. – Засиділася я у вас, настав час йти.

– Що це ви там шепочетесь? – уважно дивлячись на матір та чоловіка, спитала Марина.

– Нічого! – хором відповіли вони й переглянулись.

– Хм, – лише відповіла Марина і подумала, що ці двоє давно порозумілися і явно щось задумують.

Через місяць Марині стало зле на роботі, і їй викликали швидку. Вона лежала в палаті, та з тривогою вишукувала в телефоні симптоми, які дружно вказували на страшні хвороби. Коли хвилювання досягло піка, в палату увійшов лікар.

– Вітаю, ви в положенні, можете збиратися та йти додому.

– Отже, я не на межі життя? – Зраділа Марина, до якої ще не дійшов сенс сказаних лікарем слів.

– Ні, зазвичай все минає через дев’ять місяців, – пожартував лікар.

– Я в положенні! Я! В положенні! – Від радості Марина перебувала в легкій ейфорії. Вона уявила, що буде з Андрієм та мамою, коли вони дізнаються про цю новину.

– Так, матусю, якось ви надто бурхливо реагуєте, випишу я вам легке заспокійливе. На травах.

Лікар пішов, а Марина почала одягатися. Вона поспішала повідомити радісну звістку чоловікові та батькам особисто, щоб побачити їхні вирази обличчя. Особливо мамине.

Марина не знала, що в цей час Андрію зателефонували з її роботи та повідомили про швидку. У цей час він гуляв із Братаном і кинувся у бік лікарні, зовсім забувши про собаку. Андрій біг і не дивився на всі боки. Він думав лише про Марину.

Скрип гальм, глухий удар, і Андрій лежить на проїжджій частині зовсім недалеко від місця, куди прямував…

Коли його несли на ношах коридором приймального відділення, назустріч йшла Марина. Вона побачила його, блідого, понівеченого, але у свідомості.

– Андрію! Що з тобою? – Марина голосно закричала, наче від болю.

– Все нормально, – тихо сказав Андрій. – Ти жива, це добре. Братан на вулиці. Знайди його…

І Андрія відвезли до операційної. Марина не знала, що робити: вона хотіла залишитися, але десь там, один у великому місті, блукає улюблений собака її чоловіка.

– Тату, ти скоро станеш дідом, а ще мені потрібна твоя допомога, – Марина одночасно говорила і плакала ридма.

– Я допоможу, бережи мого онука, – відповів батько.

Втручання тривало п’ять годин. І весь цей час Марина чекала, тремтячи від страху за життя Андрія. Коли лікар вийшов і попрямував до неї, Марина стиснулася від жаху.

– Все пройшло успішно. Можете видихнути. Незабаром вашого чоловіка переведуть до палати. Однак йому категорично не можна хвилюватися. Будь-які новини після того, як він одужає.

– Дякую, лікарю! – Марина була щаслива.

Андрій швидко йшов на одужання. І вже за місяць у дворі будинку його зустрічав улюблений пес та родина.

Братан, тримаючи конверт у зубах, підбіг до Андрія.

– Що це?

Андрій пробігся очима по рядках:

– Я стану батьком! Слухайте всі, я стану батьком!

А десь на третьому поверсі у вікно визирнула старенька, хотіла погрозити кулаком порушнику спокою, але зненацька посміхнулася, згадуючи своє далеке минуле…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі, та вподобайки.