Тоня посварилася з чоловіком Сашком. Пройшов якийсь час і наче все налагодилося. Вони знову почали говорити, от тільки спали тепер окремо. А незабаром Сашко став затримуватися після роботи в місті, де працював у автосалоні. Коли по селу почали шепотітися про Сашка, Тоня не повірила чуткам.

Говорили, що його нібито бачили в місті з новою знайомою – гарною білявкою… Минуло два місяці. Тоня не раз намагалася дізнатися у чоловіка в чому справа? Чому їхнє щасливе сімейне життя так швидко звалилося? А якось жінка прямо запитала Сашка про біляву коханку в місті. А той взяв і зробив найприкріше…

Тоня і Сашко одружилися, і, здавалося, не було щасливішої за них пари. Хоча подейкували, що Сашко любить поглядати на всі боки, на чужі спідниці. Тоня не надавала значення цим словам пліткарок з їхнього села, вона була закохана, дуже хотіла сім’ю та дітей.

Різниця із чоловіком у них була п’ять років.

– Напевно, вже нагулявся мій Сашко, і сам сказав, що хоче на мені одружитися. Значить, любить, – думала Антоніна.

Вона народила на другий рік сімейного життя доньку Валю, а через три роки і сина Віктора. Діти підростали, Тоня й Сашко працювали, вдома був порядок. Бабусі й діди душі не чули в онуках і допомагали молодій родині, як могли, добре всі в одному селі жили.

Але так сталося, що гуляли одного разу на весіллі приятелів у сільській їдальні Сашко й Тоня. Весілля було веселе, багатолюдне, і веселий Сашко раз у раз запрошував панянок танцювати, чим смішив усіх гостей. Однак Тоні було неприємно, і подруга, яка сиділа поруч, шепотіла:

– Дивись, як твій блондинку все запрошує. Вже третій танець із нею. І вона, безсоромно, з чужим чоловіком не соромиться танцювати, видно, що самотня, вся розфарбована, як лялька.

– Хто ж це така? – поцікавилася Тоня, збираючись іти з весілля.

– З міста, якась родичка нареченому. Начебто бухгалтеркою працює. Там мало, чи що, наречених їй? До наших чоловіків прилетіла.

Тоня сказала чоловікові, що настав час іти додому, але той категорично відмовився йти. Вона обернулася і пішла сама. А він повернувся тільки опівночі.

Пройшов тихо на веранду і ліг спати на диван.

Тоня майже всю ніч не спала, плакала в подушку. І через ту ганьбу, як чоловік на весіллі вільно себе поводив, і ще через його пізнє повернення, і те, що до неї не ліг, не вибачився, сховався.

Вранці вони не розмовляли. А потім наче налагодилося все само собою, почали говорити, але тільки спати тепер окремо Тоня лягала. Він не намагався до неї підходити, вдавав, що теж ображений, і незабаром став затримуватися після роботи в місті, де працював у автосалоні.

Коли по селу почали шепотітися про Сашка, Тоня не повірила чуткам.

А його нібито бачили в місті з його новою знайомою, тією самою білявкою, що на весіллі хвацько з ним танцювала.

Минуло два місяці, і Тоня не раз уже намагалася дізнатися у чоловіка в чому справа, і чому їхнє щасливе сімейне життя так швидко змінилося і звалилося. Вона прямо запитала якось його про коханку в місті. А він взяв і зробив найприкріше.

Просто навіть не став відпиратися.

Розлучення їх було важким лише для Тоні. Не могли й діти зрозуміти куди подівся тато, а він поїхав, навіть не дивлячись на сльози своєї матері і сварки батька.

Тоню буквально виходжували її батьки. Вона була блідою, схудла від переживань, постійно ховалася від людей, хіба що тільки на роботу темними вуличками ходила, і раділа, що маленький колектив у них у дитсадку.

І тільки діти рятували. Не могла вона думати лише про себе. Треба було робити так, щоб і Валя, і Віктор були щасливі, здорові й веселі.

– Дивно, мамо, – говорила через деякий час Тоня, – я завжди думала, що раз ми прожили разом більше десяти років, то чоловік мій нікуди не дінеться, це ж стаж для сім’ї – перевірка на міцність, і любов хоч не така яскрава, але вона ж залишилася, і ми зріднилися і душами, і характером.

– Але це в ідеалі. А ідеальних людей не буває, доню. Тримайся, головне – всі живі, здорові, а Валя майже доросла, їй дев’ять років. І синові – шість. Зігрівай їх своїм теплом як можеш. Раз йому вони виявилися непотрібними.

Сашко не приїжджав у село. Це найбільше турбувало Тоню, бо спочатку діти сумували за ним, а він, мабуть, чи то соромився односельців, чи то не хотів чути сварки батька і бачити колишню дружину, її ображені очі. Адже вина його була явною.

Час минав. Подейкували, що у нової дружини Сашка був син від першого шлюбу, балуваний хлопець, і вона все робила для нього, хоч би що він попросив. Доходили чутки, що жінка була забезпечена: квартира, машина, вбрання. Все в неї було. І Сашка вона одразу влаштувала на свою фірму на гарну зарплатню.

– Чоловік повинен приносити в дім гроші, – раз у раз нагадувала йому вона, – а ти здатний на більше, аніж гайки в майстерні крутити.

– Взагалі я чудовий автослюсар, – заявляв ображено Сашко, – але раз так треба…

Дружина виявилася з тієї категорії жінок, яким скільки не дай грошей, а мало. Невдовзі Сашко зрозумів хитрість своєї Людмили. Прожили вони п’ять років, а вона все вимагала з нього більше. Він втомився від її непомірної жадібності, і подітися йому вже не було куди. Прописувати вона його не поспішала, та й не були вони офіційно зареєстровані.

– І треба тобі було, синку, свою сім’ю кидати, і жити в служінні у Людки? Адже ти там ніхто і звати тебе ніяк. На пташиних правах тулишся. Я думала, що ти в нас розумніший… – казала синові мати, коли він почав приїжджати до них у село.

Заходив він і до дітей, приносив гостинці і подарунки. Не могла Валя пробачити батькові, що він їх покинув, і не відразу відтануло її серце. І Віктор бентежився при батькові, як при чужій людині, хоча минуло п’ять років, як він пішов із сім’ї.

Жалів уже Сашко, що піддався потягу Людмили, і намагався якось пояснити це і матері, і батькові. Тільки не Тоні. Антоніна вже мала нового чоловіка. Причому офіційно.

– Ось як ти… – сказав їй, дізнавшись про шлюб, Сашко. – І заспокоїлася. А казали, що спочатку сумувала. Щаслива тепер?

– Так, сумувала, ось тільки шкода, що ти саме тоді не приїжджав до нас. П’ять років я виховувала одна дітей. Але знайшлася людина, якій я потрібна. І діти наші потрібніші, аніж тобі. Валерій любить мене. По–справжньому. І ми щасливі. Я дитину від нього чекаю… – спокійно, з усмішкою відповіла Тоня, – йому добре зі мною.

– З тобою всім добре, – кивнув Сашко, – ти гарна, порядна жінка, чудова мати… А ось мені не пощастило…

Але Тоня не стала його слухати. Вона пішла додому. А Сашко став часто їздити в село. У місті в нього з Людмилою раз у раз ставалися сварки. Та все вимагала від нього ремонту машин своїм друзям, то пропонувала підробляти вечорами заради поїздки на море, то її батькам треба було допомогти на дачі.

Сашко обурювався, терпів кілька років, а потім пішов від неї, повернувшись в село до батьків.

На той момент йому було п’ятдесят років. Діти виросли, навіть донька Тоні й Валерія – Софійка, вже підростала красунею.

Збоку поглядав Сашко на сім’ю колишньої дружини і заздрив. Діти виховані, навчаються, люблять батьків. А він, Сашко, лишився сам. Та ось старі батьки ще живі, поряд.

Приходив він кілька разів на свята до Тоні й Валерія, щоб подивитися на своїх Віктора й Валю, адже тільки на свята збиралися всі діти у батьків.

Його запрошували за стіл, і тут він відчував тепло, яке він колись втратив, від якого відмовився.

Сльози виступали в нього на очах, і він не засиджувався довго, а хильнувши пару чарок, дякував, обіймав дітей і йшов.

Тоня й Валерій спокійно реагували на його такі короткі візити. Батько дітей. І не більше.

А Сашко жив недовго. Знайшлася йому знову співмешканка. На цей раз колишня однокласниця, вдова, яка знала Сашка з дитинства. Спочатку Сашко до неї приходив у гості, а потім так і залишився жити, чим потішив своїх батьків. Не могли вони вже більше бачити, як синові самотньо, і він картає себе за свій необдуманий вчинок юності, коли покинув сім’ю.

Валя та Віктор потім самі почали відвідувати батька, щоб не турбував він матір і вітчима. Так і повелося, що вони, приїжджаючи в село з міста, де вже влаштувалися, спочатку були вдома, а перед від’їздом зазирали до батька поговорити, дізнатися, як справи.

Щоразу Сашко обіймав їх, садив за стіл, давав трохи грошей. І дякував, проводжаючи їх після недовгого побачення, що не забувають, заходять і зла на серці не тримають.

Зрідка, на великі свята, збиралися вони і разом. Приходив Сашко до своєї колишньої дружини, перекидав з Валерієм по чарці. А сусіди шепотілися:

– Знову чоловіки Тоні поряд сидять, балакають… Треба ж, он воно як буває…

Тоня не звертала на такі плітки уваги. Давня це річ. Що минуле ворушити? Кожен вже багато років має своє життя, свою сім’ю, свої справи.

– Не такі ми люди, щоб все життя образу на людину тримати… – тихо говорила вона. – А мені краще за мого Валерія і не знайти на всьому білому світі. Може, не піди Сашко тоді, я б і не була тепер така щаслива…