— Я ледь не зомліла, коли вперше це почула, – обурюється Любов Тимофіївна, розмовляючи з подругою.

– Кажу їй: «Валю, ти що, з глузду з’їхала?» А вона у відповідь – нуль, взагалі нічого такого не бачить!

— Скільки ж вони вже разом живуть? Пів року… оце так, зарано якось. Розбіжаться за кілька місяців, потім інший буде, і так по колу? — скептично хитає головою подруга.

— Та навіть не в тому діло, який то вже за рахунком той чоловік буде, чи скільки вони разом проживуть, – Любов Тимофіївна ледь не плаче.

– Діло в тому, як вони живуть! Я б так жити точно не змогла б. І мені ж боляче, що Валя сина на цього чоловіка міняє, та ще й хлопчині мізки задурює.

Любов Тимофіївна з приятелькою обговорюють не невістку чи колишню невістку, а рідну єдину доньку Любові Тимофіївни, Валентину, жінку тридцяти чотирьох років, яка не так давно зійшлася з чоловіком.

Претензій до «недозятя», як його називає Любов Тимофіївна, — ой, як багато.

Найбільше ж бабусю зачіпає те, що Валентина вчить сина називати свого співмешканця татом. Ні більше, ні менше.

Дев’ятирічному Василькові це слово дається нелегко, точніше, воно зовсім йому не дається, але Валя вперто повторює:

— Поклич тата вечеряти. Скажи татові, щоб він тобі допоміг із математикою, мені ніколи. Спитай у тата, чи можна тобі піти гуляти.

— Ну який він, до дідька, тато? — Любов Тимофіївна аж злістю захлинається. — Видно ж, що тепла у стосунках немає, не було і не буде.

Я взагалі вважаю, що роки треба з вітчимом прожити, перш ніж він заслужить слово «тато».

І то, чи заслужить. Дитина повинна сама відчути потребу так називати чоловіка матері.

Вже точно це не за вказівкою робиться в такому віці. І не з Валиним Андрієм.

Валентина колись була заміжня за батьком Василька. Вийшла, пішла жити до свекрухи, та життя не складалося.

Чоловік робив вигляд, що не бачить нападок матері на молоду дружину, волів не помічати сліз Валентини.

А потім і зовсім почав гуляти, коли Валентина була в положенні.

Дружина дізналася про невірність чоловіка від свекрухи. Та не стала чинитися і в серцях, під час чергової сварки на ґрунті побуту видала невістці:

— Від хороших дружин чоловіки не гуляють, ти не знала? А мого сина ноги додому не несуть. Ось ситуація: чужа дівка вдома стирчить, мені перечить, а рідний син десь, на іншій бабі. Погана ти йому дружина, Валю, та й невістка — так собі.

Валентина, будучи на сьомому місяці, зібрала речі, дочекалася чоловіка, заліпила йому ляпаса й пішла до мами.

Любов Тимофіївна доньку з животом прийняла, у всьому допомогла. Моральний стан Валентини після відходу від чоловіка був дуже поганий. Та ще й малятко під серцем.

Колишній зять, звісно, намагався з дружиною помиритися, але Валентина його прощати відмовилася, на поріг не пустила, невдовзі після того як зʼявився на світ Василько, подала на розлучення та на аліменти.

Перші чотири роки життя сина Валентина так і жила з Любов’ю Тимофіївною, потім бабуся Валі по батькові пішла з життя, залишила онучці двокімнатну квартиру.

Квартира доньки розташована на сусідній вулиці, містечко в них невелике, тож контакту Любов Тимофіївна з онуком не втрачає, а доньці й до недавніх пір намагалася допомогти в усьому: часто брала онука до себе на вихідні, влітку вивозила його на море, цього року, щоправда, не знає, чи вийде, пляжі в їхній улюбленій Одеській області закриті.

— Вася на моїх руках виріс, — каже Любов Тимофіївна. — Кожну родимку, кожну волосиночку знаю і люблю.

Що хлопчик полюбляє з їжі, коли перший зуб виліз у нього — розбуди і відповім.

Звісно, мені боляче за нього. Безбатченко ж, а тут ще й оцей чоловік у Валі.

Безбатченком Любов Тимофіївна називає онука через те, що його рідний батько так ніколи й не виявляв до сина жодних почуттів.

Платив аліменти, побачив його вже, мабуть, у місяць, просто цікаво стало. А потім пару разів дзвонив Валентині, питав, як там його син. На цьому все.

Тепер чоловік уже одружений вдруге, у нього дві доньки маленькі, колишня сваха з новою невісткою не конфліктує, бо окремо живуть і нова дружина сина з впливової родини, з такими в їхньому місті зв’язуватися небезпечно.

Внуком вона теж ніколи не цікавилася.

Донька Любові Тимофіївни довго жила сама, а потім почала зустрічатися з чоловіком на ім’я Андрій.

Приїжджий, розлучений, дітей немає, у колишньої дружини була донька від першого шлюбу і заводити спільну дитину вона не хотіла.

Чоловік довго винаймав квартиру, потім почав зустрічатися з Валентиною, переїхав до неї пів року тому і ось — став «татом».

— Розписуватися, як я зрозуміла, він доньці не пропонує поки що, — продовжує Любов Тимофіївна несхвально.

– Я так підозрюю, що доки Валя не в положенні, не запропонує. І зі страхом чекаю, коли це станеться, точно будуть Василька мого ще й цькувати.

— А зараз вітчим погано до хлопця ставиться? — насторожується подруга. — Ображає пасинка?

— Ніяк він до нього не ставиться, — у серцях махає Любов Тимофіївна рукою.

– Взагалі ніяк. Живе в квартирі його матері, скидається з Валею на харчування, речі кожен з них купує на свої.

Я так зрозуміла, що Андрій цей чітко стежить, щоб Валя на сина не витратила більше аліментів. Василько проговорився.

Внук якось прийшов до бабусі в новій куртці і в нових кросівках, точніше, Любов Тимофіївна його в новому забрала додому зі школи.

Бабуся обновки похвалила, а хлопчик розповів.

— Мамі не вистачало аліментів, вона в дяді Андрія позичила, тільки він сварився, що мама витрачає мені на одяг більше, ніж платить мій справжній батько, — безхитрісно розповідав хлопчик.

— У мене серце стислося, — зізнається Любов Тимофіївна.

— Валі я, звісно, потім усе виказала, хоча вона й бекала, що Василько не так зрозумів.

— А що, сам хлопчик цього чоловіка дядьком Андрієм називає? — уточнює подруга.

— А як він, по-твоєму, його має називати? — запально відповідає Любов Тимофіївна. — Це тільки Валя, дурепа моя, все тицяє й тицяє внуку, що тато — те, тато — се! Запитую її, мовляв, навіщо це треба.

Здогадайся, що відповіла?

А це вона, виявляється, для того робить, щоб Василько не почувався покинутим, коли в них з Андрієм своя дитина з’явиться. О як!

Мовляв, те дитятко буде Андрія татом звати, а Василькові може бути прикро. У них, бачте, сім’я. Є в неї розум?

Прикро, коли вітчим ставиться до сина, як до порожнього місця й набридливої перешкоди, а не те, що татом назвати нікого.

Ну що скажете, мої хороші? Як вам така оповідка? Чи ж не зачепило за живе?

Як думаєте, хто тут правий: Валентина, яка ліпить собі сім’ю з того, що є? Чи Любов Тимофіївна, яка вважає, що Андрій слова «тато» з вуст хлопчика не заслужив і крапка? Поділіться своїми думками, бо ж хто, як не ми, може зрозуміти материнське серце?

КІНЕЦЬ.