– Ми одна сім’я, люба! Усі проблеми маємо разом вирішувати! Бач, що надумала – розлучатися! – кричала Насті свекруха, Віра Антонівна.

– Саме так! За Іллюшею такі дівчата бігали симпатичні, а він тебе вибрав! І ти була задоволена на весіллі, прямо світилася вся!

– А як трохи проблеми на обрії замаячили, то ти хвостом своїм закрутила! Та на що така дружина потрібна?! – кричала Юля, сестра чоловіка.

– До побачення! А ще краще – прощавайте!

– Сказала Настя, рвучко зачинивши вхідні двері.

– Невдячна! У матері чоловіка перед носом зачиняти двері! Та де це бачено?!

– Настя чула, як свекруха продовжувала кричати за дверима, тільки звук був уже не такий дратівливий, приглушений.

Дівчина зачинила двері на замок, сперлася на стіну спиною. Вона ще чула звук ліфта в під’їзді, чула ще одне уїдливе «невдячна» на свою адресу.

– Господи, кому і за що я маю дякувати?! Бабуся, як же мені самотньо без тебе… – тихо промовила Настя і заплакала.

Коли Насті було сумно й самотньо, вона завжди згадувала бабусю – єдину рідну людину, яка в неї колись була.

Ось і цього разу дівчина заплющила очі, сидячи в темнім передпокої й спробувала уявити образ покійної бабусі…

– Бабусю, не плач, ти що?! Ти ще молода в мене, така гарна! Ти обов’язково видужаєш! Ось зараз полежиш трохи у лікарні, підлікуєшся.

– А я до твого виписування саме генеральне прибирання у квартирі зроблю, торт твій улюблений спечу. Не плач… – казала Настя, сидячи в лікарняній палаті й тримаючи бабусю за руку.

– Настуня, онученько, моя рідна! Я переживаю не за себе, а за тебе. Як ти будеш без мене… – ледве вимовила Ганна Архипівна і знову заплакала.

– Бабуся, ти видужаєш! Не кажи дурниць, – знову відповіла Настя, ледве стримуючи сльози.

– Ех, пожити б мені ще кілька років, заміж тебе видати за хорошу людину. Хочу, щоб ти була щасливою.

– Зовсім одна на білому світі залишишся, у разі чого, й заступитися нема кому. Головне, щоб ти у сім’ю хорошу потрапила.

– Бабуся, я ще заміж не поспішаю. А ти ще поживеш і не один рік. І на весіллі моєму обов’язково погуляєш, – з усмішкою промовила Настя.

Тут у палату зайшла медична сестра.

– Ганно Архипівно, а що це ми знову плачемо! Давайте заспокійливий вам зробимо, поспіть, відпочиньте, – сказала вона буденним, але привітним голосом.

За кілька хвилин Ганна Архіпівна заснула.

– Дівчино, йдіть додому! Другу ніч вам тут сидіти ніхто не дозволить. Бабуся відпочиває, та й себе чого вимотувати?!

– Ідіть, поспіть, поїжте нормально. Вранці знову прийдете, – сказала медсестра, звернувшись до Насті.

– Добре.

– Погодилася дівчина.

Настя вийшла на вулицю, хоча йти з лікарні та залишати бабусю їй зовсім не хотілося. Вчора лікар ясно дав зрозуміти, що хвороба прогресує.

Можна було б провести втручання, але це було ризиковано. Все-таки пристойний вік, та й серце хворе може не витримати наркоз.

Надворі світило вечірнє травневе сонце. Іти додому зовсім не хотілося. Настя вирішила не сідати в маршрутку і пішла пішки.

Спочатку кілька кварталів пройшла галасливим проспектом, а потім звернула на набережну. Вона купила улюблене ескімо, присіла на лавку. На час переживання та похмурі думки, пов’язані зі здоров’ям коханої бабусі, відступили.

– Може й справді бабуся видужає… – подумала Настя про себе. Адже буває таке, що лікарі помиляються, та й взагалі. Бабуся завжди була оптимісткою, вчила думати про хороше. Настя подумки поринула у спогади…

… – Бабуся, завтра контрольна з математики! Я так боюся… – з хвилюванням вимовила одинадцятирічна Настя.

– Насте, ти в мене така розумниця! Чого ж боятися? Вір завжди у краще і будь впевнена у собі, – спокійно відповіла Ганна Архипівна.

– А за контрольну я тоді й справді отримала вищій бал…

… – Бабуся, раптом не вступлю… – казала вісімнадцятирічна Настя, стоячи біля вікна.

– Вступиш! Обов’язково вступиш! Ти така розумниця в мене! Потрібно вірити, що все буде добре! – заспокоювала її бабуся.

Настя вступила, після закінчення отримала червоний диплом і вже влаштувалася на добру роботу. Почала матеріально допомагати бабусі, жити полегшало. Тільки здоров’я Ганну Архипівну підвело.

– А, може, й справді все буде добре?! Адже найголовніше – вірити у добре, і тоді воно обов’язково станеться, – тихо сказала Настя, посміхнулась і пішла додому.

…Вранці вона прокинулася раніше, приготувала бабусі домашню їжу і вирушила до лікарні.

– Здрастуйте! Я до Ганни Архипівни, можна? Лікар дозволив у будь-який час приходити, – спитала Настя чергову медсестру.

– Зачекайте трохи. Зараз я лікаря покличу…

…Уже за кілька хвилин Настя стояла на лікарняному ґанку і тихо плакала. Цієї ночі Ганни Архипівни, її коханої бабусі та єдиної рідної людини, не стало… Погода була похмура, накрапував неприємний дрібний дощ.

– Ось так, бабусю. Тепер уже нічого не буде добре, бо тебе немає поряд…

…Слідуючи кілька днів Настя жила, немов у тумані. Похорон, поминки. Народу прийшло зовсім небагато.

Лише сусіди по дому, та кілька людей, які раніше працювали з Ганною Архипівною. Бабусю поховали поряд із дочкою – мамою Насті. Жінки не стало, коли Настя з’являлася на світ, а батько життям Насті ніколи не цікавився.

Літо пролетіло дуже швидко. Потім настала осінь, почалася зима. Настя стала рідше їздити на цвинтар, але все одно дуже сумувала за коханою бабусею.

– Настя, ну чого ти все сумуєш?! Ну, засмутилася і вистачить! Знаєш, як кажуть – усі ми там колись будемо! – сказала колега та подруга Насті, Марина.

– Ти не розумієш, Марино! Просто бабуся була для мене єдиною рідною людиною, розумієш…

– Розумію! Але її більше немає, а тобі треба жити далі. Слухай, пішли сьогодні в клуб? Мене Віталій мій запросив. Він сказав, що з ним приятель буде, Ілля.

– Симпатичний хлопець, я його бачила! Досить тобі вже монашкою жити, ходімо й крапка! – сказала наполеглива Марина.

Настя погодилася піти до клубу без особливого бажання.

– Познайомтеся – Настя, Іллюха – мій вірний друг! – представив їх один одному Віталік.

Зовні Ілля відразу ж сподобався Насті – симпатичний і ввічливий хлопець. Вони почали зустрічатися і досить швидко покохали одне одного. Через два роки одружилися, стали жити у квартирі Насті…

– Ілля, а давай з’їздимо кудись із тобою? Тільки ти і я… Ми з бабусею так мріяли разом десь відпочити, та не дожила вона… – якось запропонувала Настя.

– Обов’язково з’їздимо, Настюш. Ось ремонт зробимо, грошей накопичимо, та поїдемо, – відповів Ілля.

– Стривай, який ремонт? Ми з тобою не планували наче… – здивовано відповіла Настя.

– Розумієш, тут така справа… Сестрі Юльці допомогти треба, мати попросила… Не хотів тобі розповідати, щоб ти не хвилювалася. Я кредит узяв… – трохи винно відповів Ілля.

– Як кредит? Ще один? Ми ж за машину з тобою не розплатились. – Занепокоїлася Настя.

– Та там невеликий, ну не міг я відмовити … Вони ж мої найближчі люди.

– Ну так … Якщо невеликий, гаразд. Подорож доведеться відкласти, – змирилася Настя.

У квартирі Юлі справді зробили відмінний ремонт. Усі родичі зібралися, щоб відзначити цю подію.

– Тепер мені ще машину треба. Бо до роботи зовсім незручно добиратися! – Натхненно сказала Юля.

І за кілька тижнів у неї з’явилася нова машина. Настя цій події уваги особливого не надала. Ну купила, та й купила. Молодець! Як то кажуть, машина вже не розкіш, а засіб пересування.

За кілька місяців Насті на мобільний зателефонували з невідомого номера.

– Алло! – відповіла дівчина.

– Миколаєва Анастасія Сергіївна? – промовив чоловічий голос.

– Так. А хто це?

– Це вас із банку турбують. Миколаїв Ілля Олександрович ваш чоловік? У нього прострочена заборгованість, і він не відповідає на дзвінки. Ваш номер він залишив, як запасний…

Настя не могла дочекатися вечора, щоб поговорити із чоловіком. Адже кредит за свій автомобіль вони справно виплачували, Ілля щомісяця брав на це гроші з сімейного бюджету. І раптом заборгованість…

– Ілля, що все це означає?

– Настя, тут така справа… Загалом, на машину Юльці я кредит узяв. І ще в мене картка кредитна була, теж їм із матір’ю віддав. Вони на ще меблі Юлі у квартиру купили.

– Ілля, але ж ти розумієш, що ми просто не потягнемо три кредити!

– Я думав, що додаткові замовлення братиму і впораюся. А тут, як на зло, клієнтів взагалі немає. Коротше, наклалося все одне на інше.

– І що тепер робити? – спитала Настя чи себе, чи чоловіка.

– Мама пропонує нашу квартиру здавати, а нам з тобою у неї пожити якийсь час.

– Ні, Ілля! Я не хочу. По-перше, когось пускати в бабусину квартиру, а по-друге, нехай тоді Юля поки що здає свою квартиру і поживе з матір’ю.

– Ну я запропоную їм цей варіант… – неохоче погодився Ілля.

І вже наступного дня в житті Насті почався справжній кошмар.

– Чи бачиш, бабину квартиру вона пошкодувала! Раніше все життя з батьками жили й нічого! – кричала свекруха.

– Ну чому Юля не може здавати свою квартиру? Чому ми повинні? – Спробувала висловити свою думку дівчина.

– Та тому, що там ремонт новий. Мешканців зараз пусти, занапастять усе! А тут, подумаєш, стара квартира…

– Я з бабусиної квартири нікуди переїжджати не збираюся! – твердо заявила Настя і відразу стала ворогом номер один в очах свекрухи та чоловікової сестри.

Дзвінки з банку тривали, частково Ілля сплачував борги, але грошей катастрофічно не вистачало. Настя та Ілля почали сваритися, і хлопець нерідко повертався з роботи під мухою.

– Ілля, що ти робиш? Ти ж знову під хмелем!

– Ну то й що! Маю право розслабитись! Ці кровопивці з банку мені весь день дзвонили. А ти могла б мені допомогти, тільки не хочеш! А може, й не любиш мене зовсім! – спитав Ілля.

– Чим я можу допомогти?

– Погодилася б переїхати до матері, цю квартиру б і здавали! І гроші були б!

– Ілля, запропонуй здавати квартиру сестрі!

– Набридли ви мені всі! – Сказав Ілля і пішов.

Настя чекала чоловіка всю ніч, але він так і не повернувся. Вранці дівчина додзвонилася до нього, він повідомив, що ночував у матері.

Після цього випадку Ілля часто не приходив ночувати додому. Настя дуже переживала, а потім зважилася на відчайдушний крок – подала на розлучення.

Одного ранку вона прокинулася від гучного дзвінка у двері. Хтось явно ломився у квартиру. Спросоння дівчина навіть подумала, що це колектори або хтось на кшталт них.

Але виявилося, що з ранковим візитом прийшли найближчі родичі – свекруха та Юля.

– Ми одна сім’я, люба! Усі проблеми маємо разом вирішувати! Бач, що здумала – розлучатися!

– Саме так! За Іллюхою такі дівчата бігали симпатичні, а він тебе вибрав! І ти була задоволена на весіллі, прямо світилася вся!

– А як трохи проблеми на обрії замаячили, то ти хвостом своїм закрутила! Та на що така дружина потрібна?! – кричала Юля, сестра чоловіка.

– До побачення! А ще краще – прощавайте! – сказала Настя.

– Невдячна! У матері чоловіка перед носом ось так двері зачиняти! Та де це бачено?!

Через місяць Настя розлучилася з Іллею. Дівчина дуже переймалася із цього приводу, багато плакала. Але поступово вчилася жити наново, уникаючи спілкування із токсичними “родичами”.

…Одного ранку Настя приїхала відвідати бабусю на цвинтарі. Вона сиділа на лавці, згадувала бабусю, плакала.

Раптом дівчина виразно відчула, що ззаду хтось дивиться на неї. По спині пробігло легке тремтіння, вранці людей на цвинтарі практично не було. Настя акуратно повернула голову та побачила Іллю.

– Що ти тут робиш? – спитала вона тремтячим голосом.

– Я тебе налякав? Пробач… Просто приїхав до тебе, бо вдома нікого. Я так і подумав, що ти тут у суботу. Я дзвонив, ти не відповідала.

– А я номер змінила, щоб із банку не турбували, – відповіла Настя.

– Даремно. Я всю заборгованість погасив, тепер виплачую у штатному режимі, підробітки беру. Залишилося зовсім небагато…

– Я дуже рада за тебе, правда. Мені бабуся все життя казала, що все буде добре, треба вірити у краще. А як її не стало, я про це зовсім забувати стала.

– Настя, можливо спробуємо почати все спочатку?! – несміливо спитав Ілля.

Настя та Ілля помирилися. Поступово налагодилися стосунки із родичами.

– У Юлі наречений – просто золото! Її на південь возить, мені норкову шубу купив… – хвалилася свекруха, поглядаючи на Настю.

– Мамуль, ми за Юлю дуже раді. – Сказав Ілля.

– Так, хай будуть щасливі. – Підтвердила Настя.

Свекруха сяяла від щастя, надягаючи нову шубу.

– Ілля, мені шкода цього хлопця. Таке відчуття, що він наступає на твої граблі, – сказала Настя, коли свекруха пішла.

– Так, і мені шкода. Але я їм давно сказав, що більше в їхні справи не втручатимуся. Хай, як хочуть. Мені своя родина дорожча!

– До речі, час би нам у відпустку з’їздити, та й дитину вже час заводити! – сказав Ілля, обіймаючи кохану…

А ви що скажете з цього приводу? Слушно вчинила Настя, пробачивши чоловіка? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.