Ігор привів свою нову обраницю Ліду в нашу квартиру. Просто відкрив двері і сказав: – Це Ліда. Вона залишиться на ніч.
А я стояла посеред коридору з пакетом гречки в руках і намагалася зрозуміти, в якому моменті ми остаточно перестали бути “ми”.
У ту ніч я не зімкнула очей.

Бо як спати, коли в сусідній кімнаті твій колишній чоловік сміється з іншою жінкою в ліжку, яке ти колись обирала для вашого “сімейного гнізда”?

Я не кричала, коли побачила її у своєму халаті. Просто стояла в дверях і дивилась, як Галина п’є каву з моєї чашки, в моїй кухні, біля мого Ігоря. А потім просто вийшла на балкон.

Просто там було тихо. Бо в хаті – армагедон. Все наче ціле, але всередині – нічого. Я думала, після розлучення стане легше. Але ніхто не попереджав, що найважче – це залишитись у спільному житлі. Особливо коли там вже оселилась “нова любов”.

Ми з Ігорем купили цю квартиру ще до весілля. Виплачували по копійці, брали підробітки, позичали, тільки щоб мати своє. А тепер… Тепер ми як двоє квартирантів, які знімають кімнату у власній історії, що вже давно закінчилась. Спільна пральна машинка, розділена морозилка, два графіки користування ванною. Іноді ми не перетинаємось тижнями. Але найгірше – коли все ж перетинаємось.

– Галь, ти довго ще? – Ігор стояв під ванною з рушником на плечах, а я сиділа на ліжку і слухала, як вона йому мило відповідає.

– Ще хвилинку, коханий.

Слово “коханий” пройшло крізь мене. Колись я теж його так називала. Колись. Зараз він просто сусід, який іноді забуває закривати тюбик пасти. І приносить чужу жінку в наш дім.

Я не сварилася. Більше не мала сил. Але дратували вже навіть дрібниці.

– Ігорю, ти знову поставив мокрий рушник на моїй ковдрі.

– Твоя ковдра лежить на батареї! А я не маю де сушити! – огризнувся він.

– Слухай, давай хоч повісимо гачки в туалеті! Скільки можна терпіти цю комуналку?

– Комуналка – це ми з тобою, Галино. – Він кинув, не повертаючи голови.

Ото вже сказав. Аж хотілось зааплодувати.

Моя подруга Марічка якось сказала мені:

– Галинко, що ти там сидиш, як кріпачка? Продай квартиру, поділи гроші, і купи собі спокій.

– І що я куплю на половину? Шафу в коридорі?

– А зараз ти маєш шафу, але нерви на нулі. Ти вже схожа на того кота, що постійно дряпає штори. Тільки замість штор – Ігоря.

Марічка мала рацію. Але було страшно. Вийти з дому. Почати з нуля. І головне – залишитись самій. Бо, хай що там, але ж він поряд. І якщо зламається кран – то зробить. Якщо впаду в коридорі – прибіжить. А ще бувають вечори, коли хочеться просто мовчки сісти поруч. І він теж іноді сідає.

– Тобі чай?

– Можна.

– З м’ятою?

– Ага.

Сидимо. Мовчимо. Дихаємо одним повітрям. І все одно – далекі.

Одного вечора, коли Галина ще не прийшла, я наважилась.

– Ігорю, давай поговоримо.

Він глянув здивовано, навіть від телевізора відірвався.

– Що сталося?

– Це не життя. Це якесь виживання. Я більше не можу так. Давай або щось вирішимо з цією квартирою, або хтось іде.

– Я не можу піти, Галя мені теж не дає жити спокійно. Але ж ти не хочеш продавати квартиру.

– Я не хочу продавати себе. Бо кожного дня тут я почуваюсь, ніби відрізаю собі ще шматок душі.

– Ну і що пропонуєш?

– Винаймемо по окремій квартирі. Навіть менші. Навіть з тарганами. Але нарешті дихаємо вільно.

Ігор довго мовчав.

– А ти не боїшся?

– А ти?

– Боюсь. Але я втомився боятись.

Після тієї розмови почались пошуки. Він переглядав сайти вечорами, я – вранці. Ми мовчки пересилали одне одному посилання. І зрештою знайшли. Я – однокімнатну біля парку. Він – поруч із зупинкою, щоб було зручно до мами.

Остання ніч під одним дахом була дивна. Ми сиділи за столом. Без сварок. Без телевізора. Зі старою піцою і пляшкою води.

– Пам’ятаєш, як ми сюди вселялись? – тихо спитала я.

– Як забути. Я вперше сам забив цвях у стіну.

– А я тоді перетворилась на інструктора з IKEA.

Ми засміялись. І раптом я відчула – не біль. Полегшення. Бо нарешті ми зробили крок. Нарешті не чекаємо, що хтось зміниться, що щось стане “як раніше”. Ні. Просто вирішили зупинити це все.

Я дивилась, як Ігор складає свої речі. Без драм. Без валіз на сходах. Спокійно. Ми попрощались як дорослі люди, які нарешті зрозуміли: не кожна історія має щасливий кінець, але кожна – заслуговує на гідне завершення.

А ви скажіть мені, чи завжди варто триматись за спільне майно, коли душа вже давно в іншому місці? Чи є сенс жити “під одним дахом”, коли серця давно в різних містах?

Джерело