– Світлано, та ти аж світишся від щастя! Розповідай, що там у тебе сталося, – прониклива бабуся відразу побачила зміни в поведінці онучки, яка повернулася з навчання на канікули зовсім іншою.

– Та нічого особливого, я сесію на відмінно здала, – зашарілася Світлана.

– Ти вже 4 роки усі сесії здаєш на відмінно, але ще жодного разу я тебе такою не бачила. Ану, розповідай бабусі все як є, ти ж знаєш, що я завжди тебе підтримаю і зрозумію.

Бабуся і справді була єдиною найріднішою для Світлани людною. Вона її сама ростила, не віддала в дитбудинок, коли в один страшний день не стало дочки і зятя.

Світлана дуже любила бабусю і довіряла їй як собі, але цього разу тема була дуже делікатна. Вперше в житті дівчина закохалася. Хлопець теж відповідав їй взаємністю, і вже майже рік вони в місті зустрічалися.

В той день Світлана бабусі так нічого і не розповіла, але до цієї розмови таки довелося повернутися.

– Бабусю, порада твоя потрібна, – сказала Світлана, коли Святослав їй зателефонував і сказав, що на наступні вихідні він її забере до себе, щоб познайомити з своїми батьками.

– Кажи все як є, Світлано, – бабуся наче щось передчувала.

– Я зустрічаюся з хлопцем, його звати Святослав. В неділю він хоче познайомити мене з своїми батьками, але я не знаю, що робити, – знітилася Світлана.

– А в чому проблема?

– Ти тільки не ображайся, я дякую тобі за все, що ти для мене зробила, але Святослав з дуже багатої родини, а ми – бідні. Мені навіть нема що вдягти…

Бабуся уважно вислухала внучку, помовчала кілька хвилин, ніби все ретельно обдумуючи, а потім сказала, щоб Світлана ні про що не хвилювалася, вона щось придумає.

На наступний день Валентина Федорівна поїхала в місто першим рейсовим автобусом. А повернулася через кілька годин з доволі кругленькою сумою.

Гроші вона віддала Світлані із словами:

– Це тобі, донечко. І не думай відмовлятися. Завтра в місто ти поїдеш, і купиш собі все, що треба. Може вони люди і хороші, і не будуть звертати увагу на дрібниці, головне ж, що ти у мене красуня і розумниця.

Але, як кажуть, зустрічають за одежиною, тому, проберися гарненько, – підморгнула Валентина Федорівна, і без жалю віддала всі гроші внучці.

– Бабусю, це занадто велика сума, я не можу взяти ці гроші. Та й звідки вони у тебе? – розгублено сказала Світлана.

Валентина Федорівна відвела погляд, і дівчина все зрозуміла:

– Тільки не кажи, що ти продала свою сімейну коштовність – той перстень, який передається з покоління в покоління.

Світлана не могла повірити, що бабуся це зробила, адже цей перстень був дуже цінною сімейною реліквією.

На жаль, назад нічого відмотати неможливо. Сталося що сталося, і треба жити далі.

Готуючись до зустрічі з майбутніми свекрами, Світлана купила звичайну просту сукню, і нові босоніжки, витративши бабусині гроші по мінімуму.

На щастя, все пройшло легко і добре. Батьки Святослава хоч і були багатими людьми, але виявилися доволі простими у спілкуванні.

Світлана їм сподобалася, вони розгледіли у ній світлу душу, тому вирішили, що стане вона доброю дружиною для їхнього сина.

Коли почалася мова про весілля, Світлана відразу попередила, що не хоче гучних святкувань, бо боялася, що бабуся город чи хату захоче продавати, щоб справити їй гідне весілля.

Молодята просто розписалися, і стали жити в квартирі, яку подарували свати.

Святослав і Світлана влаштувалися на хороші роботи, стали навіть дуже непогано заробляти, і гроші відкладали, бо мали мрію – хотіли мати свій будинок.

Батьки Святослава допомагали, але обережно. Так, щоб не нашкодити, бо бачили, як стараються діти.

Через 6 років Світлана з Святославом переїхали в свій будинок.

– Бабусю, збирайся, поїдемо на дім дивитися, – запропонувала Світлана.

– Яка краса! В житті я такого не бачила, – захоплено вигукувала Валентина Федорівна, роззираючись по будинку.

– Це кухня, це кімната для гостей, це наша спальня, – Світлана гордо водила бабусю по всіх кімнатах.

– А це… це твоя кімната… Ми будемо щасливі, якщо ти до нас переїдеш. Поряд з твоєю кімнатою – дитяча. Бабусю, у нас новина є, скоро я стану мамою двох чудових дівчаток.

Одну ми назвемо Софія, в честь мами Святослава, а інша буде називатися як ти, Валентина.

Валентина Федорівна на емоціях розплакалася і обійняла свою внучку. Вона без вагань погодилася на переїзд, бо розуміла, що тепер вони дуже потрібні одна одній.

Але і це ще були не всі сюрпризи.

– Бабусю, заплющ очі і дай свою руку, – скомандувала Світлана.

А через мить, відчувши щось холодне, але таке знайоме, бабуся відкрила очі і не могла повірити в те, що бачить. У неї в руці був її фамільний перстень, саме той, який вона продала колись, щоб допомогти Світлані.

– Не питай мене, як я його знайшла. Просто бери. Він повернувся до тебе, бо так і мало бути. Дякую тобі за все, моя рідненька.

Джерело