Коли дівчата приїхали, я ледь стрималась. Старі кофтинки, витягнуті коліна, не по сезону взуття. А ми ж минулого разу купували їм новий одяг – все складали разом, перевіряли розміри, навіть бантики підібрал

Андрій тільки зітхнув: колишня знову хоче більше аліментів. Каже, ціни ростуть. А я дивлюсь на дітей і думаю – куди воно все дівається? І як довго ми ще це тягнутимемо?

Я ніколи не думала, що день народження стане точкою відліку моєї особистої драми. Мені виповнилось 36, а замість квітів і тостів я рахувала, скільки ще ми з Андрієм протримаємось у цій реальності, де моє бажання стати мамою ламається об чужу жадібність. Його колишня витискає з нього все до копійки, а ми тим часом навіть не можемо дозволити собі мріяти.

Усе, що я хотіла на цей день — не торт, не подарунок, а просто почути: “Світлано, час”. Але замість того Андрій мовчки сидів навпроти з порожніми руками і заплющеними очима.

Я не була з тих жінок, що сподіваються на принца з добром і гаманцем. Я вже мала досвід. Маю доньку від попереднього шлюбу, працюю у школі, живу на орендованій квартирі. Але я й не просила золота з неба. Лише — трохи простору для нашого щастя. І хоч тріщина в нас із Андрієм ще не стала прірвою, я відчувала, що стою на її самому краєчку.

– Світлано, ну не дивись на мене так, – сказав Андрій, коли я мовчки прибирала зі столу порожній чайник і один єдиний шматок магазинного торта.

– А як дивитись, коли ти навіть не згадав, що в мене сьогодні день народження? – відповіла я тихо, але з тим тоном, від якого його плечі одразу опустились.

– Я пам’ятав, просто… сьогодні був цей лист. Від Оксани. Знову про аліменти. Каже, їй не вистачає. Записала там, що продукти подорожчали, опалення, секція для однієї, репетитор для другої… Хоч жодна з них туди й не ходить.

Я обперлася об раковину.

– І що, тепер твоя колишня кожен місяць буде писати листи, а ти кожен раз забуватимеш про мене?

– Свєто, не перегинай. Я просто втомився. Я вже й так віддаю їй 50% зарплати.

– А ти пробував хоч раз боротися? Ти бачив ті кофтини, які ми купили дівчатам, коли вони до нас приїжджали, а вона наступного разу знову привезла їх у рваних речах? Вона їх навіть не прасує, не одягає те нове!

– Я знаю…

– Ти знаєш, але мовчиш. А я? Я маю теж мовчати? У мене своїй доньці треба купити взуття, зошити, харчування в школі. Я не можу більше мовчки спостерігати, як твої гроші йдуть у прірву.

Він опустив очі.

– То ти що, не хочеш дитину? – спитав я прямо.

– Хочу… але не можу зараз, Свєта. Ти ж сама бачиш…

Ось і вся любов. Ось і весь подарунок на мій день народження. Які там квіти, коли ти намагаєшся зачинити кран, з якого витікає вся твоя майбутність?

Андрій не був поганим. Навпаки — добрий, лагідний, він став для моєї доньки Іринки справжнім татом. Але в нього не було стрижня. Колишня жінка знала, як на нього тиснути. І кожен її “ти ж не хочеш, щоб дівчата бідували” – був йому як батіг по спині.

Я не витримала.

– Може, подаси на опіку? Забереш дівчат до себе?

– Вона ніколи не дозволить. Скаже, що я не здатен. Що живу на оренді, не маю власного житла…

– Але ж ти їхній батько! Маєш такі самі права!

Він глянув на мене з втомленою усмішкою:

– А як я візьму двох дітей, якщо ми й одну не можемо народити?

Я розуміла, що кожне його слово — правда. Але й мовчати вже не могла. У мені щось рвалося. Не злості, ні. А болю.

Наступного тижня Іринка прийшла з малюнком: “Моя мама, мій тато, я і малюк”. У куточку був напис: “Коли в нас буде братик?”

Я сховала той малюнок у шухляду, щоб не розридатись прямо на кухні. Але ввечері Андрій його знайшов. Довго мовчав, потім сказав:

– Якби не вона…

– Я знаю, – перебила я.

– Але вона є. І буде ще довго.

І тоді я вперше проговорила думку вголос:

– Може, це і є твій справжній шлюб, Андрію? Той, від якого тебе ніхто не відпустив. А ми — лише зупинка. Комфортна, тепла, але зупинка.

Він хотів щось сказати, та не сказав. А я пішла до доньки, погасила світло й притислась до неї так, ніби вона могла втримати мене в цьому житті від розпаду.

Минає кілька тижнів. Ми мовчки живемо, мовчки снідаємо, мовчки працюємо. Я вже не говорю про дитину. Натомість підраховую залишки знижок у супермаркеті й вкотре шукаю альтернативу найпростішому крему для Іринки.

А одного вечора Андрій повертається з роботи з букетом жовтих тюльпанів.

– Запізнився, – кажу я, – день народження минув.

– Це не до того. Я подав на зменшення аліментів. І на часткову опіку. Я більше не дозволю знищувати нас.

Я довго мовчала. Потім запитала:

– А якщо вона подасть зустрічний позов?

– Значить, будемо битися.

Вперше я побачила в ньому силу. Не агресію. А гідність.

І от тепер, коли все ще нестабільно, коли суди лише попереду, я знову починаю мріяти. Не про багато. Про те, щоб моя Іринка колись сказала: “Мамо, я щаслива”. І щоб поруч бігав той малюк, про якого вона мріє. Наш. Спільний. Малюк на тлі війни, судів, бідності, але — з любові.

А ви скажіть мені, друзі, от щиро: чи варто народжувати дитину в умовах невизначеності? Чи варто боротися за своє право на сім’ю, навіть якщо це означає конфлікти, суди і довгу дорогу? Чи іноді краще змиритися і зупинитися там, де безпечно, але не щасливо?

Джерело