– Слухай, не мороч мені голову! – холодно вимовила Тамара. – Ось розписка. Тут чорним по білому твоєю рукою вказано термін, у який ти зобов’язуєшся повернути мені борг. Я чекаю вже місяць.

– Я поверну тобі гроші, не переживай ти так, – спокійно відповіла Софія.

– Та складно, знаєш, не хвилюватися, коли той, кому ти позичив велику суму грошей, не знімає слухавки і зникає в невідомому напрямку…

– Ну чому в невідомому? Лікар направив мене після операції в санаторій.

– А повинна була?

– З урахуванням того, скільки ти мені винна, так.

– Ну вибач. Тепер врахую. І відтепер щоразу, збираючись у магазин або ще куди-небудь, я буду обов’язково тебе сповіщати, – усміхнулася Софія.

– Не кепкуй! – осадила її Тамара. – Краще скажи, коли повернеш мені гроші?

– Дивись. Завтра я повертаюся з лікарняного, – почала Софія, – зарплату отримаю наприкінці місяця. І почну віддавати тобі борг частинами. Можу нову розписку написати.

– Не треба! – відрізала Тамара. – Твоїм розпискам гріш ціна, і за слова ти не відповідаєш. Мені терміново потрібні мої гроші. Зараз потрібні. Ось що. Даю тобі ще тиждень. Якщо не віддаси борг до наступної середи, нарікай на себе.

Софія мимоволі заціпеніла, у цій розлюченій фурії, яка зараз дивилася на неї зміїним поглядом, вона не впізнавала ту саму Томку, з якою вони були нерозлучні з юнацьких років.

– Я не подивлюся на те, що ти моя улюблена подруга, на тридцять років знайомства та іншу лірику, – продовжувала між тим Тамара. – Я таке тобі влаштую, мало не здасться. Почула мене?

– Так, почула.

– Ну ось і добре. Одужуй. Не треба, не трудися, не проводжай мене. Я сама знайду дорогу до дверей.

Коли двері за Тамарою зачинилися, Софія важко зітхнула, вона надто добре знала подругу, щоб розуміти, що та не жартує.

Софія і Тамара познайомилися в університеті й одразу ж подружилися. Коли з’ясувалося, що вони живуть у сусідніх дворах, радості обох не було меж.

У Софії був дуже легкий характер, і мовчазна Тамара завжди тягнулася до неї. Дружба дівчат подобалася і їхнім батькам, зокрема, Софія дуже полюбилася матері Тамари Поліні Сергіївні. Коли пішли з життя батьки Соні, мама подруги всіляко підтримувала її. Можна сказати, саме завдяки їй дівчина змогла пережити горе.

Подружки разом бували в компаніях і там же познайомилися зі своїми чоловіками. Після весілля Тамара переїхала до чоловіка в центр міста. Софія з чоловіком залишилися жити у квартирі, що дісталася їй у спадок від батьків.

Наявність власних сімей не заважала молодим жінкам продовжувати спілкування. Дружили вони так тісно, що навіть мріяли в майбутньому поріднитися.

– Якщо в тебе буде син, а в мене донька, ми їх одружимо, – переконано говорила Тамара.

Але не зрослося. В обох із різницею в п’ять років з’явилися дівчатка, які, зважаючи на розбіжність інтересів, практично не стикалися одна з одною.

Софія працювала в бюджетній сфері, а Тамара відкрила свій бізнес. Здавалося б, ніщо не зможе зруйнувати їхню дружбу, проте Софії терміново потрібні були гроші на оплату університету для доньки.

Терміновість виникла у зв’язку з тим, що вона розлучилася з чоловіком, не змогла пробачити йому роман з однією з її тепер уже колишніх подруг. На знак помсти чоловік відмовився оплачувати останній рік навчання в столиці і пішов жити до дами серця.

Позичати в Тамари Софія не хотіла, але вибору в неї не було. Вона була впевнена, що віддасть борг вчасно, і для цього навіть влаштувалася на підробіток. Але потім стався форс-мажор, Софія загриміла в лікарню з важким переломом ноги. Знадобилася операція, а потім – довга реабілітація, одним словом, вчасно віддати гроші вона не змогла.

Софія була впевнена, що подруга все зрозуміє правильно, але не тут-то було.

Спочатку Тамара дзвонила і натякала їй із кожним разом дедалі наполегливіше, що борг треба б повернути. А потім вона стала регулярно їздити до неї в лікарню.

– Я все розумію, але й ти мене зрозумій, – зітхала вона. – У мене бізнес просів, за оренду платити нічим.

– Томочко, ти теж мене зрозумій, будь ласка. Ти ж знаєш мою ситуацію і прекрасно розумієш, що якби не розлучення, я не стала б у тебе позичати! – відповідала Софія. – Зараз мені, щоб віддати тобі борг, доведеться влазити в кредит. Сама знаєш, які зараз там відсотки в банках… Давай я краще тобі все протягом трьох-чотирьох місяців поступово виплачу?

Тамара начебто зрозуміла і погодилася почекати, але потім на неї наче щось знайшло. Так, як сьогодні, вона ніколи ще з нею не розмовляла…

До кінця дня Софія ламала голову над тим, де взяти гроші. У принципі, у неї залишалося тільки одне рішення – спробувати перепозичити в родичів, знайомих і колег. А може, вони й виручать її.

Насамперед Софія звернулася по допомогу до рідних сестер, які жили в інших містах. Потім – до колег і сусідів. До середи у неї на руках була рівно половина боргу, про що вона сказала Тамарі в голосовому повідомленні.

У глибині душі Софія сподівалася, що подруга візьме гроші, трохи заспокоїться і погодиться почекати, але не тут-то було.

Отримавши гроші на рахунок, Тамара одразу ж зателефонувала їй:

– Тут не все. А де решта? – без зайвих передмов запитала вона.

– Ти хіба не отримала голосового повідомлення? – здивувалася Софія.

– Отримала, тому й дзвоню. Чи ти думала, що я проковтну наживку і заспокоюся?

У голосі Тамари звучала така злість, що Софія навіть дещо розгубилася і тому промовчала. Та тим часом перейшла на зловісне шипіння:

– Ні, люба, не вийде. Мені потрібна вся сума. День ще не скінчився, я чекаю.

– Ти думаєш, якби в мене була вся сума, я б тобі її не віддала?! – втратила терпіння Софія. – Я ці гроші зібрала з великими труднощами, завдяки тому, що світ не без добрих людей. Мені з ними ще розраховуватися потрібно буде.

– Ну це не я влізла в борги, тож твої проблеми – не мої проблеми, – холодно зауважила Тамара. – Мене цікавлять тільки мої гроші.

Повисла пауза, після чого Софія задумливо промовила:

– Таак… Не думала я, що ти така. Воістину, друзі пізнаються в біді… Утім, гаразд. Бог тобі суддя. Тільки знай, що якби ти опинилася на моєму місці, я б поставилася до тебе по-людськи.

– Не поставилася б. А знаєш чому? Тому що я на твоєму місці не опинилася б, – відрізала Тамара. – Чекаю на гроші. Сьогодні до вечора мені потрібна вся сума.

Сухо попрощавшись, вона повісила слухавку. А Софія, важко зітхнувши, повернулася до роботи. Розмова з подругою ніяк не виходила в неї з голови, а на душі раптом стало дуже тривожно.

До вечора вона, зрозуміло, питання із залишком боргу не вирішила. У принципі, Софія навіть не намагалася шукати гроші, тому що знала – таку суму за кілька годин їй не знайти. Телефон мовчав, і в цьому Софії раптом відчулося щось зловісне.

“Та ну”, – подумала вона, прямуючи до зупинки. – “Просто я вже накручую себе. Ми дружимо тридцять років, я добре знаю її…”

І тут вона відчула легкий поштовх у грудях. Хіба вона знає Тамару? Вони дружили в студентські роки, це правда. Але що означає “дружити” в юності? Вони сиділи за однією партою, бували на вечірках, ночували одне в одного, ходили в походи і базікали про все на світі.

Обзавівшись своїми сім’ями, вони більшою мірою спілкувалися телефоном і час від часу навідували одне одного. Іноді ділилися проблемами, розмовляли про наболіле, але загалом не можна сказати, щоб вони були надто близькими. Навіть відхід чоловіка з сім’ї Софія, зважаючи на зайнятість Тамари, переживала практично наодинці…

Обміркувавши все це дорогою додому, Софія дійшла невтішного висновку, ні, вона погано знає Тамару. Це означало, що від неї справді можна було чекати чого завгодно.

Залишок вечора минув спокійно, телефон тільки двічі за весь час порушив мовчання, спершу Софії зателефонувала донька і поцікавилася її самопочуттям, а потім прийшло системне повідомлення. Покінчивши з домашніми справами, Софія трохи почитала на ніч і благополучно заснула. Глибокої ночі вона прокинулася від того, що їй здалися якісь шерехи на сходовому майданчику. Утім, варто було їй прислухатися, як ілюзія зникла.

– Я просто занадто сильно себе накрутила, – пробурчала вона, закутуючись у ковдру.

До ранку нічні шерехи повністю вивітрилися в неї з пам’яті, але коли Софія виходила з квартири, на неї чекав сюрприз. На стіні біля її дверей маркером великими літерами було написано: “Тут живе боржниця”.

По спині в Софії пробіг холодок. Повідомивши начальниці, що трохи затримається, вона за допомогою ацетону відтерла напис і вирушила на роботу. Діставшись кабінету, Софія з головою занурилася у справи, думати про те, хто і навіщо залишив напис у неї на стіні, їй було ніколи. Тим паче що тут усе було зрозуміло…

Ближче до вечора їй знову стало недобре, і додому вона поверталася з побоюванням. Нового напису на стіні не було, але перш ніж відчинити двері, Софія оглянула їх з усіх боків і навіть заглянула під килимок. Переконавшись, що все гаразд, вона зайшла у свою квартиру і щільно зачинила за собою двері. На душі було, як і раніше, неспокійно, тривога посилилася.

Як засвідчили подальші події, турбувалася Софія не даремно.
***
Рано вранці наступного дня її розбудив телефон. Софія машинально зняла слухавку і почула зовсім незнайомий чоловічий голос:

– Спиш ,злодійко?

Не чекаючи відповіді, він продовжив:

– Коли гроші віддавати будемо?

– Ви ще хто такий?! – розсердилася Софія. – І за яким правом ви…

– Слухай мене сюди, – перебив голос. – Хто я такий, абсолютно неважливо. Можеш вважати мене хоч конем у пальто. Але гроші поверни. Сьогодні ж. Не повернеш – буде гірше. Вважай, що це останнє попередження. Бувай.

Незнайомий чоловічий голос дзвонив із невідомого номера. Софія ненадовго задумалася, може, звернутися в поліцію? Але з чим саме? Якщо вона скаже, що винна подрузі, яка через це нацькувала на неї непрофесійних колекторів, з неї у відділку тільки посміються.

Коли Софія приїхала на роботу і зайшла до свого кабінету, там на неї чекав сюрприз – невелика подарункова коробка. З урахуванням того, що цього дня на роботі відзначали професійне свято, вона не здивувалася.

Відкривши коробку, Софія тут же злякано закрила її. Там лежали штучні квіти з цвинтаря і записка з одним-єдиним словом: “Борг!”

Викинувши коробку і трохи оговтавшись, Софія, зрештою, зважилася. Припинити це безумство можна було тільки одним способом – віддати залишок боргу. Неохоче зважившись на кредит, вона зателефонувала Тамарі, але абонент був поза зоною.

Цього дня Софія в банк не встигала і тому вирішила відкласти питання на завтра. Дорогою додому вона зайшла в супермаркет, і в черзі на касі її хтось неголосно гукнув. Після всього, що сталося, обертатися вона не поспішала, хіба мало що.

Тут чиясь рука несильно постукала Софію по плечу, а потім знайомий голос назвав її на ім’я. Обернувшись, вона побачила матір Тамари Поліну Сергіївну. Щиро зрадівши зустрічі (останнім часом вони бачилися рідко), Софія запропонувала старенькій провести її до будинку.

Дорогою вони розговорилися, Поліна Сергіївна поскаржилася на своє здоров’я, на високі ціни і на те, що донька зараз рідко до неї заїжджає.

– Усе у справах… – зітхнула вона. – Проблеми в неї якісь серйозні. А на тобі, Софочко, щось зовсім обличчя немає…

– Так… Теж проблеми. Вам нецікаво буде.

– Ну чому ж нецікаво? – усміхнулася Поліна Сергіївна. – Ти мені як донька завжди була… Давай викладай, що в тебе. Все одно ж треба про щось говорити, поки йдемо.

Дорогою Софія сказала, що взяла в Тамари в борг, віддала половину, але все одно тепер, здається, втратила її дружбу… Про найнятих подругою переслідувачів вона, звісно ж, говорити не стала.

– Ну хоч якийсь вихід є, Софочко? – поцікавилася Поліна Сергіївна.

– Завтра піду оформляти кредит.

– І-і! Навіщо кредит? – сплеснула руками Поліна Сергіївна. – Зараз відсоток божевільний скрізь, виплачувати втричі більше доведеться.

– Знаю, Поліночко Сергіївно… – зітхнула Софія. – Тільки це, схоже, єдиний вихід.

До цього моменту вони вже підійшли до квартири Поліни Сергіївни. Відчинивши двері, та раптом сказала:

– Не єдиний. Заходь у гості, поговоримо.

Як не відмовлялася Софія, Поліна Сергіївна стояла на своєму, заходь, та заходь. А за чаєм вона, не відкладаючи справу в довгий ящик, запитала:

– Скільки ти ще винна їй?

Коли Софія озвучила суму, старенька посміхнулася:

– Ну було б через що так переживати… У мене якраз є накопичення, вони не менші за цю суму. Коли зможеш, тоді повернеш. І не треба ніяких розписок!

Розписку Софія, розсипаючись у подяках, усе-таки написала. І відчуваючи, як із плечей скочується величезна гора, цього ж вечора відправила Тамарі гроші. За годину від неї надійшло СМС з одним-єдиним словом: “Дякую”.

Подумавши, вона заблокувала “подругу”, видихнула і повернулася до колишнього життя.
***
Через два тижні Софії зателефонували з незнайомого номера. Пам’ятаючи про нещодавню пригоду, вона не відразу зняла слухавку. А коли все-таки зробила це, була дуже здивована.

– Софочка! – гримів у слухавці гучний голос Тамари. – Я розумію, що ти на мене злишся і не можеш мене пробачити. Але мені більше немає до кого звернутися. Чесне слово! Я у справжній біді…

– Щось із матір’ю? – стривожилася Софія.

– Та що з нею трапиться? – роздратовано запитала Тамара. – Мене підпалили! Я залишилася без нічого! Страховка є, але поки всі ці суди, я без копійки грошей… Уявляєш?! Коротше, допоможи! Благаю! Скільки можеш! Будь ласка!

Софії знадобився якийсь час, щоб прийти до тями.

– Тамаро, вибач, – вимовила вона нарешті. – Але навіть якби в мене була можливість допомогти тобі, після всього, що ти мені влаштувала, я б сто разів подумала. Не дзвони мені більше. Я викреслила тебе зі свого життя.

Заблокувавши і цей номер, Софія постаралася забути колишню подругу назавжди. З боргами вона розрахувалася навіть раніше, ніж передбачала.

Незабаром від Поліни Сергіївни вона дізналася, що Тамара більше так і не змогла повернутися в бізнес.