— Знову пересолено, — Михайло скривився, відсуваючи тарілку з тушкованою картоплею. — Скільки разів казати, що я на дієті й мені не можна солоного?

Оля мовчала, дивлячись у свою тарілку. Вона точно пам’ятала, що солила зовсім трохи. Навіть кілька разів куштувала під час готування — смак був ідеальним.

— Знаєш, — Михайло відкинувся на спинку стільця, постукуючи виделкою по столу, — мама ніколи не робить таких помилок. У неї завжди все в міру — і сіль, і спеції. Може, тобі варто зателефонувати їй і спитати, як вона готує? Не соромся, вона із задоволенням поділиться секретами.

Оля повільно підвела очі.

— Та годі тобі, — він пирхнув.

— Я що, не знаю смаку солі? От мама робить…

— Давай сьогодні без мами, добре? — Оля спробувала посміхнутись.

— Просто повечеряємо спокійно.

— Ти що, ревнуєш?

— Михайло здивовано підняв брови.

— До рідної матері? Це смішно, Олю.

— Я не ревную, — вона глибоко вдихнула.

— Просто втомилась від постійних порівнянь.

— Яких порівнянь? Я просто кажу, що мама певні страви готує краще. Це факт, а не порівняння. Ось її пиріжки з капустою — це щось неймовірне! А ти навіть тісто нормально замісити не можеш.

Оля стисла пальцями край столу від злості. Три роки. Три роки вона чула подібні коментарі майже щодня. Спочатку ображалась, потім намагалась навчитися готувати «як мама», потім просто терпіла. Але сьогодні щось у ній зламалося.

— А пам’ятаєш, яку солянку вона зварила минулого тижня? — продовжував Михайло, не помічаючи стану дружини. — Оце я розумію — смакота! А твоя… Ну, вона їстівна, звісно, але до маминої далеко.

Оля повільно підвелася з-за столу. Її рухи були спокійними, майже механічними. Вона взяла свою тарілку, потім — тарілку чоловіка.

— Ей, я ще не доїв! — обурився Михайло.

Не сказавши ні слова, Оля віднесла обидві тарілки до смітника і висипала вміст. Потім повернулась до столу, забрала каструлю з рештками тушкованої картоплі й зробила те саме.

— Ти що витворяєш? — Михайло схопився. — З глузду з’їхала?

Оля поставила порожню каструлю в мийку і повернулася до чоловіка.

— От і нехай тебе тоді твоя мама годує! Дістало вже! Вічно тільки й чую, що я не така ідеальна, як вона!

— Та що з тобою сьогодні? — Михайло розвів руками. — Істеричка! Через пару зауважень такий скандал влаштувала!

— Пару зауважень? — Оля гірко усміхнулась. — Михайле, ти щодня, під час кожного прийому їжі знаходиш до чого причепитися. То недосолено, то пересолено. То недосмажено, то пересмажено. І завжди, завжди після цього йде «а от мама».

— Неправда! — Михайло обурено пирхнув. — Я просто хочу допомогти тобі стати кращою!

— Стати кращою? — Оля похитала головою. — Чи стати твоєю мамою? Бо здається, що тільки вона вміє догодити великому й неповторному Михайлу Коваленку.

— Ти несправедлива, — Михайло насупився. — Мама справді краще готує. І прибирає краще. І взагалі веде господарство як справжня жінка. Це не моя вина, що ти не дотягуєш до її рівня.

Оля довго дивилась на чоловіка. Щось вирішуючи для себе.

— Знаєш, я більше не буду для тебе готувати, — нарешті сказала вона. — Взагалі. Ніколи.

— Та годі, — Михайло махнув рукою. — Завтра охолонеш і…

— І ще, — перебила його Оля, — я подаю на розлучення.

— Розлучення? — Михайло розсміявся, але якось невпевнено. — Через тушковану картоплю? Олю, ти зовсім здуріла.

— Не через картоплю, — Оля сіла на стілець. — Через три роки постійних порівнянь. Через те, що я ніколи не була для тебе достатньо хорошою.

— Ти драматизуєш, — відмахнувся Михайло. — Я просто висловлюю конструктивну критику. Хочу, щоб ти розвивалась.

— Розвивалась? — Оля підняла на нього очі. — Ти пам’ятаєш, як я вчилась готувати твої улюблені страви? Як просила рецепти у твоєї мами, як старалася? А вона щоразу «випадково» пропускала якийсь інгредієнт або змінювала пропорції. І ти щоразу казав: «Не те. У мами краще».

Михайло насупився, але промовчав.

— А пам’ятаєш, як я перепрала весь твій одяг, усе розклала в шафі, а ти тільки пирхнув, що у твоєї мами все «по лінієчці» лежить? — продовжила Оля.

— Ну досить, — Михайло зморщився. — Вигадуєш якісь образи на рівному місці.

Оля встала й підійшла до шафи. Відкрила шухляду з постільною білизною і дістала звідти товстий зошит.

— Знаєш, що це? — вона поклала зошит на стіл перед чоловіком. — Коли ми одружилися, я завела щоденник, щоб записувати всі твої вподобання. Що ти любиш їсти, як складати твої речі, яку температуру води ти віддаєш перевагу для душу. Я хотіла бути ідеальною дружиною.

Михайло з недовірою взяв зошит і розгорнув. Сторінка за сторінкою — акуратні записи з датами, рецепти, нотатки про його смаки та звички.

— Але знаєш, що я зрозуміла з часом? — продовжила Оля. — Що справа не в моїх навичках. Просто що б я не робила — завжди буде «не так, як у мами». Бо для тебе вона — еталон. А я… Я просто невдала копія.

— Це неправда, — заперечив Михайло, але якось невпевнено. — Я ціную твої старання.

— Справді? — Оля гірко всміхнулася. — Тоді скажи, коли ти востаннє мене похвалив? Не порівняв з мамою, не вказав на недоліки, а просто сказав: «Дякую, смачно»?

Михайло відкрив рота, але одразу закрив. Він справді не міг згадати.

— От бачиш, — кивнула Оля. — І так в усьому. Пам’ятаєш, минулого місяця я купила нову сукню? А ти сказав: «Мама б таке ніколи не вдягла». На нашу річницю я приготувала той клятий наполеон із заварним кремом, простояла на кухні шість годин. А ти тільки пробурмотів, що в мами коржі тонші.

— Ти все не так розумієш, — Михайло почав дратуватись. — І взагалі, якщо вже на те пішло, мама справді готує краще. І господарство веде краще. Це факт, а не критика.

— І з чого ти взяв, що обов’язок дружини — бути ідеальною домогосподаркою? — Оля уважно подивилась на чоловіка. — Я працюю нарівні з тобою. Я, між іншим, архітектор, а не кухарка.

— Ну от, почалося, — пирхнув Михайло. — Кар’єра, рівноправ’я і вся ця нісенітниця. Нормальна жінка повинна вміти створити затишок у домі.

— І я створювала, — тихо відповіла Оля. — Три роки створювала. А ти втоптував усе це в землю порівняннями з мамою, яка, на відміну від мене, ніколи не працювала, а все життя займалась домом і тобою. У неї було втричі більше часу на всю цю домашню ідилію.

Михайло дістав телефон.

— Кому ти телефонуєш? — напружилась Оля.

— Мамі, — відрубав Михайло. — Нехай приїде і пояснить тобі, як має поводитись нормальна дружина.

— Тільки цього ще не вистачало, — простогнала Оля.

— Алло, мам? — Михайло відвернувся до вікна. — У нас тут ситуація. Оля викинула вечерю і погрожує подати на розлучення. Каже, що я її з тобою порівнюю… Так, саме так… Ні, я просто сказав, що картопля пересолена… Так, звичайно, приїжджай.

Він обернувся до дружини з тріумфальною усмішкою.

— Мама зараз приїде і все владнає. Вона вміє вирішувати сімейні проблеми.

Оля мовчки дивилась на чоловіка. В її погляді читались втома і якась остаточна рішучість.

— Чудово, — нарешті промовила вона. — Твоя мама — саме те, чого бракує цьому вечору, щоб він став ідеальним.

Тамара Миколаївна з’явилася за сорок хвилин. Вона влетіла до квартири з пакетами продуктів, ніби зібралася не мирити подружжя, а готувати святкову вечерю.

— Ну, де тут моя проблемна невістонька? — усміхнулася вона, цілуючи сина в щоку. — Що у вас трапилось?

— Оля влаштувала істерику через вечерю, — поспішив пояснити Михайло. — Викинула всю їжу в смітник.

Тамара Миколаївна похитала головою та обернулась до Олі, яка мовчки сиділа за кухонним столом.

— Олю, хіба можна так поводитися з їжею? — проспівала свекруха. — У мої часи таке вважалось неприпустимим. Їжу треба поважати.

— А людей? — тихо запитала Оля. — Людей теж треба поважати?

— Про що ти? — Тамара Миколаївна нерозуміюче насупилась, знімаючи пальто. — Михайло сказав, ти погрожуєш подати на розлучення. Через що, дозволь спитати? Через кілька зауважень щодо вечері?

— Не через їжу, — Оля подивилась прямо у вічі свекрусі. — Через постійні порівняння. Через те, що ваш син ніколи не бачив у мені дружину — лише невдалу копію вас.

— Які дурниці, — Тамара Миколаївна поставила пакети на стіл. — Михайло просто цінує смачну їжу й затишок у домі. В цьому немає нічого дивного. Чоловіки мають право вимагати комфорту.

— Вимагати? — Оля підняла брови. — Цікаве формулювання.

— Не чіпляйся до слів, — відмахнулась свекруха і почала діставати продукти. — Я привезла все для нормальної вечері. Зараз покажу тобі, як готувати гуляш, раз у тебе з цим проблеми.

— У мене немає проблем із готуванням, — Оля схрестила руки на грудях. — У Михайла проблеми з тим, щоб прийняти, що я — не ви.

Тамара Миколаївна демонстративно зітхнула й почала нарізати м’ясо, час від часу кидаючи осудливі погляди на кухонне приладдя Олі.

— Цей ніж зовсім затупився. Невже важко слідкувати за інструментами? — вона похитала головою. — А ця дошка для нарізання! Михайле, як ти дозволяєш користуватись такими речами? Це ж просто ганьба!

Михайло схвально кивав, кидаючи переможні погляди на дружину. Оля мовчки спостерігала за цим парадом зверхності.

— А де ти спеції тримаєш? — продовжувала Тамара Миколаївна, риючись у шафках. — Господи, прямо над плитою? Вони ж вивітрюються від жару! Ось чому твоя їжа несмачна.

— Моя їжа не несмачна, — спокійно заперечила Оля. — Просто Михайло звик до вашої кухні.

— До хорошої кухні, ти хотіла сказати, — відрізала свекруха, швидко нарізаючи овочі. — Михайлик з дитинства звик до нормальної домашньої їжі, а не до цих експериментів з недосоленим і недосмаженим.

Оля підвелась і сперлась на одвірок, спостерігаючи, як Тамара Миколаївна господарює на її кухні, постійно щось коментуючи й критикуючи — від розташування посуду до якості продуктів.

— Ось так треба різати цибулю, — бурмотіла свекруха, рухаючись з разючою швидкістю. — Тонкими півкільцями, а не як попало. І смажити на середньому вогні, а не на сильному. І помішувати дерев’яною ложкою, а не цією пластмасовою гидотою.

Михайло сидів поруч, самовдоволено усміхаючись і коментуючи:

— Бачиш, Олю? Ось як має працювати справжня господиня. Швидко, чітко, без зайвих рухів.

Оля мовчки дивилася на цю сцену. Свекруха й син, об’єднані проти неї, насолоджуються моментом її приниження. Три роки вона терпіла подібне, намагалась догодити, старалася відповідати. За що? За чоловіка, який ніколи не бачив у ній особистість — лише додаток до ідеального образу мами?

— А нормальної солі у тебе немає? — продовжувала свекруха. — Ця йодована тільки смак псує. Михайлику, завтра ж купи нормальної солі, морської, дрібного помелу.

— Звичайно, мамо, — кивнув Михайло. — І нові ножі теж купимо, і дошки для нарізання.

— І сковорідку гарну, з товстим дном, — додала Тамара Миколаївна. — На цій тонкій китайській бляшанці неможливо приготувати нормальну їжу.

Оля відчула, як щось всередині неї остаточно зламалося. Це було не роздратування і навіть не образа. Це було усвідомлення — холодне, чітке, безповоротне.

— Знаєте, — промовила вона, дивлячись на метушливу свекруху, — продовжуйте. Показуйте майстер-клас. Я із задоволенням подивлюсь, як має виглядати ідеальна господиня. Тільки врахуйте — це останній раз, коли ви господарюєте на моїй кухні.

— Що означає «останній раз»? — Тамара Миколаївна застигла з ложкою в руці.

Оля повільно підійшла до своєї сумки, дістала телефон і набрала номер.

— Алло, Катю? Привіт. Пам’ятаєш, ти пропонувала пожити у тебе, якщо що? Я можу приїхати сьогодні?

— Олю, що це за цирк? — Михайло схопився зі стільця. — Яка ще Катя? Яке «пожити»?

— Дякую, буду за годину, — Оля завершила розмову й обернулась до чоловіка та свекрухи. — Я йду. Назавжди.

— Нікуди ти не підеш! — гаркнув Михайло. — Мама спеціально приїхала, готує…

— Саме так, — кивнула Оля. — Нехай готує. Вона ж найкраще вміє, правда? І прибирає краще, і веде господарство. От і живіть разом, якщо вам так зручно вдвох.

Вона пройшла до спальні й дістала заздалегідь зібрану сумку. Три роки шлюбу вмістилися в один невеликий чемодан — документи, трохи одягу, ноутбук. Все інше можна забрати потім.

— Олю, — Тамара Миколаївна витерла руки й пішла слідом. — Не роби дурниць. Усі молоді родини через таке проходять. Треба просто навчитись…

— Чого? — Оля озирнулась. — Бути вами? Готувати, як ви? Говорити, як ви? Думати, як ви? Ні, дякую. Я краще залишусь собою.

— Яка ж ти егоїстка виросла, — похитала головою свекруха. — Думаєш лише про себе. А чоловік як же?

— А що чоловік? — Оля застебнула сумку. — Він отримає те, чого завжди хотів — маму замість дружини. Ви ж саме цього прагнули, Тамаро Миколаївно? Щоб жодна інша жінка не зайняла місця у його житті?

— Та як ти смієш! — задихнулась від обурення свекруха.

— Смію, — спокійно відповіла Оля. — Бо я не ваша лялька і не продовження вас. Я — інша людина. Зі своїми звичками, смаками, характером. І я втомилась прикидатися кимось іншим.

Михайло стояв у дверях, переводячи розгублений погляд з матері на дружину.

— Олю, ну досить, — нарешті сказав він. — Давай спокійно поговоримо…

— Про що? — Оля підняла на нього очі. — Про те, як я знову не дотягую до твоїх стандартів? Чи про те, як твоя мама буде вчити мене життя? Ні, Михайле. Я наговорилась за ці три роки. Тепер просто йду.

Вона пройшла повз нього в коридор і почала взуватись.

— Ти пошкодуєш про це, — прошипіла Тамара Миколаївна. — Де ти знайдеш такого чоловіка, як мій Мішенька?

— Знаєте, — Оля випросталась і подивилась на свекруху, — може, й не знайду. Але краще бути самій, ніж постійно відчувати себе нікчемною.

Вона взяла сумку й відчинила вхідні двері.

— Оля! — крикнув Михайло.

— А як же… Як же вечеря?

Вона озирнулась востаннє:

— От і нехай тебе твоя мама годує. У неї ж краще виходить.

Двері зачинилися з тихим клацанням. Оля спустилась сходами, вийшла з під’їзду і глибоко вдихнула прохолодне вечірнє повітря. Всередині було порожньо й легко, ніби вона нарешті скинула важкий рюкзак, який тягла на собі всі ці роки.

Десь угорі, в їхній квартирі, Тамара Миколаївна, певно, продовжувала готувати свій ідеальний гуляш, приказуючи щось утішне розгубленому синові.

Але це вже не мало значення. Бо іноді треба просто піти, щоб почати жити власним життям. Навіть якщо це життя починається з порожньої кухні й самотньої вечері в подруги.

Оля дістала телефон і викликала таксі. Поки чекала машину, написала коротке повідомлення чоловіку: «Заяву на розлучення подам завтра».

Таксі під’їхало за п’ять хвилин. Оля сіла на заднє сидіння й назвала адресу Каті. Нове життя починалось просто зараз…