У мене п’ятеро онуків від доньки, яка щоразу залишає їх мені й зникає. Вони всі різного віку, характеру, від різних чоловіків, і всі на мені – сніданки, уроки, темперамент, сльози, горщики, переляки, малюнки. А їй, Оксані, просто “треба відпочити”. Я іноді не встигаю ні поїсти, ні в душ піти, ні голову спокійно приклонити. Найгірше – це не втома. Найгірше – коли ми виходимо гуляти, і сусіди дивляться на мене, а я опускаю очі. Соромно. Бо ніби я в чомусь винна.

Я більше не радію власному дню народження. Колись це було свято. Квіти, торт, обійми, листівки. Тепер це дата, яку я краще б оминула.

Бо з кожним роком мені щораз важче. Не тілом, а душею. Бо в цей день найбільше усвідомлюється, що я живу не так, як мріяла.

Що мій дім – не тиха гавань, а пункт тимчасового порятунку для п’яти маленьких людей, чиї батьки лишили їх без стабільності. А головне – що моя єдина донька, Оксана, зникає з мого життя, навіть коли фізично поруч.

– Мамо, ти не проти, якщо я піду на пару годинок? – спитала вона з порога, тримаючи в руці сумку й помаду.

Я мовчки кивнула. За ті роки я навчилась: сварки нічого не дають. Вона піде все одно. І не повернеться до ночі.

В кімнаті кричав найменший – Сашко. Інна тягнула Віталика за рукав, бо той вкотре забрав у неї пазли. А Ромчик із Лесечкою малювали щось на підлозі фломастерами, попри мої сто попереджень.

– Діти, йдемо до столу. Сьогодні у бабусі день народження, – сказала я лагідно, намагаючись зібрати в собі бодай краплю святковості.

– А мама буде? – тихо запитала Лесечка.

Я прикусила губу й лише всміхнулась. Вона знала відповідь.

Колись я уявляла інакше. Я думала, що в 60 я матиму затишну кухню, чай із лимоном, телевізор на фоні й чоловіка поруч. Але чоловік мій – Дмитро – пішов ще десять років тому. Тоді я й думати не могла, що його місце займе безсоння, а роль тата й мами – я сама.

Оксана в нас була одна. Красива, розумна, з дзвінким сміхом і натурою артистки. Але щось пішло не так. Після школи вона зустріла першого – того самого, з модною зачіскою й мотором, що гримів на пів району. Я тоді попереджала:

– Доню, він не для тебе.

– Мамо, ти нічого не розумієш, – сміялась вона. – Він такий щирий! Він сказав, що я – його всесвіт.

За рік народилась Леся. А через тиждень після виписки той всесвіт зник. Без дзвінка. Без пояснень.

Я взяла малу на руки й тихо прошепотіла:

– Ти не винна, доню. Все буде добре.

І пішло-поїхало. Через два роки з’явився Ромчик – від колишнього менеджера, який вмів гарно говорити, але не вмів жити в реальності. Потім був Віталик – від тренера з фітнесу, який казав, що любить дітей, але своїх не визнає.

Інна народилася після короткої спроби “все почати з нуля” з фотографом, який знімав її для якогось журналу. І найменший – Сашко – як бонус від короткочасного повернення одного з “колишніх”. Я вже навіть не питала, від кого саме.

– Мамо, я ж не просила тебе це все тягнути. Це твій вибір, – якось сказала Оксана, коли я вкотре натякнула, що мені важко.

– Твій вибір, доню, – виправила я. – Але тягнути – вже мій обов’язок.

– Я ще молода. Я маю право на життя.

Я подивилась на неї й нічого не відповіла. Бо що скажеш тій, що не чує?

Мої будні – це казки, мультики, борщ, домашні завдання і шкарпетки по всій квартирі. Інколи я відчуваю, як втома в мені кричить. Особливо ввечері. Але потім чую сміх Лесечки, яка читає Ромчикові книжку. Або як Віталик приносить мені шматок шоколаду – той самий, який я сховала для гостей. І тоді щось у серці стискається, але не болем – вдячністю.

– Бабусю, а ми будемо жити з тобою завжди? – якось запитав Сашко, заглядаючи в очі.

– Якщо треба буде – так, – прошепотіла я, обіймаючи його.

Він посміхнувся й заснув у мене на колінах.

У день мого народження не було торта. Я не мала сил. Була лиш каша на сніданок, картопля з котлетами на обід і компот з заморожених ягід. Але діти зранку принесли мені листівки. Власноруч. З фломастерами, блискітками й сердечками. У кожній було написано “Я тебе люблю”. І я розплакалась. Не від жалю. Від любові.

Оксана прийшла пізно ввечері. Вона пахла духами й мовчала.

– Ти була на побаченні?

– Так.

– І як?

– Як завжди.

Я хотіла сказати: доню, зупинись. Подивись на себе. Ти біжиш і не бачиш, як минає життя. Але я промовчала.

– Мам, дякую, – прошепотіла вона й поцілувала мене в щоку.

Я не знаю, як буде далі. Чи Оксана зміниться, чи я витримаю, чи вдасться дати дітям усе потрібне. Але я знаю точно: любов – це не генетика. Це не обов’язок. Це вибір, який я роблю щодня.

А тепер я хочу спитати вас, мої дорогі: а ви б змогли виховувати п’ятьох онуків, якщо власна донька відвернулась від відповідальності? Це любов… чи самозречення? І де та межа, за якою вже не рятуєш, а просто тягнеш чужий вибір на власних плечах?

Джерело