– То просто є такі люди, яким все мало, – судили Ольгу в селі, коли почули, що вона на заробітки подалася.

Ольга і справді поїхала в Італію однією із перших. «І що їй ще треба», – судили її односельці. «Он який будинок має, триповерховий, ні в кого такого навіть близько в окрузі нема. А їй все мало».

Та на пересуди Ольга не зважала, вона була з тих людей, що пильнують лише себе і своє життя. Вона для себе вирішила, що треба хоч спробувати.

На чужину вирушила Ольга ще 20 років тому, тоді їй було всього 45 років.

Її чоловіка не стало раптово, добрим був господарем, вмів і заробити гроші, і вкласти їх вигідно. Та й жили вони між собою дуже добре, завжди в злагоді, тому так гарно і доробилися до всього. Та дбали вони не про себе, а в першу чергу про дітей.

Дім збудував величезний – на заздрість всім друзям і односельцям. Двоє дітей підростало – син Роман і донька Людмила.

Коли Ольга поїхала, діти вже були дорослими, донька навіть заміж вийшла, а син тільки збирався одружуватися.

Оскільки першою створила сім’ю донька, Ольга віддала їй їхній великий будинок. Мовляв, живіть, господарюйте. Зять теж ніби непоганий прийшов, роботи не боявся.

Ольга щомісяця присилала Людмилі гроші, щоб та змогла зробити відповідні ремонти і довести дім до пуття.

Сина теж не образила, віддала йому велику земельну ділянку під будівництво, а потім, за мамині гроші Роман збудував і собі будинок в два поверхи.

Приїжджала Ольга додому рідко, кожну копійку берегла, щоб даремно не пропала. Заробітчанство не те, щоб їй подобалося, але і нічого поганого вона не відчувала, працювала, гроші чималі заробляла, дітям допомагала – а що ще треба.

А потім все змінилося, Ольга зустріла Патриціо, самотнього італійця, з яким у неї зав’язалися стосунки.

Проте, Ольга не припиняла працювати і присилати дітям гроші. Але тепер вже почала і собі щось відкладати, бо бачила, що біля дітей на старість їй місця не буде.

Тому подумала про себе і купила собі однокімнатну квартиру в багатоповерхівці і ще раз поїхала в Італію, де її чекала і робота, і Патриціо.

Ключі від купленої собі квартири Ольга залишила синові, з умовою, що присилатиме йому гроші, а він там зробить гарний ремонт. Синові Ольга довіряла як собі.

Все ніби так і було, але коли Ольга знову приїхала додому, то була дещо ошелешена – син пустив в мамину квартиру свою доньку з чоловіком і маленькою дитиною.

З мамою він не радився, не питав чи можна, вирішив, що має право сам приймати рішення.

Виганяти вона їх не вигнала, адже це, по суті – її рідна внучка. Але попередила, що це її квартира, і нікому своє житло вона не збирається віддавати. Синові сказала, що це вже його проблема – де житиме його донька.

Син на це дуже образився, назвав Ольгу жадібною, сказав, що вона не любить свою внучку.

«Ти ж собі ще заробиш, а тут дітям нема де жити», – кинув як докір Роман матері.

Тепер він збирається продати будинок за містом і купити дві квартири – собі і доньці.

З будинком він розлучатися не хоче і звинувачує в усьому Ольгу, мовляв, це її жадібність привела до того, що йому треба продавати будинок, в який він вклав стільки сил і грошей.

Поки син вирішував свої справи, Ольга зняла квартиру і жила там, поки знову не поїхала в Італію.

Вона продовжує спілкуватися з дітьми, по можливості допомагає їм, але не так як раніше, і жити з ними не хоче.

Так, каже, ми – рідні, але нянькою ні в кого я бути не хочу.

Що скажете, чи правильно себе поводить Ольга?

Джерело