Щоліта ми з Оленкою жили у бабусі в селі. Але тітка Катя, яка не мала своїх дітей, теж хотіла випробувати щастя материнства і заразом дати бабусі відпочити, тому забирала нас до себе на тиждень-другий. Хоча бабуся завжди говорила, що їй не треба відпочивати від нас, вона і з нами відпочиває.

І це чиста правда. Адже коли бабуся втомлюється і лягає подрімати, ми завжди допомагаємо їй відпочити, обмахуючи її віником, щоб її не розбудила жодна муха.

Щоправда, одного разу ми впустили віник їй на обличчя, і бабуся, схопившись, заголосила: “Га? Хто?” Але ми її заспокоїли, що це всього лише ми, і вона відразу ж заспокоїлася.

Погостювавши в тітки Каті тиждень-другий, ми задовольняли її потребу в материнстві з лишком, на рік наперед до наступного літа, тож вона могла хоча б рік жити спокійно і не заздрити тим, у кого є діти.

Тільки переступивши поріг її будинку в селі, одразу було зрозуміло, що дітьми тут і не пахне – у серванті мальовничо розставлені порцелянові фігурки курочок і півників. У нас вдома нічого порцелянового давно вже немає, а що залишилося – батьки давно прибрали в антресолі.

Тож ми завжди раді погратися такими іграшками. Та й тітка Катя сама радіє – завжди стоїть поруч і щоразу, як курочка з півником надумають політати, сама охає і махає руками.

У тітки Каті в селі дуже багато всього цікавого – кішки, собаки, кролики, індики, кури, вівці, корови, свині та дядька Микола, колишній моряк, тож, граючись із нами, він завжди робить нам морську хворобу, узявши кожну під пахву й розкручуючи в різні боки.

А ще щороку вчить нас плавати, і ми вже навчилися плисти сидячи на шині, яку він тягне на мотузочці. У тітки Каті та дядька Миколи всюди смачно пахне сіном, гноєм і сонцем.

А вечорами ми всі сидимо на подвір’ї під липою і п’ємо чай із варенням.

Один наш візит особливо запам’ятався тітці й дядькові, тож вони навіть плакали, розлучаючись із нами.

У селі у всіх є справи, і в нас з Оленкою теж. Нам довірили дуже важливу справу – зварити компот із ревеню. Поки нам нічого варити не дозволяли, особливо одяг, ну ми й кинули цю справу. А тітка Катя вирішила почати з малого, – зварити компот кожен може.

Вона веліла нам сходити в город і нарвати ревеню, а потім зварити його з цукром і принести їм із дядьком Миколою на сінокіс. На запитання – як нам знайти ревінь, тітка Катя сказала: “Та побачите, там зелене листя біля лазні”.

Ми зробили все як треба.

Знайшли зелене листя біля лазні, зварили і принесли їм на сінокіс у графині. І стали чекати, коли вони почнуть витріщати очі, захоплюючись нашими кулінарними талантами.

Захват не забарився: тільки-но відпивши по ковтку, вони витріщили очі, а потім схопилися і застрибали, розмахуючи руками і мукаючи від задоволення. Ну таких овацій ми не очікували і скромно стояли, опустивши очі.

Сусіди, які косили траву поруч, побачивши гастрономічні захоплення тітки Каті і дядька Миколи, теж захотіли спробувати, чим там пригощають. Кинувши граблі й коси, вони підійшли до нашої компанії й теж відпили з графина, і також віддали належне нашим здібностям, бігаючи з виряченими очима.

Нам, звісно, було приємно, але ми вирішили, що вони все ж таки переборщують – достатньо просто сказати, що ми богині кулінарії і що вони в житті не бачили, щоб так готували компот.

Першими набігалися наші родичі. Тітка Катя, взявши графин, вивудила звідти зелений листок, подивилася, пожувала і запитала:

– Хто ж варить компот із хрону?!

Ми могли б відповісти, але вона й сама вже знала – хто. Перший млинець грудкою, нічого, буває. Другий буде на заздрість найкращим кухарям Мішлена. Якраз наступного дня в гості до нашої тітки збиралася її свекруха з доньками.

Весь день тітка готувала страви, і ми вирішили їй допомогти, коли вона лягла спати раніше. Ми вилізли на кухню і вирішили зварити кашу – вже кашу-то кожен може зварити. Треба тільки знайти крупу.

У тітки Каті все було в мішках – мішок борошна, мішок макаронів, мішок цукру, а ось і мішок, на якому чорним по білому написано -корм . А корм – це їжа. Те, що перед кормом написано комбі – ну це ми не знаємо, що таке, але корм він і в Африці корм, значить, його можна їсти. І має вигляд, як крупа.

Ми взяли більшу каструлю, зварили кашу з корму з приставкою комбі, дістали із серванта кришталевий салатник – щоб усе відповідало рівню коронної страви, гарно наклали в нього кашу і поставили в центр столу.

Дуже задоволені собою, ми зі спокійною душею пішли. Тітка Катя була занадто зайнята, щоб провести експертизу столу, тим паче вона сама все варила й тушкувала, тому була впевнена, що комар носа не підточить.

Гості завмерли перед столом, побачивши цвях програми в кришталевому салатнику в центрі столу. Тітка Катя стояла, відкриваючи і закриваючи рот, як риба, яку вона напередодні запекла в клярі, але на яку зараз ніхто не звертав уваги на тлі величі основної страви.

А баба Зіна, її свекруха, не вірячи своїм очам, зачерпнула ложкою комбікорм, принюхалася, глянула на тітку Катю, яка сповзала на стілець, а потім пошепки запитала:

– Вам їсти нема чого, що ви худобу об’їдаєте?

Ми з Оленкою, завжди готові прислужитися і допомогти, якщо хтось чогось не зрозумів, ввічливо заперечили:

– Ні-ні, це не для худоби, це для Вас!

Далі ми не знаємо, що було, бо дядька Микола терміново поволік нас купатися на річку. А коли ми прийшли, тітка Катя вже спала з рушником на лобі.

Бідолашна тітка Катя! Лише раз на рік вона має змогу відчути всі радощі материнства, зате як радісно потім їй жити цілий рік без нас. Ось зараз вона поспить, а потім встане серед ночі, щоб доїти корів. Цікаво, що в усіх будівель у цьому господарстві була одна особливість – вони всі мали два входи і два виходи, або вхід і вихід – кому що треба.

Двір, хата, лазня, сарай – усе було наскрізне, тож часто люди ходили колами, наздоганяючи одне одного: з ґанку на подвір’я, з подвір’я на ґанок, кричачи “Ну ти де там, стій, де стоїш”.

Уночі я почула, як тітка Катя гримить відрами, і мені дуже захотілося подивитися, як вона буде доїти корів, яких я напередодні перейменувала із Зорьки й Майки на Мілісенту й Есмеральду.

Тітка Катя вийшла у двері, що ведуть у двір, і я пішла туди ж. Але вона вже встигла всіх подоїти, поки я сонно пленталася, тикаючись у всі двері, і замкнувши двір, увійшла у двері, що ведуть на ґанок, замкнувши і їх, і лягла спати далі.

Я поблукала подвір’ям, не знайшла тітку Катю, стривожила корів, вирішила повернутися в ліжко, але будинок був замкнений з усіх боків.

Я дуже хотіла спати, тож поблукавши й пошукавши, де б прилягти, я зупинила свій вибір на годівниці Василя- бика, який тільки-но збирався пожувати сіна, як туди залізла я, і він, лизнувши мені обличчя своїм слизьким язиком, вирішив поки що утриматися від сніданку.

Уранці крізь сон я почула, як кілька голосів кличуть якусь Наталю, і подумала: “Треба ж, кличуть так само, як і мене, цікаво”, – і знову заснула.

Тим часом, обшукавши всю округу, тітка Катя, дядька Микола, Оленка і парочка сусідів, які ще не забули компот із хрону, втомилися мене шукати, і дядька Микола сказав, що все одно так чи інакше, а худобу годувати треба, і пішов у двір роздати сіно тваринам.

Василь з докором дивився на нього, ніби запитуючи: “Що це означає, господарю, що тобі спало на думку? Я поважний бик і дівчат не їм”. Але Василь зовсім здивувався, коли дядька Микола забрав те, що всю ніч пролежало в його годівничці, а більше нічого не поклав, і одразу втік.

Що було потім я не знаю, бо коли я прокинулася, тітка Катя знову спала, цього разу з рушником і грілкою. Я подумала, що вона занадто багато спить, але вже гаразд, нехай спить, раз їй хочеться весь час спати.

Але довго тітці Каті поспати не довелося. Ми з Оленкою, щоб не заважати, сиділи тихенько у своїй кімнаті, і раптом побачили на шафі великий годинник.

Дивно, подумали ми, чому годинник лежить, а не висить. Зараз дізнаємося. Ми дуже тихо, щоб нікого не розбудити, дістали годинник, смикнули за гарну гирьку, повернули стрілку і тут небо впало на землю, а ми оглухли від жахливого звуку!

Здалося це був гонг для оповіщення планети про кінець світу. Але ми сиділи, заплющивши очі і затиснувши вуха, під ліжком, поки тітка Катя, звалившись із дивана, замотувала диявольський пристрій у подушки й ковдру, щоб не перебудити всю область.

Що було потім я не знаю, тому що, коли ми розтиснули вуха і розплющили очі, тітка Катя вже спала з рушником, грілкою і градусником, а дядька Микола перевіряв кімнату на наявність небезпечних для дітей речей.

Наступного дня нас дуже попросили пограти у свої дівчачі ігри і нічого не чіпати. Ми, дуже розсудливі дівчатка, пообіцяли весь день грати в доньки-матері.

Дядька Микола, полегшено зітхнувши, погладив нас по маківках і сказав, що це дуже гарне заняття для двох хороших дівчаток.

Ми завжди виконуємо свої обіцянки. Тож увесь день грали в мам із дітьми. Але в цьому будинку були просто неможливі дикі кішки, які ні в яку не хотіли бути нашими доньками. Не розуміючи свого щастя, вони дряпалися і верещали.

А ми всього лише хотіли їх сповити і покласти в візочок, як ми зазвичай і робимо зі своїми дітьми, хоч би хто вони були. Але кішки шипіли і залазили на дерева і горища.

Тоді ми стали грати з Циганом, милим песиком. Він смирно сидів і щосили виляв хвостом, коли ми начіплювали йому на голову чепчик і одягали гарну спідничку, але у візок лізти категорично відмовлявся, упираючись усіма лапами і продовжуючи інтенсивно виляти хвостом і примирливо лизати нам носа…, а потім дядька Микола пішов на поле і покликав Цигана з собою.

А той, користуючись моментом, рвонув за господарем просто в чепчику і спідниці.

Ну що ж, буває й таке, важка дитина, мабуть, нам попалася. Тоді ми пішли шукати собі іншу доньку і дуже скоро її знайшли.

Побачивши двох хороших дівчаток, вівці бекаючи тікали подалі, а індики навчилися злітати на нижні гілки дерева.

Так ми дійшли до випасу і побачили там Василя. А Василь побачив нас.

Він знав, хто ми такі, і, мирячись із неминучим, будучи добрим биком, опустив голову, щоб ми могли прив’язати до його рогів по бантику й пов’язати хустинку в горошок на його величезну голову.

Корови перестали щипати траву і зацікавлено дивилися на свого чоловіка, який мав дуже екстравагантний вигляд для сільського бика.

Вони обступили його і по черзі обнюхували, а Василь, спершу переминаючись з ноги на ногу, нібито бентежачись від такої уваги до його персони – ну що ви, що ви, це мій звичний образ – потім почав мотати головою, мабуть, такий образ був не до його смаку.

І раптом наш завжди спокійний бик, застрибавши навколо переляканих корів, почав ганяти їх по полю з диким ревом. А корови жалібно мукали і розбігалися по сусідніх полях і луках від збожеволілого чоловіка-аб’юзера.

Що було потім я не знаю, тому що ми залізли на паркан, щоб краще бачити, як наша донька в одну мить стала холостяком, розібравшись разом з усіма своїми дружинами, і радісно скакала, як на кориді.

А наступного дня тітка Катя з дядьком Миколою, плачучи в три струмки від розставання з нами: “Господи, цілий рік без вас”, – відвезли нас назад до бабусі. Тож решту літа ми допомагали тільки бабусі з дідусем.