– Чому ти так зі мною розмовляєш, Танюша? – різко спитала Галина Євгенівна, хоч голос видав хвилювання.

– Мамо, а як мені, на твою думку, розмовляти? Я тут, між іншим, не на курорті живу, а працюю цілодобово, щоб чогось досягти. А ви де всі ці роки були?

– Ну-ну, зараз не треба на мене кричати. Може, ми з батьком і не писали, але ж знали, що в тебе все гаразд. І потім, В’ячеславу допомога потрібна …

– Ага, В’ячеславу, як завжди все, а мені – дзвінок “привіт, давно не спілкувалися, дай грошей”? Чи як?

– Не пересмикуй, – втрутився Андрій Михайлович – схоже, мати говорила по гучному зв’язку. – Тань, ми ж не вороги…

– Не вороги? Серйозно, тату? Ви зникли на вісім років, а тепер я вам терміново знадобилася?

І Таня різко перервала розмову. Вона дивилася на екран телефону, намагаючись осмислити, що тільки-но сталося. Голові було жарко, серце калатало.

…Тані було вісімнадцять, коли вона зібрала невелику сумку і купила квиток на потяг до Львова. Найпростіший плацкарт, гроші, важко зароблені на різних випадкових підробітках – і ніякого пафосу.

Батьки в цей час проводжали В’ячеслава на якусь чергову престижну студентську програму, де він, на їхню спільну думку, мав блиснути.

Тітка Надя, мамина сестра, прощаючись, кинула саркастичний жарт про її нерівні передні зуби, та “кирпатий ніс”. Коли тітка Надя жартувала, Тані завжди хотілося провалитися крізь землю.

З дитинства Таня була таким собі непомітним придатком старшого брата. В’ячеслав, як заведено говорити, “подавав надії” у спорті, музиці, навчанні – в чому завгодно, аби батьки могли захоплено повторювати:

– Ну ось, дивись, як він талановитий.

А Таню, дівчинку з великими невпевненими очима та неідеальною посмішкою, частіше смикали й просили не заважати.

– Ти не плутайся тут під ногами, – казала мати.

– Іди краще почитай, чи допоможи з посудом, – додав батько.

Таня щиро намагалася догодити, але щоразу відчувала, що на неї дивляться зневажливо: мовляв, не вийшло у нас ще одного вундеркінда.

У п’ятнадцять років Таня випадково побачила по телевізору документальну передачу про селекцію рослин.

Вона зачаровано дивилася на екран і не могла відірватися: яскраві картинки, досліди, оранжереї, генна інженерія. Для Тані це стало ключем до нового світу.

Однак, шлях до мрії виявився тернистим. Тані не хотіли купувати спеціалізовані книги, не підтримували ідею вступати на біофак.

Батьки вічно зайняті успіхами сина, який то вигравав турнір з шахів, то виблискував на олімпіадах. Сестра-невдаха нікого не цікавила. Тітка Надя регулярно відпускала зауваження:

– Танюхо, ну кому потрібні твої квіточки? Я ось розумію, коли людина навчається на юриста чи фінансиста. А це все пустощі!

Таня мала заповітне бажання – поїхати якомога далі, щоб не чути цих іронічних “Танюхо” та міркувань про марність її захоплень.

І ось після школи вона вирішила, що досить. Стук коліс потягу, вокзал, незнайоме місто. Університетський гуртожиток у Львові, нові друзі.

За перші пів року вона відправила додому лише два короткі повідомлення, щоб проінформувати про вступ. Відповідь була сухою: “Добре, бережи себе. Батьки. ” Потім зв’язок перервався сам собою.

В університеті Таня майже відразу обрала кафедру генетики та почала досліджувати стійкість овочевих культур до хвороб, працюючи заразом лаборанткою.

Після диплома її залишили в аспірантурі, де вона швидко досягла серйозних результатів. Пара її експериментальних проєктів з модифікації ДНК рослин вразила наукову спільноту.

І ось настав день, коли до неї прийшла раптова популярність: її попросили дати інтерв’ю про життя молодого вченого на федеральному каналі.

Заодно запропонували солідний грант, а університет надав простору лабораторію для її дослідження.

– Таню, ну ти прямо розумниця, – говорила колега та подруга Олеся, коли Таня, розчервонівшись, повернулася з телестудії. – Це взагалі якесь диво!

– Так, я сама збентежена, – засміялася Таня, ще не вірячи в реальність того, що відбувається. – Мені сказали, що якщо все й надалі вдало піде, можемо розпочати масштабні випробування. А там, дивишся, не тільки в Україні стану в пригоді…

– Тільки не зарозумійся, гаразд? – добродушно підморгнула Олеся.

– Та куди мені, – Таня зморщила носа.

– Мене з дитинства привчали, що я лише безглуздий додаток до старшого брата, яка тут зарозумілість.

За кілька днів після інтерв’ю мобільник Тетяни буквально розривався від дзвінків з незнайомих номерів, і серед них виявились доволі знайомі. Першою зателефонувала мати, Галина Євгенівна. Таня зняла слухавку:

– Танюша, привіт це мама. Я чула, що ти тепер… Ой, навіть не знаю, як сказати – молодець, мабуть! Ти там не пропадай. Ми тебе бачили по телевізору, уявляєш?

– Привіт, мамо. Так, було інтерв’ю.

– А як у тебе взагалі? Слава ж зовсім від рук відбився, – раптом прошепотіла Галина Євгенівна. – Я не знаю, що робити з ним. Треба поговорити, може, приїдеш, порадиш щось?

– Мамо, ну мені не до цього зараз. У мене тут робота.

– Ти ж тепер відома, мабуть, зможеш знайти якісь зв’язки, може, і з В’ячеславом поговориш, як доросла людина? Я вже не знаю, може, йому грошей треба, чи порада якась. Він останнім часом став… ну, сам по собі.

– Розумію, – стримано промовила Таня, намагаючись зберігати рівний голос. – Але я зі Львова виїжджати не планувала, вибач.

– Та ми тут усі дуже за тобою скучили, – голос матері змінився на більш бадьорий. – Повертайся додому, ми ж родина. Перспективи в тебе зараз відкриваються такі, що в Києві було б зручніше!

– Поки що не думаю про це, мамо.

– Ну, дивися сама… Але ж ти не чужа для нас. Приїдь, хоч з батьком побачишся, у нього зі здоров’ям не дуже. Та й тітка Надя питає, як у тебе справи.

Таня, пробурмотівши щось невиразне, попрощалася і відключилася. Не сказала матері, що в неї на душі прихована образа, здивування, обережна цікавість. Все наповзало гуртом.

Наступного дня зателефонувала тітка Надя, тепер уже по відеозв’язку:

– Танюх, привіт! Ну ти даєш, я тебе бачила по телевізору! Там такі грядки показували, і все таке розумне, наукове!

– Здрастуйте, тітко Надя…

– Та клич просто тіткою, чого ти така офіційна стала? Я тут подумала, може, ти правильно зробила, що поїхала.

– Все-таки у Львові в тебе краще вийшло, ніж могло вдома. А ми всі думали… ну та неважливо, що ми думали. Загалом, пишаюся тобою, молодець. І бачу, що ти ще зуби собі випрямила? Ох краса!

– Так, довелося, – Таня посміхнулася, але неприємні спогади про її давні глузування кольнули десь у грудях.

– Слухай, приїдь нас відвідати. З грошима в тебе тепер, напевно, все нормально? Ми з твоєю мамою вже уявляли, як у тебе кар’єра тепер попре.

– А твій братик тут ніяк не знайде свій шлях… Старіємо ми з Галиною Євгенівною, думали, що Славка нас підтримає, а він все ніяк.

– Розумію, – повторила Таня майже машинально. – Гаразд, тітко, мені треба бігти до лабораторії.

Відключившись, вона сповзла зі стільця прямо на підлогу і деякий час так сиділа, обхопивши коліна. Усередині все клекотіло від суперечливих почуттів.

Вісім років ніхто навіть не дзвонив просто дізнатися, як вона там: жива, здорова, чи є гроші на життя, чи все гаразд. І раптом суцільний потік інтересу, гордості та порад повернутися ближче до їхніх “проблем”.

За тиждень пролунав дзвінок від батька, який теж вирішив нагадати про себе:

– Таня, привіт, це тато.

– Привіт, тату.

– Я хотів тут поговорити. Може, приїдеш на кілька днів? У нас накопичилося справ, та й… бачиш, ми всі злякалися, дізнавшись про твої успіхи. Раді, чесно. А ось В’ячеслав зараз у непростій ситуації, йому б допомога твоя не завадила.

– Моя допомога? Що я можу вдіяти?

– Ти ж тепер відома, може, маєш зв’язки? Підкажеш, як йому влаштуватись кудись? Адже він теж не дурний, просто життя поки не зрозумів.

– Тату, – посміхнулася Таня. – Я навіть не знаю, що тобі відповісти.

Вся ця лавина вимог і натяків, що Таня має розв’язувати чужі проблеми, ставала нестерпною. Почуття образи та гіркі спогади били ключем. Вона не хотіла зриватися, але продовжувати було неможливо.

Через день дзвінок від матері повторився, коли Таня перебувала у своїй лабораторії. Олеся жестами показала: “Відповідай, бо дістануть!” Таня зітхнула і ввімкнула гучний зв’язок.

– Мамо, я на роботі, кажи швидше.

– Танюш, тут така справа… – заговорила Галина Євгенівна, і з її інтонації вже було ясно, що вона хоче розповісти щось жалібне.

– В’ячеслав знову заборгував за орендовану квартиру, а ми з батьком не можемо допомогти. У нас зараз усі кошти йдуть на лікування, плюс сама розумієш – життя нині дороге. Може, ти зможеш…

– Мамо! – Перервала Таня, спершись на край столу і збираючись з думками. – Я так розумію, ви всі раптом вирішили, що я із забутого гидкого каченяти перетворилася на банкомат, чи рятувальний жилет?

– Та як ти висловлюєшся, Танюшо? Ми ж твої батьки.

– Батьки, – Таня зітхнула. – А ви думаєте, мені до ваших турбот є хоч якась справа після того, як ви вісім років про мене не згадували?

– Ти несправедлива, дівчинко, – голос у матері здригнувся. – Ти ж сама поїхала!

– Поїхала, так. І правильно зробила. Адже ви мене тоді ні в що не ставили. Нікому я не була потрібна.

– Ну навіщо ти так, Тань…

– Мамо, давай чесно. Ви мене завжди вважали ніким, і правильно, бо я й надалі буду для вас ніхто. Не треба мені більше дзвонити, до побачення!

Таня перервала виклик і в лабораторії коротко ахнули. Декілька колег зніяковіло відвернулися, намагаючись не встрявати в чужу сімейну драму, але всі почули фінальні слова. Олеся, що сиділа найближче, нахилилася до Тані:

– Слухай, може, ти даремно так… таки батьки…

– Олесю, ні. Там… там уже давно все вирішено.

Таня вдала, що продовжує свою роботу з пробірками, хоча руки трохи тремтіли. Усередині не залишилося жодного бажання якось пом’якшуватися, пояснюватись чи повертатися.

Пройдено шлях від тієї маленької нікому не потрібної дівчинки до незалежного вченого зі своїм голосом.

І тепер цей голос нарешті пролунав голосно та виразно. І нехай ті, хто не помічав її, далі живуть з усвідомленням, що вона не збирається на себе звалювати чужі проблеми.

Вона знову подивилася на телефон: там висвічувалися пропущені виклики від тітки, батька, матері. Але Таня не збиралася передзвонювати.

Для неї все було гранично ясно: ніякі “рідні”, які тільки зараз схаменулися, не можуть бути дорожчими за її власне життя, наукову мрію і тих людей у ​​Львові, хто дійсно був поруч весь цей час.
Можливо це жорстоко, але справедливо!

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.