Кума Оля сиділа на кухні, гірко перемішуючи цукор у каві, хоча вже й не перший раз казала, що цукру пити не буде- нерви.

-У мене, -почала вона, не вкладається в мою голову!

Ти не уявляєш…що я прочитала

-Ну розповідай уже, ти ж знаєш я нікому не розкажу.

“Максим, я сьогодні ліпила вареники з вишнями – твої улюблені. Приходь, я буду чекати “.

– Це що, – питаю, – ти знайшла в Максима в телефоні?

– Ні, це мені прислала знайома – каже, що його жінка побачила. Уявляєш?!

Ота, чувіха ліпить йому вареники, як у тій пісні “я заснути не зможу до ранку”, ще й запрошує на побачення у власну кухню.

Мовляв, не просто каву попити, а вареники своїми руками ліплені для чужого чоловіка!

– Оля аж кипіла. Максим, той самий, що в їхній компанії був завжди чемний, сімейний, з дружиною і двома дітьми. Ходив до церкви, влаштовував благодійні ярмарки і цілував дружину у щічку.

А тут – вареники з вишнями, сиром, картоплею в чужій хаті…

– Але найцікавіше, — продовжила кума, — що дружина не влаштувала сильну комедію в хаті.

Не кидала посуд, не виставляла валізи.

Вона написала цій дамі… мудре. Я би не змогла так. Я би розірвала їх обох!

– І що ж вона їй написала? Оля  якось так дивно зітхнула й прочитала:

“Чуєш, ти,  ліпи, ліпи вареники – у тебе, мабуть, добре виходить.

Але не для мого чоловіка це роби. Хочеш бути доброю у серці   на показ людям та для Бога ? Іди у Карітас, зліпи вареники дітям, які залишились без мами, твори добро для  дітей та людей, що живуть у Місті Добра, для дітей які потребують допомоги, любові, уваги, захисту.

Віднеси  продукти в притулок, допоможи собаці чи котику.  Прояви свою турботу там, де її чекають.  А Не в ліжку з одруженим чоловіком, який має родину, діточок гарних.

Стид, тобі, жінко.”

Я сиділа мовчки.

Слова дружини були як прозріння – гострі, влучні, але правдиві.

Там не було образ, але було щось інше: гідність.

Оля відклала телефон, втупившись у крапки на скатертині.

– Я тобі скажу чесно…  знову заговорила вона.

-Це не тільки про зраду.

Вареники не замінять совість.

Любов – не про те, щоб забирати чуже. Любов – це коли ти не хочеш болю іншим, навіть якщо в тебе всередині голод на увагу.

В кухні запанувала тиша. Десь за вікном гавкнула собака.

У повітрі запах кави і чогось болючого, глибшого за зраду – людська розгубленість.

-А ти б що зробила, якби твій чоловік отак… — спитала я обережно. Оля посміхнулася крізь сльози:

– Я? Я б сказала те саме. Бо жінки сьогодні мають бути не лише сильні, а й гідні.

Зради бувають. Люди падають. Втрачають самоповагу. “Показують лице та нутро”

Але поки ми не говоримо правду — не буде зцілення.

-Через тиждень ми з Олею зустрілись знову — цього разу біля парафіяльного храму.

Там проводили благодійний захід для дітей з кризових родин.

Біля столів стояли волонтери, приносили випічку, домашні смаколики…

І ось вона – жінка з тієї історії.

Колишня “коханка”, стояла біля великого столу з табличкою:

“Вареники -на підтримку дитячого центру”.

Вона ліпила разом з іншими.

На обличчі – ні натяку на зухвалість.

Джерело