Лідія Миколаївна поралася з полуницею на грядці, коли раптом почула знайомий голос, що пролунав з боку хвіртки.

– Мамо! Ти де?

Насилу випроставшись і притримуючи поперек, вона попрямувала до виходу з саду.

– Тут я, на городі. Ой, Мишко приїхав! – радісно розгорнула руки назустріч онукові.

– А Паша знову на роботі?

– Так, мамо, як завжди. Давай у хату, я тобі продуктів привезла, – відповіла дочка Тетяна.

Лідія Миколаївна зробила крок і тихо ойкнула – різкий біль пронизав спину і віддав у праву ногу.

– Що, мамо? – стривожилась Таня, зазирнувши їй у вічі.

– Та все після грядок. Як зігнуся, потім, як лезом ломить… Зараз пройде.

– Намагаючись не показувати болю, Лідія повільно підійнялася дерев’яними сходами до ґанку, чіпляючись за поручні.

На кухні біля столу стояли два великі пакети. Лідія одразу зазирнула в один.

– Та скільки ж ти набрала… Мені одній тут на місяць. Чи ви залишитеся в мене?

– Мамо! Я знайшов свою вантажівку! І автомат! – радісно закричав Мишко, вискочивши з-за печі з іграшками.

– Ну, не заважай, іди пограйся, – відмахнулась Таня. – Хотіла б лишитися, та не вийде. Завтра поїдемо.

– Тоді я з вечора поставлю тісто, пиріжків вам напечу. Як відчувала, у Маргарити молока взяла. – Лідія вже розставляла банки, пачки та пакунки по місцях.

Але всередині все стискалося. Вона відчувала – не просто так дочка приїхала. Щось приховує. Вже давно між ними не було тієї близькості, як раніше, до того, як Таня поїхала до міста.

– Тепло в тебе… – сказала Таня, спершись на теплу стінку печі.

– Так, вечорами холодно. Ночі мокрі пішли. Спину боюся застудити. Та й спати приємніше у теплі.

Після вечері, коли Мишко, надихавшись свіжим повітрям, заснув, Лідія поставила миску з тістом на грубку. Тим часом дочка сиділа біля столу, нервово погладжуючи край скатертини.

– Мамо, мені треба з тобою поговорити… – невпевнено почала вона.

Лампа під стелею давала тьмяне світло, від якого кути кімнати ніби стиснулися, і навіть грубка здавалася живою.

– Ну, кажи, не тягни. Я ж бачу, щось тебе пригнічує.

– Загалом… Ми з Пашею хочемо купити більшу квартиру. Він наполягає, щоб другу дитину заводити.

– Це добре. Давно час, – зітхнула Лідія. – А я вже думала … – Вона замовкла, але серце закалатало швидше. Це точно не все.

– Просто… Ще кредит за машину не закритий. А іпотеку брати – страшно. Паша каже, може, продамо твій будинок. А ти до нас переїдеш.

– Ми вже придивились трикімнатну в тому ж районі. Тобі буде окрема кімната. Зручності, гаряча вода – все поряд.

– І спина твоя буде в спокої – ні пічку топити, ні воду тягати не треба. – Таня все більше поспішала, наче боялася, що передумає.

– А город? Їжа своя. Ти ж сама знаєш – у магазині смак не той.

– Мамо… ти сама казала, що спина не дає жити. А якщо впадеш? Тут навіть лікаря немає. Он, тітка Ганна минулого року на городі й богу душу віддала – так і знайшли за два дні…

– Знаю, знаю… – Лідія дивилася убік. – Але ж це будинок батьківський. Тут ще мої мама з татом жили.

– Ти нам не завадиш, чесно. Навпаки – допоможеш. З малям інколи посидиш. Все одно тобі тут однієї тужливо. А так – у місті, з нами.

Лідія мовчала. Згадався їй чоловік, Віктор. Як узимку у нього живіт скрутило, бігала до сусіда – до сусіднього селища дзвонили, швидку чекали. Поки довезли до районної лікарні, поки туди-сюди – запізнилися. Так він і не вижив.

– Сама не знаю… Важко, звісно. Все на мені. А твій Пашка – що з нього? У вихідні не приїжджає – «робота, робота». Та й не майстер він.

– Мамо, не мучся, подумай до завтра. Я тебе не кваплю.

Вранці, коли перші промені сонця ледь торкнулися вікон, Лідія, як і обіцяла, напекла цілу гору пирогів – з капустою, яйцем і цибулею. А поки готувала, все думала. “За” ставало більше. “Проти” – лише одне – свій будинок на власній землі.

Таня прокинулася похмура, ніби не сподівалася на згоду. Але Лідія, витираючи руки об фартух, сказала:

– Гаразд. Переїжджаю. Продавай будинок.

Дочка наче крила знайшла – бігала по хаті, збирала речі, складала список, кому що віддати, що забрати.

– Мамо, бери лише найпотрібніше. Продамо з меблями. Посуд у мене є. Речей зайвих не треба.

Будинок пішов швидко. Житло продали з меблями, килимами, фіранками. Поки Тетяна з чоловіком оформляли покупку квартири, Лідія жила у сина у сусідньому місті, потім перебралася до доньки.

Побут, тепло, лікарня поряд. Начебто б і зручно. Але душа все одно боліла.

Потім з’явилася внучка – Ганнуся. Щастя було багато. Лідія допомагала, гуляла з малям, готувала, прала. Гроші з продажу будинку розділила порівну між сином та донькою. Адже несправедливо – одній усе, а іншому нічого.

Але з часом все почало змінюватись.

Таня знову вийшла на роботу. Мишко з ранку до вечора або з друзями на вулиці, або в телефоні. Увечері сім’я збиралася, а Лідія чекала – поговорити б щиро.

Та Таня все частіше бурчала: то тарілки не туди поставила, то телевізор надто голосно ввімкнула, то білизну не так випрала.

Якось поставила на газ чайник і заснула. Коли дочка повернулася, на кухні смерділо гаром. Таня зірвалася.

– Мамо, це вже небезпечно! Ти нам весь будинок спалиш! Ти хропиш, я не сплю через тебе!

Лідія мовчки пішла до крамниці за новим чайником. Повертаючись, почула, як дочка скаржиться чоловікові:

– Ну, правда, жити з нею неможливо. Вона все робить не так. Мені й так важко, а тут ще вона…

На кухні Лідія стояла з пакетом у руках. Сльози підступили до очей.

– Ти ж сама вмовляла мене продати будинок! А тепер що, я на заваді?

– Я знала, що ти дорікатимеш грішми! – гукнула Таня. – Не подобається – йди до брата!

Лідія пішла. В голові крутилися одні й ті самі слова: «Я, як безпритульна… Що тепер, буду поневірятися?» У сина жила недовго. Там тісно, ​​дочка в нього доросла – незручно.

А вранці, коли всі пішли, Лідія залишила записку: Я поїхала. Вибачте». І поїхала в Олександрівку – в те селище, де залишився її колишній будинок. Хотіла до сусідки Ніни – вони дружили. Сподівалася, прихистить.

Але, вийшовши з автобуса, дізналася від чоловіка на ґанку свого будинку, що Ніни не стало пів року тому.

– Я тут лише у вихідні. Хочете – залишайтеся. Ваш будинок, мабуть, сумував за вами. Пічку протопимо. Пирогів спечете – я до вас і на вихідні з радістю.

Він навіть не чекав на відповідь. Просто говорив спокійно, добре. У нього, як виявилось, також нікого не залишилося – дружини та дочки не стало в дорожній пригоді. А тепер він живе лише спогадами.

Лідія залишилася. Не як господиня, а як душа будинку. Може, і не своє життя почало заново. Але все ж таки – на своїй землі. А далі – час покаже.

Ось так в житті буває, що чужі люди дають прихисток, і нічого не вимагають натомість. А рідним дітям не потрібна – відпрацьований матеріал.

Живіть у своїх будинках, і не ведіться на повітряні замки, щоб в старості не поневірятися. Я слушно міркую? Жаль, що дійшло пізно…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.