Дощ стукав у вікна, коли Олена та Андрій сиділи за вечерею у своїй затишній двокімнатній квартирі. П’ять років шлюбу зробили їхню квартиру маленьким притулком, де кожен вечір був просякнутий теплом.

Олена, шкільна вчителька з м’якою посмішкою, сміялася з жарту Андрія, інженера з добрими очима, коли дзвінок у двері розірвав тишу.

– Олено! Відчиняй це я, твоя мати! – голос за дверима був різким, як звук тріснутого скла.

Олена завмерла, її рука з виделкою повисла у повітрі. Андрій запитливо глянув на дружину. За п’ять років шлюбу про Наталю Іванівну, матір Олени, вони майже не говорили.

Олена лише одного разу згадала, що мати покинула її в десять років, залишивши з бабусею. І ось вона тут.

– Мама? – Олена відчинила двері, її голос тремтів. – Ти… як ти тут опинилася?

Наталя Іванівна, худа, з вицвілим волоссям і яскравою помадою, протиснулася в передпокій, тягнучи пошарпану валізу. Її очі пробіглися по квартирі, немов оцінюючи, що можна взяти.

– А що, матері до дочки не можна приїхати? – Наталя кинула валізу на підлогу. – Жити мені нема де, Оленко. Приймеш?

Олена подивилася на Андрія, її погляд був сповнений розгубленості. Він кашлянув, намагаючись приховати незручність.

– Наталю Іванівно, може, чаю? Розкажете, що сталося? – його голос був ввічливим, але в ньому відчувалося напруження.

– Чаю? – Наталя пирхнула, скидаючи пальто. – Мені спати нема де, а ти про чай! Де моя кімната?

Олена, все ще збентежена, пробурмотіла:

– Мам, ми… подумаємо. Диван у вітальні вільний.

Андрій стиснув губи, але промовчав. Олена не могла відмовити матері, попри роки болю та забуття. Але ніхто з них не знав, що цей візит стане початком справжнього кошмару.

Перші дні Наталя поводилася тихо, але її присутність отруювала повітря. Вона бурчала на все: їжа прісна, ліжко жорстке, телевізор старий.

Олена, наче дитина, намагалася догодити, купувала матері улюблені тістечка, прала її речі. Андрій бачив, як теща маніпулює дружиною, і це його дратувало.

Якось увечері, коли Олена затрималася на шкільних зборах, Андрій зважився на розмову.

– Наталю Іванівно, – почав він, намагаючись тримати себе в руках, – ви не думали винайняти житло? Ми з Оленою допоможемо із грошима.

Наталя, що сиділа з цигаркою, подивилася на нього, як на комаху.

– Ти мені вказуватимеш, хлопче? – її голос був в’їдливим.

– Це моя дочка, і я маю право бути тут!

– Це наш спільний дім! – Андрій підвищив голос, його терпець урвався. – Олена вас дала притулок, але ви поводитеся, як господиня!

– Господиня? – Наталя схопилася, тицьнувши в нього пальцем.

– Та ти ніхто тут, зрозумів? Без мене Олени не було б! А ти… ти її проти мене налаштовуєш!

Двері грюкнули – повернулася Олена. Вона почула крики й завмерла, її обличчя зблідло.

– Що тут діється? – її голос тремтів.

– Андрію, ти кричиш на мою маму?

– Олено, вона тобою маніпулює!

– Андрій зробив крок до дружини, його очі горіли.

– Ти не бачиш? Вона не дбає про тебе, вона просто тебе використовує!

– Як ти можеш так казати?

– Олена зірвалася на крик, сльози бризнули з очей.

– Це моя мати! Вона одна, їй нема куди йти! А ти… ти просто егоїст!

– Егоїст? – Андрій ударив кулаком по столу, його голос затремтів від болю. –

Я п’ять років будував нашу сім’ю, а вона за тиждень все руйнує! Розплющ очі, Олено!

Наталя, сидячи на дивані, спостерігала за сваркою з легкою усмішкою.

– Оленко, – вона встала, обіймаючи дочку, – не слухай його. Він тебе не любить, якщо так зі мною поводиться.

Олена уткнулася в плече матері, плачучи. Андрій дивився на них, і в його грудях зростала порожнеча.

– Якщо ти обираєш її, Олено, – тихо сказав він, – то я не знаю, що в нас залишилося.

Олена підняла заплакані очі, її губи тремтіли.

– Андрію, як ти можеш так говорити? – її голос зірвався. – Ти хочеш, щоб я вигнала свою матір? Ти хочеш, щоб я стала такою самою, як вона?

– Я хочу, щоб ти вибрала нас! – Андрій майже кричав. – Мене, наш дім, наше життя! А не цю жінку, яка кинула тебе і тепер лізе до нашої родини!

– Досить! – Олена затулила обличчя руками. – Я не можу так… Просто… просто замовкніть обоє!

Андрій стиснув кулаки й вийшов на балкон, грюкнувши дверима. Наталя погладила Олену по голові, шепочучи:

– Ось бачиш, доню, який він? А я завжди буду з тобою.

За тиждень все стало ще гірше. Андрій та Олена повернулися з роботи та завмерли на порозі кухні. За їхнім столом сидів незнайомий чоловік, років п’ятдесяти, з червоним обличчям та в м’ятому одязі. Перед ним стояла пляшка біленької, та тарілка з їхньою їжею.

– Це ще хто? – Андрій стиснув кулаки, його голос був крижаним.

Наталя з’явилася з кімнати, поправляючи волосся.

– Це Вітя, мій… друг, – сказала вона з викликом. – Він поживе з нами. У нього проблеми.

Олена дивилася на матір, її очі розширилися від жаху.

– Мамо, ти серйозно? – її голос зірвався.

– Ти привела якогось мужика в нашу квартиру, навіть не спитавши?

– А що таке?

– Наталя знизала плечима.

– Вітя хороша людина, просто життя його подряпало.

Віктор, посміхаючись, підняв склянку.

– За знайомство, друзі! – його голос був хрипким, а погляд – нахабним.

Андрій ступив уперед, його обличчя почервоніло.

– Забирайтеся обоє! – гаркнув він.

– Це наш дім, а не кубло для пияків!

– Андрію, зупинись! – Олена схопила його за руку, її голос тремтів.

– Ти не можеш так із моєю мамою!

– Олено, прокинься!

– Андрій вирвався, очі його горіли болем.

– Твоя мати притягла безхатька! Ти хочеш, щоб наш будинок перетворився на смітник?

Наталя театрально сплеснула руками.

– Оленко, бачиш, який він? – її голос був сповнений фальшивих сліз.

– Хамить твоїй матері, а ти терпиш! Я ж для тебе намагаюся, хочу, щоб у нас була сім’я…

– Сім’я? – Олена повернулася до матері, її голос затремтів від гніву. – Ти покинула мене, коли мені було десять! Ти не дзвонила, не писала, а тепер притягла цього… цю людину і називаєш це сім’єю?

Віктор раптом підвівся, перекинувши стілець.

– Гей, дівко, стеж за язиком! – прогарчав він, ступивши до Олени. – Я, між іншим, шановна людина!

Андрій одразу опинився між ними, його кулаки стиснулися.

– Ще крок, і ти пошкодуєш, – його голос був холодний, як сталь. – Геть із мого будинку!

Віктор, похитуючись, відступив, бурмочучи лайки. Наталя кинулася до нього, обіймаючи, немов захищаючи.

– Оленко, ти не розумієш! – Вона схлипнула, але її очі були сухими.

– Вітя – моє кохання! Він мені потрібний, а ти… ти просто заздриш моєму щастю!

Олена дивилася на матір, і в її погляді змішалися біль, гнів та розпач.

– Заздрю? – її голос зірвався на шепіт.

– Ти руйнуєш моє життя, мамо. Ти й твій… твій запійний! Як ти могла?

– Я для тебе намагаюся! – Наталя закричала, її обличчя спотворилося.

– Ти невдячна! Я тебе на світ привела, а ти тепер виганяєш мене?

– Ти мене не ростила! – Олена зробила крок до матері, її голос тремтів від сліз. – Ти кинула мене, мамо! Я плакала ночами, чекала на тебе, а ти жила своїм життям! А тепер ти прийшла і ламаєш усе, що я маю!

Наталя зблідла, її губи затремтіли.

– Ти… ти просто егоїстка! – вигукнула вона.

– Я все для тебе робила, а ти…

– Досить! – Олена закрила обличчя руками, її голос зірвався.

– Іди, мамо! І його забери!

Але Наталя та Віктор не пішли. Вони продовжували жити у квартирі, перетворюючи її на хаос. Віктор, після допінгу, кричав пісні ночами, бив посуд.

Наталя то плакала, то кричала на Олену, звинувачуючи її в невдячності. Олена металася між почуттям провини та бажанням захистити свою сім’ю. Андрій дедалі більше віддалявся, їхні розмови зводилися до сварок.

Якось уночі Віктор влаштував черговий бешкет. Він розбив улюблену вазу Олени, подарунок від Андрія на їхню першу річницю. Олена, не витримавши, закричала:

– Що ти собі дозволяєш? – її голос був сповнений розпачу. – Це наша квартира, а ти все ламаєш!

Віктор розреготався.

– Ваша? – Він сплюнув на підлогу. – Це тепер мій дім, зрозуміло? А ти, соплячко, робитимеш, що я скажу!

Андрій, почувши крики, увірвався на кухню.

– Що ти сказав? – його голос був тихий, але в ньому відчувалася загроза. – Повтори, що ти сказав моїй дружині!

– О, герой прийшов! – Віктор ступив до Андрія, але спіткнувся, мало не впавши. – Та ти… ти ніхто! Я тут господар!

– Господар? – Андрій схопив Віктора за комір, очі його горіли. – Ти бруд під ногами! Ану геть звідси, поки я тебе не викинув!

Олена кинулася до Андрія, її руки тремтіли.

– Андрію, не треба! – Вона плакала. – Не чіпай його, будь ласка…

– Чому ти його захищаєш? – Андрій обернувся до дружини, його голос затремтів. – Олено, це наш дім! Наше життя! А ти дозволяєш їм зруйнувати все!

– Я не захищаю! – Олена зірвалася на крик. – Я просто не знаю, що робити! Це моя мати, Андрію! Моя мати!

– Вона не мати! – Андрій зробив крок до Олени, його очі були сповнені болю. – Мати не кидає дитину! Мати не притягує до дочки дому сумнівних осіб! Олено, будь ласка, вибери нас!

Олена закрила обличчя руками, її плечі тремтіли від ридань.

– Я не можу… – прошепотіла вона. – Я не можу її вигнати…

Андрій глянув на дружину, і в його погляді щось зламалося.

– Тоді я піду, – тихо промовив він. – Я не можу так більше, Олено.

Він схопив куртку і вийшов, грюкнувши дверима. Олена впала на стілець, її сльози капали на підлогу. Наталя, що стояла у дверях, підійшла і поклала руку їй на плече.

– Не плач, доню, – її голос м’який, але фальшивий. – Він повернеться. А я завжди буду з тобою.

Олена відсахнулася, її очі горіли.

– Іди, мамо, – прошепотіла вона. — Просто піди.

Наступного дня Олена зважилася на останню розмову. Вона увійшла до вітальні, де Наталя пила каву, і випросталася, наче збираючись із силами.

– Мамо, – її голос був слабким, але твердим, – я більше так не можу. Ти руйнуєш моє життя. Чому ти так із нами?

Наталя подивилася на дочку, і в її очах майнула тінь жалю, але зникла.

– Руйную? – Вона посміхнулася. – Ти завжди була слабкою, Оленко. Я хотіла, щоб ти була щаслива, але ти обрала цього… цього грубіяна!

– Щаслива? – Олена задихнулася від сліз. – Ти кинула мене, мамо! Я росла без тебе, плакала ночами, чекала, а ти жила з такими, як цей Вітя! Чому ти не можеш просто піти?

– Піти? – Наталя схопилася, її голос став верескливим. – А куди йти? Ти моя дочка, ти мусиш мені допомагати! Я тобі дала життя, а ти мене виганяєш?

– Ти мене не ростила! – Олена зробила крок до матері, її голос тремтів від гніву. – Ти лишила мене з бабусею, а сама бігала за мужиками! Я все робила сама, мамо! Навчалася, працювала, будувала сім’ю! А ти прийшла і ламаєш усе, що я маю!

Наталя зблідла, її губи затремтіли.

– Ти невдячна! – вигукнула вона. – Я все для тебе робила, а ти… ти просто егоїстка!

Олена завмерла, її очі сповнилися сльозами, але в них з’явилася й рішучість.

– Ти маєш рацію, я егоїстка, – тихо сказала вона. – І я вибираю себе. Іди, мамо. Сьогодні ж. І Віктора забери.

Наталя кричала, погрожувала, але Олена була непохитна. Вона зібрала їхні речі та виставила за двері.

– Ти пошкодуєш! – Кричала Наталя, стоячи в під’їзді. – Ти залишишся одна, Лєнка!

– Я вже була одна, – відповіла Олена, її голос був холодним. – Коли ти мене покинула. Прощавай, мамо!

Вона зачинила двері, і вперше за довгі тижні відчула, що може дихати.

Минув місяць. Андрій повернувся, і вони з Оленою почали все спочатку. Вони довго говорили, плакали, визнавали свої помилки.

– Я боялася, що втрачу тебе, що втрачу матір, яка щойно знайшлася – шепотіла Олена, притискаючись до чоловіка. – Але ще більше я боялася втратити себе.

– Я теж винен, – Андрій узяв її обличчя в долоні. – Я мусив боротися за нас, а не йти. Вибач мені, кохана.

– Ми впораємося, – Олена посміхнулася крізь сльози. – Разом.

Їхній шлюб був надтріснутий, але вони вчилися довіряти один одному наново. Олена більше не шукала схвалення матері. Вона зрозуміла, що її щастя – у їхніх руках.

Наталя та Віктор зникли, залишивши за собою лише бридкі спогади. Олена не шкодувала про своє рішення. Вона намагалася зрозуміти свою матір, дати їй шанс виправитися, але все марно.

Олена ледве не втратила свого коханого, ледве не зруйнувала сім’ю – але вчасно схаменулася. Вона нарешті відпустила тінь минулого і зробила крок у нове життя, де було місце тільки для тих, хто її по-справжньому любив. А мати – Бог їй суддя! Кожен отримає по ділах своїх…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.