– Валентино, я тебе скільки разів просила: не гуляй до ночі, а якщо затримуєшся, відповідай на мої дзвінки, – вкотре вимовляла доньці Наталя.

Вона спеціально купила Валентині телефон, щоб та завжди була на зв’язку. Але це не допомагало: якщо раніше мати просто стояла біля вікна і вдивлялася у темне подвір’я, то тепер вона часто замість голосу доньки чула: «Абонент знаходиться поза зоною доступу».

– Я ж турбуюся, переживаю за тебе!

– Та що зі мною може статися, – відповіла Валентина, – лягай спати, у мене ключі від квартири є.

– Ось почекай, вийдеш заміж, будуть свої діти, тоді мене зрозумієш, дізнаєшся, як батьки за дітей переживають! – погрожувала доньці Наталя.

У Валентини з’явилася донька рівно через тиждень після того, як їй виповнилося вісімнадцять. А ось заміж вона не вийшла.

Пашка – батько маленької Даші – вважав, що йому такий тягар ні до чого, і зник ще до того, як Валентина виписалася з лікарні. За словами його тітки, він поїхав кудись на Північ на заробітки.

Зрозуміло, що Валентина з донькою ніколи не бачили від Павла жодної гривні.

Дивно, але на Валентину поява доньки та зникнення Павла, жодного враження не справили: вона, як гуляла, так і продовжила гуляти, кидаючи дитину на всі вечори та вихідні на піклування Наталії.

– Валентино, у тебе ж дочка маленька, ти хоч колись її сама викупай увечері та спати поклади. Не можна ж так! – казала їй мати.

– Я й так з нею цілий день сиджу, доки ти на роботі. Маю я право хоча б увечері з друзями зустрітися?

А одного разу, коли дворічну Дашу вже вдалося влаштувати у ясла, Валентина не з’являлася вдома майже місяць. А коли приїхала, заявила матері:

– Я заміж виходжу. Житиму в столиці. Тільки своєму майбутньому чоловікові я про Дашку нічого не говорила.

– Він і своїх дітей поки не хоче, а їй точно не зрадіє. Тож нехай вона поки що у тебе поживе. А там буде видно.

Але Наталію ця ситуація теж не влаштувала:

– Ні! Дуже легко жити хочеш! Я тебе скільки разів попереджала, а ти казала, що доросла, і сама у своєму житті розберешся. От і розбирайся! Твоя дочка – ти її й виховуй!

Валентина на матір образилася, Дашу забрала та поїхала.

На потяг сіла, цілу ніч їхала до Києва, там купила квиток на електричку та вийшла на кінцевій станції – в обласному місті.

Тут вона знайшла адресу будинку малюка і залишила дочку біля воріт, прив’язавши пояском за руку до хвіртки, щоб та не змогла нікуди піти.

У кишеню куртки доньки Валентина поклала записку, де вказала ім’я дівчинки, а прізвище не своє, а батька.

Рік народження написала правильний, а день – ні: замість сьомого червня – чотирнадцяте жовтня. І додала, що їде в іншу країну, а дочку із собою взяти не може.

Так у будинку малюка з’явилася Даша Снєгірьова, якій було два із половиною роки.

Звісно, ​​поліція намагалася знайти батьків дівчинки, але так нікого й не виявили.

За пів року Дашу разом з іншими трирічками перевели до дитячого будинку. Там вона прожила до п’ятнадцяти років, доки не закінчила дев’ятий клас.

Як мешкала? Та як усі. Було і добре, і погане, і радості, і образи. У шостому класі з’явилася подружка Віка.

Вона потрапила до дитячого будинку, бо в неї загинули батьки, а ніхто із родичів узяти дівчинку до себе не хотів. Віка ніяк не могла звикнути до дитячого будинку, і Даші чомусь дуже захотілося допомогти їй.

Дівчатка потоваришували. Віка часто розповідала Даші про своїх батьків, як вони жили. Даша з цікавістю слухала – їй деякі речі були в новинку.

Батьки Віки були лікарями, і обидві дівчинки вирішили, що вони після дев’ятого класу спробують вступити до медичного коледжу.

– Звичайно, хотілося б до університету, – міркувала Віка, – але туди така підготовка потрібна! Нам із тобою до університету без репетиторів не пробитися.

А ось до медичного коледжу вони вступили й за три роки вже працювали в обласній дитячій лікарні.

На вісімнадцять років Даша отримала квартиру. Їй пощастило – хоча будинок був не дуже новий, зате квартира чиста, і деякі меблі залишилися. Даша за допомогою Віки переклеїла в кімнаті шпалери та почала обживати квартиру.

Минуло пів року. Якось уранці вона поверталася додому після нічної зміни. Ніч була важка, привезли кількох хворих діток. Їх треба було влаштувати, заспокоїти, виконати перші призначення лікаря, зранку взяти аналізи.

Дівчина, підходячи до будинку, мріяла лише про те, щоб упасти в ліжко, та виспатися.

Вона не звернула увагу на жінку, яка стояла біля під’їзду.

Дівчина вже дістала ключі, і в цей момент жінка гукнула:

– Даша! Ти ж Даша Снєгірьова?

Дівчина зупинилася.

– Не бійся, я тобі нічого поганого не зроблю! Я твоя мама, – сказала жінка.

– У мене немає батьків, я з дитбудинку, – відповіла Даша і зайшла до під’їзду.

Двері за нею зачинилися – жінка залишилася на вулиці.

Даша підійнялася на третій поверх, увійшла до квартири й сіла на пуф у передпокої.

Мама. Як вона мріяла, що коли-небудь відчиняться двері ігрової чи спальні, та їхній вихователь – Маргарита Олексіївна – скаже так, щоб почули всі:

– Даша Снєгірьова, за тобою мама прийшла. Років в тринадцять вона припинила на це сподіватися.

І ось ця жінка у червоній куртці. «Скільки їй років? – думала дівчина.

– На вигляд, тридцять вісім – сорок.

– Значить, народила її не в п’ятнадцять, а вже у дорослому віці. Теж мені мама. Цікаво, а що їй зараз треба? Щось треба, інакше вона не стала б мене шукати».

Даша підійшла до вікна на кухні: жінка все ще сиділа на лавці біля під’їзду. Дівчина вийшла з квартири та спустилася вниз.

– Кажіть, що вам треба, – сказала вона.

Жінка встала, посміхнулася і зробила крок назустріч Даші:

– На вулиці розмовлятимемо?

– Запитала вона.

– Так, у квартиру не пущу, – відповіла дівчина.

– Розумієш, тебе шукає твій батько. У нього до тебе якась важлива справа.

– Яка справа? Невже вирішив залишити мені спадок?

– Усміхнулася Даша.

– Я не знаю. Я його взагалі після твоєї появи жодного разу не бачила. А місяць тому він зателефонував і запитав тебе, – пояснила Валентина.

Після того, як вона покинула дочку в чужому місті, Валентина повернулася до Києва і вийшла заміж. З матір’ю вона майже не спілкувалася – на всі запитання про Дашу відповідала, що у внучки все гаразд.

На прохання Наталії, бодай іноді привозити до неї дівчинку на канікули, Валентина відповідала відмовою.

А потім почала говорити, що Даша сама не хоче відвідувати бабусю, яка від неї відмовилася. Таким чином, Наталя навіть не підозрювала, що Даша мешкає не з матір’ю, а в дитячому будинку.

Тому коли в місті з’явився Павло Снєгірьов, який розшукує Валентину, Наталя змогла дати йому тільки телефон доньки – її київської адреси Наталя і сама не знала.

– Давай так: ти зустрінешся з ним, і він усе сам тобі пояснить, – сказала Валентина.

– Добре. Нехай приїжджає сюди. Зустрінемось на дитячому майданчику. Відразу скажу: я не одна – від таких батьків всього можна очікувати, – сказала Даша.

Вона подзвонила подрузі й розповіла їй про те, що сталося сьогодні.

– Ти зможеш завтра приїхати до одинадцятої? І попроси Назара, хай теж під’їде.

Назар – це був юнак Віки, студент третього курсу університету.

– Я розмовлятиму з ними, а ви постоїте недалеко, щоб у разі чого, мені допомогти, – попросила Даша.

Наступного дня близько одинадцятої Даша спустилася у двір. Віка та Назар уже сиділи на лавці на дитячому майданчику. Там же кілька матусь гуляли зі своїми дітьми.

Щойно Даша зрівнялася зі стоянкою, з припаркованого автомобіля вийшли жінка, яка назвала себе її матір’ю, та високий чоловік років сорока. Вони підійшли до дівчини.

– Я вас слухаю, – сказала вона.

– Ось ти яка, – сказав чоловік, – зустрів би десь – не впізнав.

– Ти й не бачив її жодного разу, – виразила Валентина, – одразу розчинився в повітрі.

– Так що вам потрібно? Говоріть швидше, у мене сьогодні багато справ, – повторила Даша.

– У мене є син – Кирило, йому лише тринадцять. Він хворий. Йому потрібна трансплантація кісткового мозку.

– Ти можеш підійти. Я розумію, що винен перед тобою, але прошу тебе, не відмовляйся, – швидко промовив Павло.

– Шикарно! Ну навіщо я вам потрібна, зрозуміло. А ось цій так званій матері навіщо було мене шукати? Їй-то ваш син не рідний. Невже грошей заплатили, щоб вона знайшла мене? – Запитала Даша.

– Заплатив. І тобі заплачу. Багато. Скільки скажеш. Не відмовляйся, адже Кирило не винний. Невже тобі його не шкода? – просив Павло.

– А я не вмію жаліти! Хто мене міг навчити жалості? Тато, який не схотів навіть поглянути на мене? Чи мама, яка викинула зі свого життя – прив’язавши, як песика, до паркану дитячого будинку?

– А в дитячому будинку я навчилася виживати та жаліти лише себе! Тому що, якщо ти сам себе не пожалієш і сам про себе не подбаєш, цього ніхто більше не робитиме. Так що йдіть, дорогі батьки, лісом і більше ніколи до мене не приходьте – я з дитбудинку – сирота!

Павло ще кілька разів намагався поговорити з Дашею, але вона занесла його номер в чорний список.

– Не передумаєш?

– Запитала її Віка.

– Все-таки батьки. Та й хлопця теж шкода.

– Та не факт, що я йому підійшла б. Я читала – якщо брат та сестра рідні, підійти може один із чотирьох – двадцять п’ять відсотків.

– А в нас лише батько спільний. Знайдуть вони йому донора – є спеціальні банки цих донорів, навіть у якомусь закордонному банку можуть знайти. Заплатити, звісно, ​​доведеться. Але гроші вони мають.

– Точно мають?

– Точно. Уявляєш, він матінці двісті тисяч дав, щоб вона мене знайшла. І вона знайшла! Бо знала, де шукати – спеціально сюди з Києва приперлася.

– А до цього сімнадцять років я їй не потрібна була, вона навіть не намагалася дізнатися, що зі мною. І цей тато дев’ятнадцять років про мене не згадував!

– Мабуть, він навіть не знав, як мене звуть. А тут намалювалися обоє! Батьки, трясця їх матері! Дякую – вже не треба! Немає батьків – і такі не потрібні!

– Виросла я вже з того віку, коли мамка конче потрібна була! Як постелитеся, “батьки”, так і виспитеся! Я слушно міркую, чи перегинаю палицю?

КІНЕЦЬ.