Я одружився з Мартою, вдовою мого брата. І хоч би як це звучало, я не шкодую. Але спробуй пояснити це батькам, які досі вірять, що ми зрадили пам’ять Остапа. Усі навколо шепочуться, родичі відвертають очі, а мама не бере слухавки вже другий місяць. Та найгірше не це.

Найгірше — що навіть Марта іноді дивиться на мене так, ніби й сама не знає, хто я для неї: чоловік, брат її покійного чи тінь давнього боргу. А тепер вона чекає дитину. Нашу дитину. І я не знаю, чи ця новина нас врятує, чи знищить остаточно.

Бо є одне, про що ніхто не знає. Обіцянка, яка змінила усе.

Я досі не знаю, що гірше – тримати слово чи зрадити себе. Бо коли мій брат Остап лежав у лікарні й дивився на мене з “того боку”, я сказав “так”, не до кінця розуміючи, на що погоджуюсь.

Він знав, що доживає останні години, і просив лише одного: подбати про Марту. І якби він просто сказав “допоможи”, усе могло б скластися інакше. Але він попросив – одружитися.

А тепер я живу з його вдовою. Марта готує мені вечерю, пере мій одяг і ділиться найпотаємнішим. І щоразу, коли вона каже “Романе, тобі кави?”, я думаю не про каву. Я думаю, чи чув би зараз те саме Остап.

Марта – не просто вдова мого брата. Вона була його всім. І я її не кохав. Але я пообіцяв. А потім якось… я перестав знати, де закінчується обіцянка і починається любов.

Мої батьки цього не прийняли.

– Ти геть розум втратив? – сказав батько, коли я вперше заговорив про шлюб.

– Твоя матір не може на Марту без сліз глянути, а ти її до хати приведеш?

Мама мовчала, тільки стискала хустинку в руках. Мовчала до того дня, поки я не постав перед нею з обручкою в кишені.

– Не мій ти більше син, якщо так зробиш. Не клич мене мамою.

Марта трималась, як могла. Не показувала, що її це стирає зсередини. Але я бачив, як вона ховала очі, коли ми заходили до церкви на вінчання. Як намагалася не озиратись. Бо знала — там нікого з моєї родини.

Весілля було тихе. Трохи її рідні, трохи моїх друзів. Все ніби правильно. Але кожне “вітаю” звучало як “співчуваю”.

Я намагався бути чоловіком. Таким, як Остап. Здавалося, що це єдине, що я можу зробити для нього. Щоб хоча б не зганьбити його пам’ять. Але Марта не хотіла Остапа в мені. Вона хотіла мене.

– Ти ніколи не говориш про себе, – якось сказала вона, коли ми вже кілька місяців жили разом. – Усе тільки про нього.

Я нічого не відповів. Бо не знав, чи маю право забрати у неї минуле.

– Ти одружився зі мною через обіцянку? – спитала вона одного вечора, різко, без попередження.

– Спочатку — так.

Вона опустила очі. І я вперше зрозумів, що не знаю, кого більше зрадив — її, себе чи брата.

– А зараз? – запитала тихо.

Я не відповів. Бо любов — не зобов’язання. І не виправдання. Вона або є, або її нема. А я не міг цього сказати. Бо що, як вона справді є?

Усе стало складніше, коли Марта повідомила, що чекає дитину.

Мої батьки дізнались не від нас. Сусідка, тітка Орися, побачила Марту біля поліклініки й принесла “новину” до мами. Того ж дня ми отримали дзвінок.

– То ти вирішив остаточно нас втратити? – голос мами був холодний, мов зимова вода. – Дитину хочеш від неї? Від жінки брата?

– Мамо, це не її вина, і не моя. Ми просто… разом.

– Ні, Романе. Ви не “разом”. Ви зрадили.

Я хотів сперечатися. Але не став. Бо їхня правда була теж правдою. Вони втратили сина. А тепер і мене.

Марта чула розмову. Вона не сказала ні слова. Тільки вночі, коли думала, що я сплю, шепотіла: “Вибач, Остапе…”

Я вдавав, що не чую. Бо як пробачити те, чого ніхто не планував?

З дитиною все ускладнилось ще більше. Батьки не хотіли бачити Марту. А коли народився син, навіть не зателефонували.

Я назвав його Остапом. Не для батьків. Для себе. Щоб пам’ятати, з чого все почалось.

Одного разу ми наважились. Приїхали в село. Мама вийшла на ґанок, але не зробила й кроку нам назустріч.

– Це він? – спитала, дивлячись на немовля. – Син твого брата?

Я відчув, як у мені щось обривається.

– Ні, мамо, це мій син. І Марта — моя дружина. Не твоя невістка.

Мама мовчки пішла назад у хату. Ми стояли ще кілька хвилин і поїхали.

Цього дня я остаточно зрозумів: ти можеш зробити усе правильно, і все одно залишитись винним.

Але одного вечора, коли Остап вже навчився сміятись, а Марта заснула з ним на руках, я зрозумів: я все одно зробив правильний вибір. Не тому, що виконав обіцянку. А тому, що не зламав жодне з сердець, що довірились мені. Я не зміг змусити батьків пробачити. Але я зберіг Марту. І сина.

Іноді правильні рішення не мають щасливого фіналу. Але мають почуття гідності.

А тепер скажіть ви: чи повинна була Марта залишитись самотньою заради “пристойності”? А я — зрадити обіцянку, щоб усі навколо не кривились? Що важливіше — думка родини чи те, що ти в серці знаєш за правильне?

Джерело