Баба Зіна зібралася на той світ. Так вона й сказала своїй сусідці Людмилі.

– Відчуваю я… стоїть уже наді мною стара з косою. Недовго мені залишилося.

Баба Зіна протяжно видихнула. Їй було не страшно, встигнути б тільки справи всі переробити.

– З чого ти це вирішила? – Запитала Люська. Вона була молодша за бабу Зіну на цілих дев’ять років, ось тому і Люська.

– Та серце другий день коле. Ноги не йдуть… Відчувається таке, Люсю.

– Може, тоді в лікарню треба?

Баба Зіна лише махнула рукою. А потім ще раз, раптом Люся з першого разу не зрозуміла, що про ці лікарні вона думає.

– А сенс? Мені вже сімдесят дев’ять, пожила нормально. Проваляюсь у лікарні, та й ноги відкину там. Краще вже вдома.

– Та й справи доробити треба. Будиночок племіннику дістанеться, неправильно це залишати його в такому стані. Треба б ґанок пофарбувати, та траву прополоти.

– Ну ти сказала, – засміялася Люська. – Твій дорогоцінний племінник тобі жодного разу не допоміг, а ти йому ґанок фарбувати будеш?

– То це не для нього! Мені ніяково буде в труні лежати в такому бардаку.

Баба Зіна хотіла ще щось сказати, але затнулася.

– А що це, до Тамарки в будинок хтось заїхав?

– Ага. Стирчиш у своєму городі, ось нічого й не знаєш. До речі, стирчала б трохи менше, дивишся, і серце б не кололо.

– І навіщо потрібний город, якщо в ньому не стирчати? – буркнула баба Зіна, але потім повернулася до теми розмови. – А хто заїхав?

У їхньому селі родини жили поколіннями. Всі одне одного знали, вже всі кісточки одне одному перемили. І, звісно, ​​коли з’являлися нові сусіди, це ставало подією.

– Тамарина сьома вода на киселі. Вона після себе дочці залишила будинок, а та якійсь своїй родичці його передала. Або продала – не знаю подробиць. Жінка з маленькою донькою заїхала, вже три дні живуть.

– Ну, нічого собі… І чого це я не бачила?

Хоча коли бабі Зіні було бачити? Вчора на ринок їздила, після цього ноги й ходити відмовляються. Позавчора весь день на городі стирчала – погода була чудовою, гріх не скористатися цим.

А ось три дні тому, грішна, у ліжку валялася. Думала, тоді вже богу душу віддати, але потім погода налагодилася і перехотілося.

– Познайомилась із ними?

– Запитала баба Зіна у Люськи.

– Познайомилася. Жінку звуть Надія, а доньку якось дивно… Зараз, згадаю. А точно, Стефанія! Стефа, по-нашому.

– Була в мене подруга Стефа, царство їй небесне, – перехрестилася баба Зіна. – Тільки Степанидою її звали. А ці, все на західний лад…

Обговоривши сусідів, політику та поганий вплив заходу, сусідки розійшлися у різні боки. Баба Зіна хоч і зібралася на той світ, але поки що цю справу відклала. Ґанок пофарбувати треба, город привести до ладу.

Люська ж попросила повідомити, коли там зовсім із бабою Зіною погано буде. І, заручившись її обіцянкою, побігла варити суп із щавлю своїм шибеником.

А то їй на канікули троє онуків привезли, тепер Люська тільки й зайнята тим, що готує цілими днями. А в час, що залишився, відчитує онуків, правда, вони на неї не дуже потурають.

У баби Зіни ж нікого не було. Не вийшло дітей, так буває. З чоловіком прожили цілих сорок років, а дітлахів так і не вийшло. Чоловіка не стало чотири роки тому, от і залишилася баба Зіна одна.

Так, був племінник Мишко, син сестри молодшої. Тільки недолугий він був. Не одружений, робота то є, то немає.

Але більше і нема кому будинок залишати, йому доведеться. А він же нічого робити не буде, треба хоч до ладу все привести.

Баба Зіна думала, з чого розпочинати роботу. І вирішила, що спочатку треба траву покосити. Раніше вона весь город засаджувала, а тепер сил не вистачає. Та й утомилася вона викидати те, що не з’їдається. Куди їй багато?

От і заріс двір позаду травою. Можна було б попросити у сусідів електричну газонокосарку, та не дружила баба Зіна з технікою. Косою їй було якось простіше.

Тільки вона вийшла надвір, махнула раз косою, як почула тонкий голосок:

– А що ви робите?

Баба Зіна навіть спочатку подумала, що їй здалося. На той світ хотілося в здоровому глузді, тому вона злякалася. Не дай боже, з глузду з’їхала.

Але потім між дошками паркану побачила допитливе личко, саме з боку нових сусідів.

– Траву кошу, – досить різко відповіла баба Зіна. Налякала її маленька шахрайка.

– Неправда! Траву не так косять! Там спеціальною машинкою треба їздити, і вона їсть траву!

– Нема у мене такої машинки, – відрізала баба Зіна. – А я кошу косою, раніше все так і робили.

– А коли раніше? Коли жили динозаври?

Дівчинка дивилася на бабу Зіну безневинним поглядом. На вигляд їй було років п’ять, з чого баба Зіна зрозуміла, що дівчинка не глузує з неї. Для неї все одно: п’ятдесят років тому та мільйон. Давно було.

– Ні, коли я була молода.

– Ого!

– Де твоя мати?

– Запитала баба Зіна. Треба б працювати, а не ляси точити.

– А вона в будинку прибирається. Мене вигнала, сказала, що я тільки заважаю. А я хотіла допомогти. Налила води на підлогу, щоб вона була чиста, а потім серветками витирала!

– Хіба так підлогу миють? – хмикнула баба Зіна.

Дівчинка знизала плечима.

– А мене Стефою звуть.

– Та я знаю. А я баба Зіна.

– Яке у вас кумедне ім’я!

Баба Зіна похитала головою і знову взялася за косу.

– А давайте я вам допоможу!

– Ні, коса дуже гостра, може й тобі ногу понівечити! – налякала баба Зіна дитину, щоб і не думала лізти.

– Ого! Прям ногу? А давайте я чимось іншим допоможу?

Баба Зіна зітхнула. Вона взагалі не дуже любила дітей, не розуміла, як її сусідки постійно з онуками вовтузяться. Але це й не дивно, адже своїх дітей у неї не було, от і не звикла вона до них.

– Добре, йди сюди. Але до коси не підходь!

Стефа закивала головою і вже за кілька хвилин прошмигнула у хвіртку.

– Я тут!

– Я бачу, – зітхнула баба Зіна.

– Іди яблука з землі збирай. Насипалися, пройти ніде.

– Ух ти! Біжу!

Баба Зіна дала Стефанії відра, а сама пішла далі косити.

– Бабуся, а з хробаками теж збирати?

– З хробаками не треба.

– Гаразд. А можна мені яблуко?

– Тільки помий. У хату увійди, тільки роззуйся!

Стефа пішла і зникла. Баба Зіна, зітхнувши вкотре, вирушила за нею.

– Ти чого тут застрягла?

– Розглядала картинки на стіні. Бабуся, а це хто?

– Це мій чоловік, Степан.

– А де він?

– На цвинтарі.

– На цвинтарі? А діти у вас є? Такі маленькі, як я?

– Ні, дякувати Богу, – вже тихіше, додала баба Зіна.

– Жаль. Я б із ними грала.

– Стефа! – долинуло з вулиці.

– Ну куди ти поділася?

– Мама шукає, пішли.

– Ходімо, – зітхнула Стефа, а потім взяла за руку бабу Зіну. Та навіть не чекала такого, але за інерцією стиснула маленьку долоню.

– Господи, Стефа! Та що за дитина? Ви вибачте, – почала виправдовуватися її мама.

– А я бабусі Зіні допомагала яблука збирати. Ось.

Всі поглянули на відро, в якому гордо лежали чотири яблука.

– Не можна так нахабно приходити! – відчитала її мама.

– Та я їй дозволила, – несподівано навіть собі вступилася баба Зіна за дитину. – Вона допомогти хотіла.

– Ви вибачте, – ще раз промовила жінка.

– Бабуся, я завтра до тебе прийду. І далі яблука збиратиму. Або коситиму. Хоча мені такою косою не можна.

– Стефа! – обсмикнула її мама.

– Та хай приходить, не заважає ж, – буркнула баба Зіна. – Та і яблук тут ще море…

– Тоді домовилися. Тільки ти мене чекай, гаразд?

– А куди ж я подінусь? – буркнула баба Зіна.

Якось забула вона про те, що збиралася на той світ. З цією маленькою дзиґою і не про таке забудеш! Зате чомусь дуже захотілося спекти свій фірмовий яблучний пиріг, треба Стефу почастувати. Бо вона, напевно, таких і не їла.

Баба Зіна швидко скосила все, що встигла, а потім вирушила до хати. Поправила рамку з фотографією чоловіка, а потім, згадавши про пиріг, пішла шукати форму.

Увечері зазирнула Люська, все ж таки переживала за сусідку. А то раптом і справді що трапиться.

– Ну що, як твої ноги та серце?

– Та що з ними буде? – відмахнулася баба Зіна.

– А чим це ти зайнята?

– Рецепт пирога шукаю… Вже забула, як його готувати. Як Стьопки не стало, так і не пекла жодного разу.

– Чи гості до тебе зібралися? – здивовано спитала Люська.

– Гості, – усміхнулася баба Зіна. – Точніше, гостя. Впала на мою голову. Тепер і на той світ нема коли.

– Здається, і стара з косою над душею вже не стоїть. Життя продовжується, та й серце вже не коле. А ноги, так вони й повинні нагадувати, що ти ще живий.

– Це ж на цвинтарі ні в кого, нічого не болить! А я листя капусти медом намажу, та до коліна – ще подибаю. Не заважай мені, Люсько! Краще завтра на пиріг приходь, – бурчала вона.

Людмила тільки посміхнулася. Ось що значить відчувати себе комусь потрібною!

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.