Коли ми з Дмитром зайшли до квартири Оксани, мене одразу огорнув такий аромат, що я ледь не забула, навіщо прийшла. Пахло свіжоспеченим м’ясом, теплим хлібом, приправами, які ніби танцювали у повітрі.

Я зупинилася на порозі, заплющила очі й глибоко вдихнула — це був запах затишку, свята та чогось чарівного. А коли глянула на стіл, то й слов у мене не лишилося.

На ньому стояли страви, які можна було б виставляти у музей кулінарного мистецтва. Чесно, я навіть не знала, з чого почати — милуватися чи братися за тарілку.

Оксана, моя давня подруга, завжди була майстринею на кухні, але цього разу вона перевершила саму себе. Ми з Дмитром прийшли до неї на вечерю — вона запросила нас «просто так», без причини, щоб поспілкуватися та провести вечір разом. Я, зізнаюся, чекала чогось простого: ну, салатик, може, запекла курка, чай з печивом. Але те, що я побачила, було справжнім гастрономічним видовищем.

Стіл аж тріщав від угощень: рум’яна свиняча вирізка з хрусткою скоринкою, картопля, запечена з чебрецем, овочі, викладені, як картина, і пиріг із золотистою корочкою, від якого пахло яблуками та корицею. А ще соуси — три різні, у маленьких елегантних соусниках, і кожен, як з’ясувалося, був шедевром.

«Оксанко, ти що, ресторан збираєшся відкривати?» — вирвалося в мене, бо я не могла відірвати очей від цієї краси. Оксана лише засміялася й махнула рукою: «Ой, Марічко, просто хотіла вас потішити.

Сідайте, зараз спробуємо!» Дмитро, мій чоловік, який зазвичай мовчазний, уже простягав руку до виделки, але я його спинила: «Почекай, я спочатку сфотографую, таке треба в інтернет викласти!» Оксана завела очі, але видно було — їй приємно. Вона завжди така — готує з душею, а потім робить вигляд, ніби це дрібниця.

Ми сіли за стіл, і почався справжній бенкет. Я спробувала м’ясо — воно тануло у роті, з легким присмаком часнику та чогось ще, що я навіть не змогла визначити. «Оксано, що це за магія?» — запитала я, а вона з усмішкою відповіла: «Секретний інгредієнт — любов!» Я, звісно, засміялася, але, якщо чесно, повірила.

Бо як інакше пояснити, що навіть звичайний салат із помідорів і огірків у неї перетворився на витвір мистецтва? Дмитро, який зазвичай їсть мовчки, раптом вимовив: «Оксано, якщо ти так готуєш щодня, я до тебе переїду». Ми всі зареготали, але я помітила, що він уже прикидує, як би взяти ще.

Поки ми їли, Оксана розповідала, як готувала кожну страву. Виявилося, вона провела на кухні цілий день, а деякі рецепти дісталися їй від бабусі. «Оцей пиріг, — каже, — бабуся пекла на всі свята. Я тільки додала ваніль і трішки більше кориці». Я слухала й думала: звідки в неї стільки терпіння?

Я, якщо чесно, на кухні й години не витримую. Моя коронна страва — це макарони з сиром, і то, якщо сир уже натертий. А тут — ціла симфонія смаків, і все зроблено з такою любов’ю, що хочеться обняти господиню.

Але найдивовижніше — це атмосфера, яку створила Оксана. Не тільки їжа, а й увесь її дім ніби дихав теплом. На столі стояла маленька вазочка з квітами, свічки горіли, створюючи затишну півтемряву, а з динаміків тихо лунала якась джазова мелодія. Я зловила себе на думці, що давно не почувалася так розслаблено.

Навіть Дмитро, який зазвичай після вечері занурюється у телефон, сидів, посміхався та розповідав історії зі своєї юності. Оксана зуміла перетворити звичайний вечір на справжнє свято.

Десь між другою шматком пирога і чашкою трав’яного чаю я запитала: «Оксано, як ти все це встигаєш? Робота, дім, а ще й такі вечері готуєш!» Вона задумОксана замовкла на мить, потім усміхнулася і сказала: «Знаєш, Марічко, коли робиш те, що любиш, час знаходиться сам».

КІНЕЦЬ.