Я ступила через поріг Юриної мами і вже на першій хвилині зрозуміла: я сюди більше не повернуся. Не тому, що мене образили чи вигнали. А тому, що в тому домі було все, чого я боялася змалку.

Тісно, задушливо, темно. І зовсім не про меблі чи запах. А про відчуття, що тобі немає куди подітись. А поруч – Юра. Мій Юра, з яким ми зустрічалися другий рік, і який був певен: пора знайомити з батьками. Тільки ось, я не була певна ні в чому після того вечора.

Мене звати Оксана. Мені 32. Я живу в Луцьку, працюю вчителькою англійської в приватній школі. Маю невелику, але затишну квартиру на другому поверсі з білою кухнею, кавоваркою, що пахне ваніллю, і улюбленою котушкою з лаванди на підвіконні.

І я маю Юру — водія маршрутки з обіймами, від яких тіло розслабляється, і з очима, в яких хочеться жити. У нас усе було добре. Навіть дуже добре. Поки він не сказав:

– Хочу, щоб ти познайомилась з мамою.

Ми домовились на неділю. Я купила торт, нову блузку й дезінфекційні серветки. Інтуїція. Бо вже з коридору запах мене здивував. Затхлий, кухонний, із нотками смаженого жиру. Юра посміхався — ніби все як має бути.

– Не зважай, мамка давно не провітрює. Каже, застуда зайде.

Кімнати були тісні. Стіни облізлі. Посуд не митий. Телевізор грав на повну. На підлозі лежав старий килим, із якого тягло вологою. А на ліжку сиділа вона — невисока, в старому халаті, з пильним поглядом.

– Та то ти в нас училка? – кинула одразу.

– Юра, а чого ти мені не сказав, що така худюща буде? Їсти хоч дає?

Я посміхнулась. Як на уроці, коли учень зірвав контрольну, а ти не можеш вилаяти. Але щось в мені вже хруснуло.

Вечеря була на маленькому столику. Картопля, підсмажені шкварки, салат із цибулею й оселедцем. Я чемно їла. І мовчала. А Юра розливав компот і розповідав, як ми разом їздили в Карпати.

– Та де це видно, щоб вчителька з водієм? – прошепотіла мені свекруха на кухні, поки я мила чашки. – Ну то таке… Якщо він тебе любить, приймемо. Але не залишайся в нашій хаті надовго. Тут свої порядки.

Я нічого не відповіла. Просто витерла руки рушником, і вийшла з кухні, мов привид.

Дорогою додому я мовчала. Юра щось жартував, намагався витягнути мене з роздумів.

– Що, моя мама тебе злякала?

– Та ні, просто… багато вражень.

– Вона добра, просто має язик. Але серце золоте.

Я мовчала. Бо слова тут нічого не вирішували. Я бачила, як він жив. Як його виховали. І я не знала, чи зможу з цим жити сама.

У моїй квартирі було тихо. Чисто. Тепло. І в той момент вона знову стала мені домом. Неначе вперше.

Наступного тижня я відмовилась їхати до Юри. Потім ще раз. А потім ще.

– Оксано, щось не так? – нарешті спитав він.

Я зітхнула.

– Твій дім… Я не знаю, Юро. Я відчула, що не зможу. Я не засуджую. Але мені важко. Я не зможу там бути. Не зможу жити тим життям.

– А я ж не прошу жити. Просто хотів, щоб ти прийняла мою маму.

– А вона мене?

Він замовк. І тоді я сказала:

– Я не хочу жити в компромісах. І не хочу, щоб ти вибирав між мною і нею. Але будь чесним: ти справді бачиш мене в тому домі?

Він не відповів. Лише подивився — по-справжньому. І в його очах я вперше побачила сумнів. Такий, як у мене.

Минуло два місяці. Ми ще бачились. І ще любили. Але щось змінилось. У мені. В ньому. Я не змогла переступити своє “ні”. Він — своє “так”.

Ми розійшлись спокійно. Без сварок. Без драми. З розумінням.

Я досі люблю Юру. Але щоразу, коли заходжу у свою чисту, світлу кухню, я знаю — я обрала себе. І, можливо, вперше в житті це не егоїзм, а сила.

А тепер скажи мені чесно: чи має любов силу змінити твої межі? Чи якщо ти їх усе ж обійдеш — вона вже не твоя?

Джерело