Олена збиралася до своєї бабусі особливо ретельно. Старенька мала познайомити її з потенційним нареченим. Коли Олена зайшла в квартиру, знайомий бабусі – Андрій, був уже там. Про це говорили чоловічі туфлі у коридорі, й чуже пальто, яке несло на собі терпкий запах дорогого парфуму…

– Бабусю, я прийшла! – защебетала дівчина, цілуючи в стареньку в щічку.

– Пробач за запізнення. Марина Вікторівна теж причепурилася. Окинувши внучку прискіпливим поглядом, вона задоволено кивнула.

– Ходімо швидше, я вас познайомлю, – сказала вона.

– Андрію, це моя внучка – Оленка! Оленко – це Андрій. Чудовий і ввічливий чоловік. Мрія дівчат! Олена глянула на гостя і аж посміхнулася від побаченого.

– Оленочко, я тобі обіцяю, Андрій чоловік хоч куди!

– Це серйозний, відповідальний, лікар!

– Марина Вікторівна старанно розхвалювала внучці претендента на її руку і серце. – Працює в приватній клініці, отримує дуже хорошу зарплату. З ним ти нічого не потребуватимеш!

– Не в грошах щастя, бабусю, – сказала Олена, розмірковуючи, як би їй мʼякіше відмовитися від цього побачення.

Рідну бабусю ображати не хотілося, бо ж старенька їй тільки добра бажає!

Переживає, що внучка ще в житті “не прилаштована».

Але й зустрічатися не зрозуміло з ким дівчині теж не хотілося!

Доведеться сидіти, посміхатися, відповідати на незручні запитання…

– Головне, щоб людина була хороша, – додала Олена.

– Андрій хороший, дуже хороший! – одразу відповіла бабуся.

На її губах з’явилася задоволена посмішка. Все йде як треба, раз Оленка одразу не відмовила, то й на зустріч обов’язково прийде.

– У мене тут нещодавно тиск підскочив, так Андрійко одразу ж прийшов, і всю необхідну допомогу надав, – таємниче поділилася вона з онучкою. – А потім наполіг, щоб я пройшла обстеження.

– Коли?! – одразу злякалася дівчина, з явним осудом у голосі. – Чому ти нам нічого не сказала?! Це так безвідповідально з твого боку! Ти вже була у лікарні? Я…

– Заспокойся, – Марина Вікторівна легенько поплескала схвильовану дівчину по руці. – Не сказала то й не сказала, що в цьому такого? Тобі треба було іспити складати, до чого зайві хвилювання?

А в мене вже такий вік, здоров’я вже не те. І я хочу встигнути побачити тебе в білій сукні біля вівтаря!

Хочу піти в інший світ з чіткою впевненістю, що моя люба внучка щаслива і нічого не потребує.

– Бабусю… – тільки й сказала Олена.

Вона була близька до того, щоб розплакатися. Ну от як тут можна відмовити в такій дрібниці?!

Подумаєш, посидіти кілька годин у компанії незнайомого чоловіка…

А більше ні про що ж і не йдеться. Проста розмова, яка ні до чого не зобов’язує. Зате бабуся буде щасливою!

Тут дівчина згадала про те, як старенька минулого року потрапила в лікарню на три тижні. А все через те, що недбайливі двірники погано почистили сходи біля під’їзду!

Вся родина тоді такого натерпілася, що й згадати лячно… Бабусі вже вісімдесят років, вона не молодшає.

– Дівчинко моя, я так за тебе хвилююся! – зітхнула Марина Вікторівна. – Через свої підручники ти світу білого не бачиш! Сидиш з ранку до ночі із зошитами. За останній місяць ти жодного разу навіть із подружками не зустрічалася!

– Хочу диплом з відзнакою. Хочу знайти хорошу роботу і… – дівчина з легкою усмішкою подивилася на стареньку. – Ніколи не залежати від чоловіка. Маминого прикладу мені з головою вистачило!

– Так, ось тут ти маєш рацію, – Марина Вікторівна спохмуріла.

Її доньці з чоловіком дуже не пощастило – гульбанив, гуляв, практично не працював.

А ще дуже сварився.

– Але нічого, Андрій на твого батька не схожий зовсім! – запевнила старенька. – Це я можу тобі сказати абсолютно впевнено, все-таки він ріс на моїх очах. Це старший внук моєї подруги Тамари.

Тепер для Олени все стало на свої місця. Відмовлятися від зустрічі не було жодного сенсу. Дівчина була впевнена, що на неї прийде такий самий нещасний, як і вона сама.

Напевно, їхні бабусі змовилися і вирішили влаштувати долю своїх любих онуків…

– Де і коли ми зустрічаємось?

– У мене, в суботу, – пожвавішала бабуся, вкрай задоволена, що її план втілиться в життя. – Не хвилюйся, я вам, молодим, заважати не буду! Буду тихенько у своїй кімнаті сидіти і телевізор дивитись. А тобі так спокійніше буде…

***

У суботу Олена збиралася до бабусі з особливою ретельністю. Їй треба було продумати своє вбрання так, щоб і бабусі догодити, і не дати тому чоловікові приводу вважати, що вона в захваті від їхньої зустрічі.

Він має стати її союзником, а для цього вони мають порозумітися.

На жаль, дівчина трохи затрималася, потрапила в затор, і коли вона зайшла в квартиру, Андрій був уже там.

Про це чітко говорили чоловічі туфлі у коридорі, і чуже пальто, яке несло на собі терпкий запах дорогого парфуму…

– Бабусю, я прийшла! Пробач за запізнення, потрапила в затор, – защебетала дівчина, цілуючи в стареньку, яка її зустрічала, в щічку.

Марина Вікторівна теж причепурилася і, окинувши внучку прискіпливим поглядом, задоволено кивнула.

– Ходімо швидше, я вас познайомлю. Андрію, це моя внучка – Оленка! Оленко – це Андрій, чудовий і ввічливий чоловік, мрія дівчат!

Олена глянула на гостя і аж посміхнулася від побаченого. Вона відзначила легке збентеження, яке з’явилося у чоловіка від останніх слів бабусі.

Їй вистачило одного погляду, щоб зрозуміти, що вона мала рацію у своїх підозрах – бідолаху теж вмовили сюди прийти!

Андрій явно відчував себе не у своїй тарілці! Цікаво, а чим його взяли? Теж здоров’ям?

– Приємно познайомитися, багато про вас чула, – лукаво посміхнувшись, сказала дівчина. – Бабусю, як щодо кави? Ти її готуєш, як ніхто інший.

– Ох, хитрунка! – помахала Марина Вікторівна пальцем онучці. – Буде тобі кава! А поки що розважай гостя бесідою. Ти ж у мене дівчина начитана, спільну тему легко знайдете!

– Звісно! – дівчина посміхнулася ще ширше і, дочекавшись поки бабуся піде на кухню, сказала: – Що, теж бабуся на зустрічі наполягла?

Андрій чарівно посміхнувся і розвів руками. Бабусі, вони такі… Їм спробуй відмов.

– Тиждень зі мною не розмовляла, доки я не погодився, – довірливо сказав чоловік. – А ще постійно за серце хапалася, і так демонстративно!

– Підіграємо бабусям? Ну а що нам не складно, а їм приємно. Я якраз склала іспити, тож у мене з’явилося багато вільного часу.

– Гарна ідея. А то на мене так вже насіли, коли ж я одружуся… А мені не до весілля поки що, треба досвід напрацьовувати.

Парочка ще трохи поспілкувалася, уточнюючи план найближчих дій, і вони навіть встигли домовитися про нову зустріч.

Марина Вікторівна, яка зайшла в кімнату з двома кухлями ароматної кави, була приємно здивована картині, яка відкрилася її погляду.

Олена з Андрієм мирно розмовляли, у їхній поведінці не було ані краплі напруженості, а розмова, здавалося, поглинула їх із головою.

– Ой, я не заважатиму вам, мене там серіал чекає, – швидко сказала бабуся, і миттю зникла, не бажаючи заважати молодим.

Ті перезирнулася і тихо засміялася…

***

Олена із задоволенням розглядала своє відображення. Пишна біла сукня, багато мережив, блискучі у світлі сонця стрази…

Вона сама собі здавалася казковою принцесою, не вистачало тільки корони.

Але й тут бабуся не схибила. Гарна квіткова діадема підкреслювала красу дівчини. Звідки взявся цей твір ювелірного мистецтва, бабуся говорити категорично відмовилася.

Тільки мама дівчини прошепотіла тій по секрету, що ця краса була створена за особистим ескізом Марини Вікторівни.

– Так, хто б міг подумати, що бабусина витівка принесе такі плоди, – задумливо пробкрмотіла Олена, поправляючи фату. – Я думала, ми трохи поспілкуємося і вдамо, що один одному не підходимо. А воно он як вийшло…

Олена з Андрієм і справді не планували жодних стосунків, за них усе спланувала доля.

Чоловікові сподобалася мила весела дівчина, яка мала неабиякий розум і легкий характер.

Він почав чекати на наступну зустріч з нетерпінням, а потім, раптом, запропонував перевести гру в реальність.

Олена спочатку розгубилася, а потім до неї дійшло, що вона сама, можна сказати, живе від зустрічі до зустрічі.

Андрій був уважним, дбайливим і не намагався тиснути на неї авторитетом.

З ним було легко й приємно спілкуватися.

І ось тепер, через рік із тієї зустрічі, пара укладає союз перед Богом і людьми.

А головними гостями на весілля були їхні бабусі, які із задоволеними посмішками й зі сльозами на очах спостерігали за своїми улюбленими онуками…