Іван Миколайович був біля свого будинку. Раптом він помітив у вікні на першому поверсі жінку, яка щось робила за столом. Вікна не були завішені. Іван Миколайович підійшов ближче. Сусідка шила. – Треба ж, як і я – трудівниця, – подумав чоловік… А якось він помітив сусідку, коли вона виходила зі свого під’їзду з якоюсь великою сумкою. Іван Миколайович якраз зібрався на базар по продукти. Він порівнявся з сусідкою, кивнув їй на знак вітання, а вона посміхнулася. – Доброго дня, куди це ви з такою важкою сумкою? – запитав Іван Миколайович. – Що у вас там таке велике? Чоловік здивовано дивився, то на сумку, то на сусідку.

Іван Миколайович був біля свого будинку. Раптом він помітив у вікні на першому поверсі жінку, яка щось робила за столом. Вікна не були завішені. Іван Миколайович підійшов ближче. Сусідка шила.

– Треба ж, як і я – трудівниця, – подумав чоловік… А якось він помітив сусідку, коли вона виходила зі свого під’їзду з якоюсь великою сумкою. Іван Миколайович якраз зібрався на базар по продукти. Він порівнявся з сусідкою, кивнув їй на знак вітання, а вона посміхнулася.

– Доброго дня, куди це ви з такою важкою сумкою? – запитав Іван Миколайович.

– Що у вас там таке велике? Чоловік здивовано дивився, то на сумку, то на сусідку.

Починав мрячити дрібний дощик. Осінь вже, майже щодня стояли у дворі калюжі у вибоїнах старенького тротуару.

Іван Миколайович все одно не припиняв своєї роботи. Він збирав сміття, підмітав доріжки і згрібав у купки поламані гілочки тополі після вчорашнього сильного вітру.

Двірником шістдесятирічний пенсіонер працював у цьому районі лише пів року, але мешканці та начальство вже помітили й оцінили його старання.

– І треба ж, не соромиться прибирати, – шепотілися мешканці будинку, які знали, що Іван Миколайович був колись директором фірми.

– Мабуть, зовсім йому не хочеться вдома сидіти, – міркували бабусі біля під’їзду.

А Івану Миколайовичу справді не хотілося сидіти вдома, а вірніше неможливо було сидіти вдома.

І на відповідальну серйозну роботу він влаштовуватися не хотів.

Півтора року тому він поховав дружину, важко переживав її відхід, і не міг бути вдома один.

Все нагадувало йому його Лідочку, всюди були її речі, її незрима присутність…

Він сумував, не міг нічим зайняти себе. А потім вирішив продати свою двокімнатну квартиру й купити собі маленьку квартирку в цьому ж районі, щоб бути поближче до дочки.

Так він і зробив – підібрав однокімнатну квартиру, гроші, що залишилися від продажу, віддав дочці.

А сам влаштував свій побут по-новому, з мінімальною кількістю речей, спростивши все до краю.

– Куди мені одному стільки меблів, книг, картин та одягу? – казав він Тамарі. – Зрозумій мене, доню, я маю намір жити тепер по-спартанськи! Чи ж багато самотньому пенсіонеру треба? А ви з чоловіком і онукою покращуйте свої умови. У вас – сім’я…

– А машина тобі теж уже не потрібна, тату? – запитала Тамара.

– З машиною теж колись прийде час розлучатися, але поки що я не готовий вам віддати її. Мені з нею зручно, – відповів Іван Миколайович.

Переїхавши в інший будинок, він не міг залишатися без діла в маленькій квартирці, і одразу вирішив піти у двірники.

Фізична робота на свіжому повітрі підбадьорювала його, а головне, відволікала від сумних думок.

Це було зручно: робота під вікнами. Нікуди поспішати не треба.

На вмовляння доньки підібрати більш гідну роботу, батько відмахувався: мовляв, йому і ця підходить якнайкраще…

Після того, як він став удівцем, відбулася у нього переоцінка цінностей, і соромитися простої роботи йому здавалося навіть смішним.

Так він щодня навіть із задоволенням виходив попрацювати, і поступово став знайомитись із мешканцями, які з повагою віталися з ним.

Іван Миколайович виходив простежити за порядком не лише зранку. Якщо вранці йшов дощ, то він працював увечері, коли небо проясниться.

Одного з таких вечорів він і помітив у вікні на першому поверсі сусіднього під’їзду жінку, яка зігнувшись над столом, щось робила.

Вікна не були завішені, кімната була яскраво освітлена люстрою, й Іван Миколайович розглянув, підійшовши ближче, що сусідка сиділа за швейною машинкою, а не за столом.

Вона шила.

Поки він кілька годин прибирав, жінка працювала, не підводячи голови.

– Треба ж, як і я – трудівниця, – думав двірник, постійно поглядаючи на яскраве віконце миловидної жіночки.

На вигляд їй було не більше шістдесяти, як і йому. І від цього він звернув на її старання увагу, розуміючи, що жінка хоче заробити.

Одного дня він помітив її, коли вона виходила зі свого під’їзду з великою сумкою.

Іван Миколайович саме зібрався на базар по продукти.

Він порівнявся з сусідкою, кивнув їй на знак вітання, а вона посміхнулася.

– Доброго дня, куди це ви з такою важкою сумкою? Далеко зібралися? – запитав Іван Миколайович. – Що у вас там таке велике?

Чоловік здивовано дивився, то на сумку, то на сусідку.

– Та вона не така важка та сумка, як об’ємна! – відповіла жінка. – Там покривало. Я ж сама шию. Ось і несу на базар продавати. Ви тут працюєте, а я своїми ганчірочками собі на хліб заробляю…

Іван Миколайович взявся допомогти нести їй сумку.

А як було не допомогти? Та й базар був недалеко. Вони познайомились.

Світлана Петрівна була у минулому викладачкою праці у дівчаток у школі.

Вміла все – і готувати, і шити, і всілякі вироби своїми руками робити.

– Знав би, що вас зустріну, на машині б поїхали … – сказав Іван Миколайович. – Наступного разу не соромтеся попросити. Нема чого таку ношу на собі нести.

Поки він ходив по базару, вибираючи собі овочі й м’ясце, швачка продала своє покривало і кілька яскравих прихваток.

Задоволена, вона зустріла свого сусіда у рибному відділі у критому павільйоні.

– Ось я й вільна! Рибки вже взяла. Люблю її. Отак завжди: сюди зі своїм шиттям, а звідси з рибою чи м’ясцем. Непогано ж, га?! – засміялася вона.

– Розумниця ви, що й казати. Тільки це все не так просто. Тут треба постаратися, за один день таку красу не пошити, – сказав він.

– А мені подобається, – посміхнулася Світлана. – Матеріалу у мене багато. Всі знайомі й подруги віддають свої яскраві старі сукні і блузки на клапті. Щось і купую. А вже далі – справа моєї фантазії й техніки.

Світлана Петрівна давно жила сама. Її єдиний син жив далеко.

– А ви щасливі, – сказала якось Світлана Івану Миколайовичу. – У вас дочка поряд. А ось мені до сина, як до місяця. Далеко він. Але ми зідзвонюємося і бувають вони в мене у відпустці.

Ось тому й шию, щоб ділом займатися, а не нудьгувати. Й онукові на подарунки гроші надсилаю, це так приємно.

Тепер сусіди почали разом ходити на базар у неділю. Якщо у Світлани були великі сумки, то вони їздили на машині.

Їхні приятельські стосунки стали відомі всьому будинку, і сусідки вже шепотілися про взаємний інтерес пари.

Але Іван Миколайович і Світлана Петрівна дружили, навіть їздили якось в обласний центр у театр на честь дня народження Світлани. Так вона попросила привітати її, коли Іван Миколайович запитав про її дату.

– Тату, ну, ти з машиною не хочеш ще розлучатися? – одного разу згадала донька.

– Тепер уже точно вона мені потрібна, – усміхнувся Іван Миколайович. – Я ж не думаю, що мене завтра вже й не стане, а носити сумки з базару або їздити, наприклад в кіно, чи в театр мені з машиною зручніше.

– Їздити в театр?! – ахнула дочка. – Ти що, став театралом?! З якого це часу? Що сталося?

– Нічого особливого. Просто в мене з’явилася приятелька, яка любить іноді відвідувати спектаклі… – раптом зізнався батько.

Дочка здивовано подивилася на нього і тільки через хвилину запитала:

– У вас все серйозно? Невже ти збираєшся одружуватися в такому віці, тату?

– Ні, одружуватися я точно не збираюся. А от спілкуватися можу, і буду. Не можу я в чотирьох стінах сидіти, і ні з ким за день словом не обмовишся… Розумієш? Ти ж знаєш мій характер. Ми ж з мамою нерозлучні були все життя… – серйозно відповів батько.

– Так то ж з мамою… – тихо сказала Тамара.

– Ти не повинна мені таке говорити, доню… Я ж усе для тебе зробив. Ти ж знаєш.

– А з онукою тобі не хочеться більше спілкуватися, тату? – знову з образою в голосі запитала Тамара.

– Я і так спілкуюся в міру своїх сил і зайнятості. Я люблю Іринку. Але виховувати повинні її ви… – він обійняв дочку.

Тамара зітхнула.

– Я бажаю тобі щастя, тату, якщо це можливо за наших обставин… Я теж сумую за мамою. А тобі ще важче. Вибач мені, я ніяк не звикну, що її немає…

…Уже майже рік Іван Миколайович і Світлана зустрічалися на прогулянках, їздили по гриби, влаштовували пікніки на узліссі найближчого лісу й відзначали на кухні то в неї, то в нього свої дати й свята.

Їхні стосунки були дуже теплими, ніби ці «молоді пенсіонери» знали один одного багато років. Жодних сварок, недомовок, навіть натяку на неприязнь не було в їхньому спілкуванні.

Зустрічалися вони не щодня, але щодня вечорами дзвонили один одному дізнатися про самопочуття, настрої й плани.

Як і раніше, вони були самодостатні, активні, працювали на своїх роботах: він – у дворі, а вона за своєю швейною машинкою.

Траплялося, коли Іван Миколайович працював вечорами, то підходив він до віконця своєї подруги і стукав тихенько по рамі.

Вона відразу визирала з вікна, залишивши ненадовго свою роботу.

– Ну, як справи, кравчине?! – запитував він, – не втомилася ще від своїх клаптів? Може, підемо прогуляємось перед сном?

– Ні-і-і, я вся в роботі, – відмовлялася вона. – Мені до завтрашнього дня закінчити і здати роботу треба. Ось завтра і погуляємо, і відзначимо.

– Як відзначати будемо? – сміявся Іван Миколайович.

– Як завжди – котлетками! Цього разу тебе рибними пригощу. У серединку кожної котлетки яєчко покладу варене, з цибулькою зеленою. Оціниш… Повір, це смачно, – пообіцяла Світлана.

– Ну, тоді мовчу і йду, більше не відволікатиму… Раз котлетки. Це святе діло… – посміхався Іван Миколайович і йшов далі.

Він приходив до неї в гості наступного вечора на обіцяні котлетки.

– Де ти, трудівнице моя?! – гукав він з порога. – Я наше улюблене морозиво приніс. Пломбір вершковий! Клади швидше в морозилку!

Вони вечеряли, згадували свою юність і розповідали один одному найцікавіше зі свого життя. І тільки радісне й світле. Так домовились із самого початку.

Після вечері Іван Миколайович ішов додому. Там на нього чекав кіт, якого він кошеням підібрав ще на початку своєї кар’єри двірника.

Жили-дружили вони зі Світланою «на два будинки». Не могли навіть і подумати, щоб тулитися в одній із квартирок разом.

Їм вистачало і двох-трьох ненав’язливих зустрічей чи вечерь на тиждень. До того ж Іван Миколайович зустрічався з онукою на вихідних, водив Іринку в кіно, дитяче кафе чи на атракціони.

А Світлана шила. Вона завжди мала замовлення, і дорожила постійними клієнтами.

Сусіди, які сватали поза очі Івана й Світлану, спостерігали спочатку з інтересом за розвитком їхніх стосунків.

Але пара ні на кого не звертала уваги.

– Дякувати Богу, ми вільні люди, ні в кого нічого не взяли, нікого не образили. Чужий шматок не з’їли… – спокійно відповідав Іван Миколайович Світлані на її добрі усмішки у бік бабусь-сусідок, які дивилися на них.

А невдовзі до пари звикли і сусіди. Почали й вітатися, і посміхатися, і поважати.

– Обидва такі трудівники! От і вже на пенсії, а як дві бджілки! – казали сусідки. – От уже підібралися так підібралися один одному. Два чоботи пара!