12 000 грн. Саме стільки я позичила онукові. Не одразу, звісно. Маленькими шматками: спершу 4 000 на оренду квартири, потім 3 000 на “ремонт техніки”, ще 5 000, бо нібито роботодавець затримав зарплату. А потім він зник. Телефон мовчить. Повідомлення не читає. І знаєте, що найгірше? Не те, що я залишилась без грошей. А те, що я залишилась без віри у нього. У свого улюбленого онука

12 000 грн. Саме стільки я позичила онукові. Не одразу, звісно. Маленькими шматками: спершу 4 000 на оренду квартири, потім 3 000 на “ремонт техніки”, ще 5 000, бо нібито роботодавець затримав зарплату. А потім він зник. Телефон мовчить. Повідомлення не читає. І знаєте, що найгірше? Не те, що я залишилась без грошей. А те, що я залишилась без віри у нього. У свого улюбленого онука.
Мене звати Стефанія. Мені 68. Живу в Івано-Франківську, у двокімнатній квартирі з маленькою кухнею, старенькою “Славутою” в гаражі і спогадами, які ніхто, крім мене, давно не згадує. У мене є донька Олена і єдиний онук Нестор. Колись я думала, що після виходу на пенсію буде тихо і затишно. А вийшло, як у тому анекдоті: “тихо – так, але не затишно”.
Все змінилося, коли Нестор переїхав до Львова. Навчається в університеті, сам собі господар. Я тішилася: хлопець дорослішає. Перші місяці телефонував щотижня. Ділився, розповідав, навіть надсилав фото. Я зберігала кожне. А потім… потім щось пішло не так.
Одного вечора він подзвонив несподівано. Я щойно витягла з духовки запечене яблуко, як задзвонив телефон:
– Бабусю, привіт. Є хвилинка?
– Та хоч годину. Щось трапилось?
– Ну… така справа. Ми з другом орендували квартиру, але власник хоче заставу. 4 000 грн. У мене ще немає роботи, тому… може, могла б допомогти?
Не думаючи, я сказала “так”. Я була щаслива, що він звернувся до мене, що довіряє. Перевела гроші наступного ж ранку.
Минуло трохи більше тижня — і знову дзвінок.
– Бабцю, в мене проблема з ноутбуком. Без нього не зможу навчатися. Потрібно ще 3 000 на ремонт.
Я переказала. А через два тижні ще 5 000 — бо, виявляється, його “кинули на зарплаті”, а треба платити за комунальні.
Коли я наважилась спитати, чи він уже щось підзаробляє, він відповів:
– Ну я там пробую. Але ж ти розумієш, бабцю. Як тільки зможу – поверну.
Та я вже відчувала, що щось не так. Його голос став іншим – прохолоднішим, відстороненим. Я вже не впізнавала того хлопчика, який збирав мені каштани і кричав на весь двір: “Моя бабця – найкраща у світі!”
Я пробувала написати. Телефон мовчав. Дзвонила — скидав. І от, коли терпець урвався, я подзвонила Олені.
– Ти говорила з Нестором? Він у мене гроші позичив, а тепер не відповідає.
– Що?! Який Нестор? Мамо, він же казав, що в тебе все добре. Що ви зідзвонюєтесь щодня!
– То він тебе теж обманює?
– А на скільки ти йому дала?
– 12 000, – кажу.
Олена зависла. А тоді пробурмотіла:
– Мамо, я тобі дещо скажу, але ти не рви серце. В нього з’явилась дівчина. Скажімо так… не з найдешевших. Я бачила фото. Сумки, годинники, ресторанчики. Але ти ж знаєш Нестора – він не витримає тиску.
– Тиску? А як щодо тиску на моє серце, га?
– Я поговорю з ним.
Минуло ще два тижні. Нестор так і не подзвонив.
Я вже майже змирилась, що онук мене просто використав. Поки одного дня на порозі не з’явилась дівчина. Худа, в темно-синій куртці, з великими очима.
– Добрий день. Ви Стефанія?
– Так. А ви?..
– Я Марта. Колишня дівчина Нестора.
Я ледь не впустила з рук пательню. Впустила її в квартиру. Вона сіла, мовчала хвилину, а потім сказала:
– Я знаю, що він брав у вас гроші. І я знаю, на що він їх витратив. Він… захопився показухою. Нові кросівки, айфони, гулянки з друзями. А ви думали, що він платить за квартиру. Мені соромно.
Я сиділа й не могла повірити. Очі мої самі наповнились сльозами.
– Я… я йому вірила, – прошепотіла я.
– Ви не винні. Ви любили. Просто… не дозволяйте більше себе дурити.
Вона встала й дістала з сумки конверт.
– Тут 2 000. Це все, що я змогла відкласти. Мені не потрібно, щоб ви мені дякували. Просто… дозвольте хоч трохи повернути вам віру в людей.
Вона вийшла. А я ще довго сиділа й тримала той конверт, мов лист з іншого життя.
Відтоді ми з Мартою почали бачитися частіше. Вона приходила раз на тиждень — то на чай, то з пирогами, іноді просто сісти поруч. Ми не говорили багато. Але я вперше за довгий час відчувала, що в мене є хтось, кому не треба нагадувати, що я — жива.
А Нестор… він подзвонив одного дня. Сказав щось на кшталт:
– Бабцю, я, може, приїду на свята.
Я не відповіла. Просто поклала слухавку.
Бо буває, що біль — то краще, ніж знову бути обманутою.
Скажіть, от чесно: чи маємо ми мовчати, коли нас зраджують рідні? Чи любов – це справді терпіння до останнього? Чи, може, часом потрібно просто визнати: “він мені більше не рідний”?..