38 000 грн – саме стільки я заплатила за відпустку для моєї доньки й зятя, сподіваючись врятувати їхній шлюб. Без попередження взяла кредит, сказала, що виграла путівку на курсах, і відправила їх на 7 днів до Туреччини, бо бачила, як вона живе. Марічка ночами дзвонила й мовчала, не могла вимовити нічого, крім одного – “ми з Славком більше не пара, ми сусіди, а не сім’я”.

Я не могла просто стояти осторонь. А ще більше – не могла терпіти байдужість чоловіка, який вважав, що це “пройде”. То я зробила, що могла. А потім… потім все посипалось. І найбільше я боялась не боргів. Я боялась, що правду дізнається Тарас. Але він дізнався.

Мене звати Галина. Мені 58. Я викладачка в коледжі, маю двоє дітей і чоловіка, який завжди був трошки м’якотілим, особливо перед своїм батьком. Моя донька Марічка одружена вже 7 років, і я досі вважала їх шлюб одним із тих рідкісних, де двоє людей справді слухають одне одного. До останньої весни.

Саме тоді Марічка почала дзвонити по ночах. Не скаржилась, ні. Просто сиділа мовчки на лінії. А потім якось сказала:

– Мам, ми з Славком мовчимо цілими днями. А якщо й говоримо – то тільки про розклад гуртків Остапа. Я не знаю, чи ми ще подружжя.

Я слухала і відчувала, як всередині стискається грудка тривоги. Вона не просила порад. Вона просто була втомлена. А коли я якось обмовилась Тарасові, що Марічка засумована, він відповів:

– Та вона завжди така. Пройде.

Проходило не дуже. За кілька тижнів вона вже не приховувала, що думає про розлучення. І хоч я не свята, але дивитись, як розвалюється сім’я твоєї дитини, коли ти могла б щось зробити, – це нестерпно. Я не мала багато грошей, але мала одну велику ідею. Можливо, трохи шалену.

Я вирішила подарувати їм відпустку. Без дітей, без графіків, без “посуду – пральної машинки – встигни на гурток”. Просто тиждень на двох. І хоч я знала, що зараз це коштує як три мої зарплати, але відчувала – якщо не зараз, то вже ніколи.

Моя подруга Ліда, бухгалтер у турагентстві, допомогла мені знайти гарячий тур до Туреччини. 7 днів, затишний готель, харчування все включено. 38 000 грн. Я взяла кредит. Не сказала Тарасові. Пояснила лише, що “виграла путівку” на курсах підвищення кваліфікації. Він не став розпитувати.

Марічка не хотіла їхати.

– Мам, ти серйозно? Ми не можемо собі цього дозволити. У нас проблеми, а не романтичний настрій.

– Саме тому й їдьте. Не сперечайся.

Я запакувала їх у автобус як дітей у табір. Вони поїхали мовчазні. Повернулися – усміхнені. Вона прислала фото з готелю, де вони тримались за руки. Написала одне речення: “Я згадала, за що його полюбила”.

Я ледь не розридалась. Але замість сліз почалися щомісячні платежі. І отут почалось найцікавіше. Тарас запитав, чому я беру додаткові години, а в мене не знаходиться часу піти до стоматолога. Я збрехала. Що хочу купити новий ноутбук. А потім збрехала ще. І ще.

Уже на третій місяць я плуталась у брехні, як муха в павутинні. Тарас щось почав підозрювати, але не питав прямо. А я ходила з напруженим обличчям і рила в інтернеті, як “перекрити мікрокредит мікрокредитом”. Поки одного вечора не сталося те, чого я боялась.

Він стояв із роздруківкою з банку в руках. Поглянув. Мовчав.

– Галинко, це що?

– Я тобі зараз все поясню…

І я пояснила. Про розмови з Марічкою. Про ідею з відпусткою. Про кредит. Про брехню. А потім сказала:

– Я просто не могла дивитись, як вона ламається. Я не хотіла втручатись у їхнє життя, але ти ж бачиш, як усе змінилось.

Він не говорив хвилин десять. Потім сів поруч.

– Я б, мабуть, зробив те саме. Але мені важко, що ти не довірилась.

– Я боялась. Що скажеш, що це не наша справа. Що витрати нерозумні. Що я не маю права.

– А ти мала.

Ми сиділи мовчки. Потім він встав, підійшов до шафи, дістав стару банку з під книжок.

– Це мій фонд на човен. Я хотів купити човен на пенсію. Але, мабуть, цього року обійдемось без човна.

Я розридалась.

Ми погасили більшість боргу. Я залишилась винна ще трохи, але вже без паніки. Ми почали говорити більше. Якось навіть зібрались усією родиною на пікнік. Марічка з Славком сміялись, Остап лазив по деревах, а я дивилась на них і думала: може, не так уже й погано я зробила?

А от тепер запитаю вас, як подругу, як сусідку, як просто жінку: чи є у нас право рятувати чужі стосунки, навіть якщо це наші діти? Чи варті всі ці ризики – кредит, брехня, стрес – якщо результат добрий? Чи я просто втрутилась туди, куди не слід?

Бо іноді межа між любов’ю і нав’язливістю – така тонка, що її важко не переступити.

Джерело