8 500 грн – саме стільки коштував мені отой недолугий “подарунок” доньці, який я зробила, сподіваючись хоч якось згладити конфлікт у її родині.

Новий смартфон для старшої внучки, аби та не соромилась свого кнопкового телефону. Мала на нього мріяла, а я… я вкотре зробила необдуманий вчинок. Знову намагалась рятувати те, що сиплеться, хоч мене про це ніхто не просив. А коли я натякнула Златі, що непогано було б повернути бодай частину грошей, то почула від доньки таке, що ще довго не забуду.

Мене звати Зоряна. Мені 61, я на пенсії, живу в трикімнатній квартирі в Тернополі. Маю доньку і двоє онуків. А ще маю, як то кажуть, непоправиму звичку допомагати всім, хто того навіть не просить.

Все почалося з маленької допомоги. Я сиділа з внуками по суботах, бо Злата з Максимом їздили в “розвантаження” на природу чи в торговий центр. Потім з’явились будні вечори. Потім канікули. І от уже третій рік минає, як я, не маючи ані найменшого уявлення, що таке пенсійний відпочинок, варю компоти, збираю рюкзаки, веду на гуртки, роблю уроки й вислуховую “бабусю, ну не так!” щодесять хвилин.

Злата з Максимом – обоє працюють. Добре працюють. В офісах, з кавою, перервами, і щосуботи – з селфі. Я ж – як та пральна машинка в підвалі: тихо, без фанфар, але постійно зайнята.

Якось увечері, коли я лишила онуків у квартирі, вирішила поїхати на ринок купити собі нові чоботи. Старі вже пускали воду. Але дорогою я згадала, що у Софійки день народження. А вона ж так мріяла про той телефон. Злата казала – не на часі. Максим скривився. І от я зробила те, що роблю завжди – дістала з відкладених на похорон гроші й купила їй смартфон. 8 500 грн. Звісно, ніхто не просив. Але хіба не в цьому моя помилка?

Софійка пищала від щастя. Обіймала, цілувала, казала, що я “найкраща бабуся у світі”. Злата мовчала. Максим сказав:

– Ну, як тобі так легше, то дякуємо.

От тільки мені не стало легше. Бо на наступний тиждень Злата знову лишила мені дітей. Без попередження. Просто написала повідомлення: “Мамо, ми з Максом сьогодні до подруги. Діти з тобою. У холодильнику є щось”. І все.

Я вирішила говорити відверто. У неділю, коли Злата забирала Софійку й Михайлика, я сказала:

– Доню, мені важко. Я люблю їх, але я вже не витримую щодня. І мені треба хоч частково компенсувати витрати. Я не прошу зарплату, але…

– Але?! – перебила вона. – Ти зараз серйозно? Гроші з мене хочеш?

– Я не хочу. Я просто… Я вже не можу бути на повну ставку без жодного слова вдячності.

– Ну то не будь, мамо! – крикнула вона. – Не хочеш – не сиди! Але не треба мені влаштовувати лекцій про вдячність! Ти бабуся, а не наймана робітниця!

Максим мовчав. Стояв біля дверей і дивився на мене з тим самим виразом, з яким дивляться на телевізор, коли вже вимкнули звук. Я відчула, що мені хочеться вийти. Прямо зараз. І піти туди, де мене не будуть використовувати. Але куди?

Ввечері я подзвонила своїй подрузі, Ніні.

– Ти не перебільшуєш, – сказала вона.

– Ти просто нарешті прозріла. Вони тебе використовують. І ще й роблять винною, коли ти про це наважуєшся сказати.

Того вечора я заснула з твердим рішенням: я більше не буду мовчати.

Я не приймала дітей наступного разу. Вперше. Написала повідомлення, що йду до лікаря й маю зустріч. І знаєш що? Злата мені не відповіла. Просто… нічого. А потім не дзвонила кілька днів. Ні “як справи”, ні “чому не прийшла”. Ніби образилася.

А мені стало легше. Я дихала вільно. Я вперше сіла з кавою на балконі й дивилася на дерева. Без поспіху. Без мультиків на фоні. Без дитячого крику. А потім прийшла СМС від Максима: “Чи не могла б ти забрати дітей у четвер?”

Я відповіла: “Ні, я зайнята. Домовляйтесь між собою”.

І що ти думаєш? У п’ятницю сама Злата приїхала. Вперше за місяць. Без дітей. Без Максима. Сіла в кухні, крутила чашку з чаєм і мовчала.

– Я образила тебе, – тихо сказала вона. – Мені зручно було. І я цим зручно скористалася. Пробач.

Я мовчала.

– Просто ти завжди була. Завжди. Мені здавалося – це норма.

– А ти хоч раз запитала, як я? – відповіла я. – Чи мені не важко? Чи я маю на що жити?

– Не запитувала. Бо… бо я звикла, що ти тримаєшся. А ти, мамо, завжди трималась.

– Бо не було іншого вибору, доню.

Ми довго говорили того вечора. Не все залагодилося, ні. Але вона почала питати. А я – дозволяти собі говорити “ні”.

Зараз я сиджу з онуками двічі на тиждень. Усе інше – за домовленістю. Якщо щось вимагає більше часу – вони платять. Не тому, що я жадібна. А тому, що я більше не дозволяю, щоб мене сприймали як “доступну завжди”.

І знаєш, що найцінніше? Софійка якось сказала:

– Бабусю, мені тебе не вистачає. Але я рада, що ти усміхаєшся.

А тепер скажи мені, читачі, відверто: чи нормально вимагати вдячності й поваги, навіть коли йдеться про найрідніших? Чи це я перебільшую?

Джерело