– П’ять тисяч цілком достатньо для подарунка, – категорично заявила Іра. Якщо ми не їдемо на весілля, то й подарунок має бути символічним.

– Символічним?! Ні, Іро, якось цікаво виходить! Як твоїй дочці, так завжди, будь ласка! І грошима допомогти, і продуктами, і онукам обновок набрати!

– А як моєму сину, так аж п’ять тисяч з панського плеча, як весільний подарунок? Ні, ну а чого взагалі морочитися?

– Давай просто листівку йому відішлемо, та віршик повідомленням відправимо, мовляв, так і так, синку, вітаємо тебе з днем ​​весілля, щастя вам та любові!

– А скільки ти пропонуєш подарувати, Васю? Десять тисяч? П’ятнадцять? А чи не жирно буде?

– А Наді не жирно було? Вона без кінця і краю заміж вискакує, та розлучається, а ми їй весілля організовуємо, і зауваж, не на п’ять тисяч, не на десять, і не на п’ятнадцять!

– Будинок ми їй купити допомогли, меблі теж. Внуки твої в нас місяцями живуть, ти їх одягаєш, взуваєш, грішми постачаєш, і я жодного разу слова проти не сказав!

– Напевно, правду люди говорять про те, що своя сорочка ближче до тіла, так, Ірино? Твоїй дочці допомагали, допомагаємо, і допомагатимемо, а мій і так перетопчеться, подачку кинемо йому, як кістку собаці, і вистачить. Як глузування – п’ять тисяч на весілля!

Від образи у Васі, аж губи затремтіли, а на очах з’явилися сльози. Щоб не показувати свою хвилинну слабкість дружині, щоб не сваритися ще більше, чоловік мовчки вийшов із дому і пішов у альтанку.

Думки хороводом бились у нього в голові, одна перестрибувала через іншу, наскакувала, зачіпала сусідню, ворушила затишні куточки пам’яті.

І ті думки, ті спогади та події, які Василь заховав у найдальший куточок своєї пам’яті, зараз вискакували звідти, відтискаючи одна одну, і наводячи безлад у голові чоловіка.

До того погано йому було, так гидко, що аж грудка в горлі встав. Гірка, образлива, така, що не проковтнути її, і не виплюнути.

Ніколи не бачила Іра свого чоловіка у такому стані. Зазвичай тихий, спокійний, неконфліктний і поступливий, сьогодні Василь, наче з ланцюга зірвався.

– І було б через що психувати та смикатися! Подумаєш, подарунок на весілля синочка йому не догодив! Так цей синочок на місяць заробляє стільки, скільки Вася і за три місяці не отримує!

– Дорослий, самодостатній чоловік, які тут можуть бути подарунки? Як у народі кажуть? Дорогий не подарунок, дорога увага. Тож чи варто нервувати, та сваритися?

…Іра та Вася зустрілися, коли у кожного за плечима залишився невдалий та гіркий досвід сімейного життя.

Начебто банальна відмовка для навколишніх, мовляв, не зійшлися характерами, але насправді причини розлучення у кожного були свої, і говорити вголос ні Іра, ні Вася про ці причини не любили. Навіщо ворушити минуле?

У Васі був син-підліток від першої дружини, а в Іри – дочка майже того ж віку, трохи молодша.

За класикою жанру син Васі залишився жити з матір’ю, з колишньою дружиною чоловіка. Аліменти Вася платив справно. Нехай і невеликі гроші, але постійно, без затримок.

Та й окрім аліментів допомагав Василь синові в міру можливості. А як інакше? Тільки ось зустрічався він із сином рідко, бо колишня дружина після розлучення поїхала в інший регіон, а потім і зовсім переїхала до столиці.

Не близька відстань, сильно не накатаєшся в гості. Де Київ, а де їхні Карпати!

Доньку Іри Вася виховував, як свою. Можливо, через те, що свого сина він майже не бачив, але до дівчинки він сильно прив’язався, любив її, і ні в чому не відмовляв.

Незабаром після весілля в Іри та Васі з’явився спільний син, але навіть це не вплинуло на стосунки Васі з падчеркою.

Він ніколи не ділив дітей на своїх та чужих, і до всіх ставився однаково добре. Що до свого старшого сина, що до доньки Іри, що до їхньої спільної дитини.

Жили вони, як більшість людей. Десь сварилися, десь мирились. На щось збирали, відкладали, купували меблі, техніку.

Невеликий будиночок для Наді купили, мовляв, росте дівчинка, треба свій куточок. А там і про житло для сина стали думати, відкладали потихеньку гроші. Просте життя звичайних людей.

Час летів непомітно, і так само непомітно дорослішали діти. Сину Василя, Костянтину, виповнилося вісімнадцять років, закінчилися аліменти, і чоловік зітхнув трохи вільніше.

Він, звичайно ж, продовжував допомагати своєму старшому синові, але без аліментів було простіше. Хлопець вступив на бюджет, голова на плечах у Кості була не тільки для того, щоб їсти.

Він навіть влаштувався на підробіток. Щось там у комп’ютерах робив. Та Вася в цьому й не розбирався. Працює хлопчик, хоч і не великі гроші, а все краще, ніж на шиї у батьків сидіти.

Донька Іри дорослішала, робила помилки, виходила заміж, ставала мамою, та розлучалася.

У першому шлюбі Наді не пожилося. Та і який це шлюб, коли вийшла заміж, щойно закінчивши школу?

Професію отримати не встигла Надя, та по щирості сказати, не дуже й прагнула вона вчитися. Кохання затьмарило розум, живіт від того кохання поліз на ніс, і довелося Васі з Ірою швиденько організовувати весілля майбутньої матері, поки не пізно, і можна прикрити сором.

І де вони тільки впустили її? Мабуть, дуже багато їй дозволяли, от і розпестили.

Рідний батько Наді культурно умив руки, мовляв, я не я, і донька вже велика, раз пузо нагуляла, а тому допомагати не буду, самі розбирайтеся зі своїми весіллями.

Батьки нареченого, звичайно, теж вклалися в цей “урочистий” захід, але основні витрати лягли на сім’ю нареченої.

Зітхали Вася з Ірою, та розщедрилися. Дістали гаманець, вийняли гроші, що на будинок для сина збирали, та організували урочистість.

Звичайно, можна було просто розписатися, без жодного весілля та гостей, без багато накритого столу та численних гостей, але ж хотілося Наді, щоб усе було красиво, як у людей.

Все-таки весілля! А раптом це на все життя? І сукня потрібна, і каблучка, і фата. Та й взагалі, згадати навіть нічого буде…

Усього два роки й протримався той шлюб. Розлучалися молоді галасливо, зі скандалом, із поділом мізерного спільного майна.

Надя повернулася до рідного будинку з маленьким сином, а її уже колишній чоловік повернувся до своїх батьків.

Вася з Ірою звалили на свої плечі не лише утримання свого малолітнього сина, а й онука, сина Наді. Та й саму Надю треба було годувати, напувати, одягати та взувати, бо на мізерну дитячу допомогу не сильно розгуляєшся.

Надя сиділа на п’ятій точці рівно, плакала по своїй занапащеній молодості й кляла долю злодійку, ставлячи всесвіту запитання, мовляв, за що мені все це? Де це я так згрішити встигла, що мені так не щастить? Не інакше, як за гріхи предків розплачуюсь.

Поки Надя зрошувала сльозами свої запалі щоки, Костик, син Васі, справно навчався, всіма своїми зубами гриз граніт науки, так само підробляв, і ні про яке особисте життя навіть не думав.

Яке може бути особисте життя, яке до біса одруження, коли навколо вирує таке цікаве та насичене життя?

Навколо стільки можливостей, що тільки встигай, лови їх, хапай рученьками своїми, та тримай міцніше, щоб не проґавити шанси, щоб не прогаяти все на світі.

А одружитися – це справа не хитра, завжди встигне. До батька Костя їздив раз на рік, на тиждень, бо був дуже зайнятий.

Коли син Наді доріс до дитячого садка, Іра в ультимативній формі змусила свою дочку віддати хлопчика до садка і піти на роботу.

– Годі вже вдома сидіти! Настав час і попрацювати! Влаштовуйся, хоч кудись! Хоч за три гривні! А то вже знахабніла настільки, що склала ручки, звісила ніжки, і сидиш на нашій шиї, бовтаючи своїми ніжками.

– Куди я піду? У мене ж освіти немає? Кому я без досвіду потрібна? – Виправдовувалася вона.

Без освіти не сильно беруть на роботу, але Наді пощастило. Її колишня однокласниця працювала на біржі праці.

Чи то по знайомству, чи то з жалості, а може просто, щоб набрати потрібну кількість людей, допомогла вона Наді пройти навчання, і стала Надя менеджером.

Потикалася вона, походила по організаціях, та й влаштувалася в конторку з продажу мобільних телефонів та інших аксесуарів. Вони, конторки ці, тоді саме розмножувалися, що гриби після дощу.

Порадившись на сімейній раді, було вирішено відселити Надю. Ну не справа це, коли доросла жінка з батьками живе.

Їй життя особисте треба налагоджувати, а як його налагодиш у матері з вітчимом під боком? Є в неї будинок, ось хай туди вона і йде. Не дитя мале, доросла жінка.

Надя спочатку пручалася, і була не дуже задоволена, а потім нічого, звикла, увійшла у смак, і відчула всі принади вільного життя.

Тим більше, що від онука баба Іра не відмовлялася і з радістю брала його до себе в будь-який час дня та ночі.

Невдовзі Надя знову закохалася, і зазбиралася заміж. Тепер вже звичайно скромнішим було свято, але все одно сильно витратилися батьки. Ну, а раптом доля? А раптом на все життя? Як же без весілля? Адже навіть згадати нічого буде!

Може Надя стала старша, може порозумнішала, але за цей шлюб трималася вона руками та ногами. Навіть вчитися вступила заочно, і чоловік її підтримав.

Іра, дивлячись на дочку, тихенько раділа та молилася, аби знову не надумала дітей плодити. Не час зараз. Скільки вони там мешкають? Без року тиждень.

Може, Іра молилася погано, може ще що, а тільки не дійшли молитви жінки до адресата, і Надя приголомшила її новиною про своє цікаве положення. Іра поохала, а що робити? Тільки і залишається чекати поповнення, бо термін уже великий.

У належний термін у Наді з’явилася дівчинка. Іра, як побачила внучку, так полюбила її усією душею. Ну, копія вона, Іра! Це ж треба таке диво на світ божий привести!

Незабаром, після появи доньки, сімейне життя Наді затріщало по швах. Чоловік, який і до весілля недолюблював її сина від першого шлюбу, зовсім припинив помічати хлопчика.

Почав його карати, і Надя не придумала нічого кращого, ніж сплавити сина до матері майже назовсім. Добре, хоч навчання не покинула.

Іра знову поохала, поохала, та робити нічого. Нехай живе дитина. Де один, там й інший. Яка різниця, син чи онук? Обидва її, рідненькі. Так і жив онук у люблячої бабусі, лише зрідка навідуючись до матері додому.

На жаль, і цей шлюб продовжився недовго, і Надя знову залишилася одна. Ну, хоч навчання закінчила, і то добре. Роботу змінила, зарплата пристойніша стала.

Чи то розчарувалася вона від усіх цих одружень, чи то й справді подорослішала, але більше не поспішала нікого вести до себе додому, та й узагалі взялася за голову. Трудилася, навіть гроші відкладала, і син почав тягтися до матері.

Коли сину Василя, Костянтину, виповнилося тридцять, він вирішив одружитися. Якось подзвонив він батькові:

– Ну що, батьку, я до тебе з радісною новиною – одружуюся. Урочистість влаштовувати ми не хочемо – це зайве витрачання грошей.

– Кому вона потрібна, ця біла сукня, лімузини та інша нісенітниця? Ми з Тетяною просто розпишемося, а наступного дня у відрядження вирушаємо.

– Так вийшло, батьку. Хотіли хоч у кафе вузьким колом посидіти, але бачиш як – робота є робота. З приводу приїхати на реєстрацію – дивіться самі.

– Захочеш приїхати – милості прошу, дорогу я вам оплачу, тільки не знаю, чи є сенс? Ми до вас після відрядження з Танею хочемо приїхати, у нас в обох відпустка буде.

– Я їй свою батьківщину показати хочу. Ось там і відзначимо з вами, посидимо. Загалом, дивіться з Ірою самі.

Трохи подумавши, Вася вирішив, що їхати до столиці на пару годин заради розпису – безглуздо. Адже вони навіть і не поговорять до ладу з сином, тоді який сенс?

Ось приїдуть вони до них, тоді й познайомляться, як слід, і посидять, і відзначать. А поки що Василь вирішив обмежитися грошовим переказом.

Тут і постало питання, яку суму дарувати! Не мільйонери вони з Ірою, не олігархи. Взяли будинок в іпотеку для сина, таки теж підліток хлопець, та ще й кредит за машину не виплатили. Не дуже багато зайвих грошей, але якісь накопичення все-таки є.

Щойно заїкнувся Вася про те, що треба б синові в день весілля подарунок зробити, хоч грошей переказати, то Іра одразу в багнети цю новину сприйняла.

– П’ять тисяч цілком достатньо! Раз не їдемо на весілля, то й подарунок має бути символічним, а то жирно йому буде, Костянтину, якщо дуже багато грошей від татуся отримає.

Вже потім, коли Вася, трохи заспокоївшись, зайшов у будинок, і знову завів розмову про подарунок для сина, Іра ніби розлютилася.

– Твій син дорослий мужик, цілком собі забезпечений! Живе сам по собі, на втіху, і ні в чому собі не відмовляє! У нього своє життя, у нас своє! Про які подарунки взагалі може йтися?

– Можливо, тобі вкотре нагадати, що дочці твоїй я завжди допомагаю, і онуків ніколи не обділяю – ні подарунками, ні увагою.

– Я твоїй доньці житло допоміг купити, я її стільки років на своїй шиї тягнув, онуків зараз забезпечую, і ось така ваша подяка? Не чекав я від тебе такого, Ірко, ох, не чекав!

– Ну так правильно, своя сорочка ближче до тіла! Своя донька тобі потрібна, а мій син – чужий тобі! Чомусь Наді ми два весілля відгуляли, і я не дорікав, не дивися, що і вона в тебе давно не дитя мале!

– А, як Кості в подарунок грошей переказати, – так немає тобі, Васю? Що хочеш роби, а синові я гроші перекажу, і не важливо скільки він там заробляє! Я батько!

Сварка затяглася на кілька днів. Іра з Васею не розмовляли, супилися, що миша на крупу. Вася теж ходив невдоволений.

Хлопчаки, онук та син, з подивом дивилися на цих дивних дорослих, і не розуміли, у чому причина скандалу.

– Це ж круто! Костянтин одружується! Заведено ж на весілля подарунки дарувати, отже, треба дарувати! Тим більше, що Костя ніколи з порожніми руками в гості не приїжджає.

Як не дивно, розрулила ситуацію Надя. Коли вона дізналася, що Костя нарешті одружується, вона обійняла Васю, і сказала:

– Татку, ну невже наш Костик наважився? Ох, як я за нього рада! Це ж їхати до нього треба! Ох ти, дідько, дорого як!

– Ну нічого, весілля – справа така, викрутимося. А ви чого такі кислі, батьки? У вас дитина одружується, а вони ходять, чорніші за хмари!

Вася, похмуро дивлячись на Надю, повідомив:

– Нікуди не треба їхати. Вони у відрядження після весілля відбувають, а потім до нас приїдуть самі. Тут і відсвяткуємо.

І Надя, серйозно дивлячись то на Васю, то на матір, без роздумів сказала:

– Якщо так, то треба йому грошей на подарунок скинути. Мені ж ви обидва весілля оплачували, і подарунки хороші робили. А Костя чим гірший?

– Так, батьки! Ви скільки плануєте Кості грошей подарувати? У мене зараз багато немає, але тисяч п’ятнадцять, максимум двадцять – я наскребу.

Іра, з подивом глянувши на дочку, аж похлинулася, і опустила очі. Василь теж глянув на Надю з подивом. Не чекав він від Наді на таку підтримку. От молодець, Надя!

Коли Надя дізналася, що мама зібралася дарувати на весілля п’ять тисяч, з таким осудом глянула вона на неї, що опустила Іра очі, та замовкла.

-Ти чого, мамо? Збожеволіла? Ти йому ще листівку в соцмережі скинь! Або сервіз поштою відправ! Забула, як батько зі шкіри ліз, щоб мені допомагати? Отож!

Не багато, не мало, – а на трьох сто тисяч подарували вони Кості. Від батьків та сестри. Ну і що, що мачуха? Ну і що, що сестра не рідна? Одна родина!

Костя правда зніяковів, бурчав:

– Навіщо це все? Не треба ніякого подарунка, зараз назад скину, та Вася швидко його вгамував.

– Пригальмуй, синку! Ми ж від щирого серця! Від нас усіх подарунок. Будьте щасливі, діти, та скоріше до нас приїжджайте.

Іра потім у Васі вибачення просила:

– Сама не знаю, як так вийшло, і що на мене найшло, – промимрила вона.

– Та я й не ображаюся – все добре, – нещиро відповів він. Бо осад все ж таки залишився. Дуже неприємна вийшла ситуація. Така неприємна, що навіть холодок між ними пробіг. Навіть не холодок, а справжнісінький морозець.

І лише час покаже, чи зможуть вони подолати цю сімейну кризу. Адже, як виявилося, кохання та справедливість – поняття часом несумісні.

А сімейне життя та порозуміння – дуже тендітна субстанція, яку легко зруйнувати…

Як би ви вчинили в цій ситуації? Що скажете про витівку дружини? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.