Микола Іванович сидів на кухні в доньки і їв сосиски. Підчіплював виделкою, дивився задумливо, вмочував у кетчуп і довго жував, хитаючи головою. Немов своїм думкам дивувався.

– Тату, я тобі у кімнаті Володі постелю, гаразд? Ну куди ти на ніч на дачу поїдеш, будинок же холодний, поки прогріється. Тату, ти мене чуєш? – Марина сіла перед ним на табуретку.

– Тату, мені здається, це взагалі дурниця якась, неправда! Ну не може цього бути, скажи, що на тебе найшло, тату? Може я чогось не знаю, може в тебе є інша жінка, вибач, що так кажу.

Микола Іванович здивовано підняв брови і подивився на доньку. Марина відразу ж заворушилася:

Ось у Женьки, подруги моєї шкільної, батьки все життя сварилися. Не могли разом довго перебувати і все. Батько вічно то в гаражах, то на риболовлю поїде, спробуй перевір його, чи там він, що він там вудить?

А мама її одна вдома порається або до сестри поїде, набридне одній сидіти. То коли вони розлучилися, всі тільки й зітхнули вільно – ну нарешті! Ні в кого навіть питань не виникало або думок про примирення. Але у вас, тату, зовсім усе по-іншому було. А тепер на тобі – мої батьки розлучаються!

Микола Іванович доїв сосиски, мовчки сполоснув тарілку і виделку, потім, примружившись, глянув на доньку і махнув рукою:

– Та хто вас, жінок, зрозуміє, Марино! Я от думав, мати твою, як себе знаю, адже скільки років разом. А виявилося ні, ось же як буває, начебто і не чекаєш підступу, а на тобі! Усе, гаразд, проїхали.

Ти мені де, у Вовчика на дивані, кажеш, постелила? Спить він уже? Ну я тихенько, ти вже вибач, Маринко, я вранці поїду.

Микола Іванович ліг у кімнаті онука на диванчик, а Марина одразу ж маму набрала і тихо їй:

– Мамо, ну ви чого влаштували? Ти що, серйозно? Та перестань, ви ж не сварилися ніколи. Мамо, я все розумію, у тата характер, але він завжди такий був. Ну так.

А я тобі казала – сходи в салон, стрижку зроби і нігті, як на роботу завжди робила. Що значить тепер інша справа? Може у вас по-особистому щось не виходить, вік же все-таки? Та я не лізу, ну може татові до лікаря треба? Все, все, вибач.

Мамо, ну хоч можна ми до тебе завтра з Вовкою приїдемо? Він давно хотів на подвір’ї з Мишком сусідським на самокатах покататися, а ми з тобою чай поп’ємо, гаразд, мамо? Тато зараз спати у Вовки в кімнаті ліг, завтра на дачу їхати зібрався. Ну як я його відмовлю, ти ж його знаєш.

Лариса телефон поклала – звісно, донька переживає. Вмовляти їх буде, тільки, напевно, навряд чи це допоможе. Не очікувала Лариса, що все ось так обернеться! Слово за слово, і виникло якесь незрозуміле відчуження.

Із чоловіком Миколою Лариса майже сорок років тому познайомилася. Запросила одного разу друзів на свій день народження. Курочку посмажила, картоплі наварила, приготувала салатики всякі. Загалом, що змогла, часи були не дуже-то ситні.

А друзі з собою ще й свого однокурсника притягли. Поки всі їли-пили, потім спілкувалися та танцювали, Микола потихеньку курку все їв. Голодний був, жив у гуртожитку від технікуму. Мати з бабцею в селі, далеко. А допомоги чекати більше й не було від кого. Микола вдень навчався, а ночами вагони розвантажував. На це й жив.

Гості непомітно розійшлися потихеньку, а Микола так і заснув на дивані, Ларисі шкода було його будити.

Вона тоді вблагала батька, що Микола трохи поживе в них на дачі. Він диплом писав, захист скоро, а в гуртожитку важко було займатися.

А одного разу Лариса з мамою котлет насмажили до обіду. Лариса сказала, що до подруги поїде, а сама тихенько відклала в сумочку всього потроху і на дачу махнула.

Микола розповідав їй про диплом, про свої плани. У хаті було мерзлякувато, Микола затопив грубку – була рання весна. І дбайливо укутав Ларису пледом. Лариса дивилася на вогонь, на Миколу, який щось розповідає, і хотіла, щоб так було завжди, щоб усе життя цей хлопець був із нею поруч…

Маринка приїхала відразу після сніданку. Вовка повис на шиї в бабусі:

– Бабусю, а дід де? На дачі? Я теж хочу. Мамо, я до Мишка, ми на самокатах, гаразд? Поруч із будинком, обіцяю! – двері грюкнули, тільки Вовку й бачили.

– Мамо, тато дзвонив? – Марина ніяк не могла заспокоїтися. – Може ви хоч поговорите?

– Мариночко, я не знаю. Коли ми працювали все якось по-іншому було. А тепер ми цілодобово разом. Може набридли одне одному. Я ніби як намагаюся, за ним доглядаю, тато якось здав останнім часом, а він дратується.

Піде в сараї щось робить, потім спина в нього болить. І що більше я турботи проявляю, то більше він дратується. Бурчати став – що ти за мною ходиш? Начальника включає, звик зі своїми роботягами. Загалом, не знаю, Марино, не хочу я все це зараз обговорювати. Погано про тата говорити не хочу. Тато наш дуже хороша людина.

Після від’їзду доньки й онука Лариса зовсім зажурилася. Нерозумно якось ось так, на старості років у такій ситуації опинитися. Думала, що вони будуть один одного підтримувати, а вийшло ось як, можна сказати, і приводу немає, на рівному місці.

Почекавши ще кілька днів, Лариса вже почала турбуватися. Усе-таки чоловік у віці, як він там? На дачах зараз не сезон, і народу немає нікого. І Лариса зважилася.

Удень з’їздила, все купила, що збиралася. Увечері волосся пофарбувала, і рано вранці поїхала. Дача у них недалеко – година з невеликим на електричці. У сумці у Лариси сюрприз для чоловіка, він це давно хотів. Якщо помиряться, то на радість їм. А розлучаться, так Миколі на пам’ять. Але Лариса вірила, що помиряться.

Ще здалеку Лариса помітила, що машини біля будинку немає. Дивно, Микола ж точно на машині поїхав. Ось тобі й раз, Лариса була впевнена, що Микола на дачі, а де ж ще він може бути цілий тиждень?

Вона піднялася на ґанок і навіщось постукала. Але їй ніхто не відчинив. Відчинила двері – у будинку порожньо. То де ж він? Невже й справді в якоїсь іншої жінки? Та ні, ну не може цього бути, вона б обов’язково це відчула. Невже так і закінчиться їхнє з її Миколою кохання на все життя?

Лариса навіть здригнулася від несподівано гучного телефонного дзвінка. Це був Микола:

– Ларисо, ти де? Я вранці сьогодні прокинувся і зрозумів, що більше так не можу. Ти на дачі? Не їдь, я вже їду!

Приїхав Микола дуже швидко.

– Ларисо, я ж прокинувся і відразу додому, до тебе швидше помчав. А тебе вдома немає! Мати моя мені під ранок сьогодні наснилася, картала мене, повчала. Адже вони з батьком сильно посварилися, коли мені років п’ятнадцять було.

У підсумку він чи то сам пішов, чи то мати його прогнала, так я і не зрозумів. Але скінчилося все погано. Батько мій покрівельником працював, роботу свою любив, вважав, що вона людям радість приносить. Надійний дах над головою – це ж уже половина щастя!

Він на даху себе краще, ніж на землі відчував, жартував, що майже півсвіту йому звідти видно. А тут став дах на великому котеджі крити, зірвався, та впав невдало. Радість життя він втратив без дружини, ось і зірвався.

Мати плакала, себе кляла, та вже не повернеш, пізно. Вона й сама без нього довго не протягнула, ти ж пам’ятаєш, їй і п’ятдесяти не було. Але ж як кохали вони одне одного. Те, що тоді вони посварилися, то це їх біс поплутав, так мати мені й сказала.

Примирятися треба одне з одним, не піддаватися думкам поганим. Ні образам, ні недовірливості, від них любов чахне.

Я тут відразу про нас і подумав. Що старше, то важче, в молодості-то все простіше. А тут немов хтось підбиває, та нашіптує, що не розуміє тебе дружина, не поважає, старим вважає.

Я ж звик працювати, потрібним себе почувати. А тепер не знаю, куди себе й подіти, чим зайнятися! – Микола підійшов і обійняв Ларису.

– Ти пробач мені, що я дурень такий був. Весь тиждень сидів удома і думав, що злився на себе, а зривав усе на тобі. А ще ти мені то спину мажеш, то їжу мені подаєш! Дожили.

Ларисо, ти моя кохана жінка всього мого життя. Мені соромно бути перед тобою слабким, нікчемним. Загалом, я що хотів сказати, мені тут Сергій дзвонив, запропонував лекції читати в технікумі двічі на тиждень. І я вирішив погодитися, як думаєш?

І справами мене завантажуй, не шкодуй, я ще ого-го! Ніколи б не подумав, що на нас чекає таке випробування. Те, про що ми мріяли, а як сталося – не впоралися. Адже бути постійно удвох виявляється не так і просто!

Тут біля дверей раптом почувся шурхіт і сумка Лариси впала на бік.

– Ой, я зовсім і забула, а він пригрівся і заснув, – Лариса загадково посміхнулася. – Ти ж давно мріяв, що ми візьмемо цуценя, от я й вирішила на знак примирення або на знак…, – вона вийняла з сумки цуценя, те солодко позіхало.

– Звісно, примирення, – Микола з вдячністю глянув на дружину і взяв з її рук теплу грудочку щастя.

Усе-таки чоловіки завжди трохи хлопчаки.

– Так, до речі, у мене для тебе теж є подарунок. Думаєш, що я в сараї майстрував? Зараз принесу. Микола вийшов і швидко повернувся:

– Пам’ятаєш, ти казала, що тобі для в’язання буде зручно. На коліщатках, тут і клубки, і в’язання твоє вміститься. Шліфував, щоб нитка за край не чіплялася, коли ти в’язати будеш.

Ларисо, зв’яжи, будь ласка, светр теплий і м’який для свого недолугого чоловіка, щоб душу грів і дурні думки відводив, гаразд? Ой, а що там наш дрібний песик уже гризе, Ларисо?

– Миколо, я зовсім забула, я ж курятину приготувала, як тоді, в той мій день народження, коли доля нас із тобою звела. Ходімо швидше, поки цуценя все не з’їло!

Микола і Лариса їли холодну курку і почувалися абсолютно щасливими. А цуценя бігало між ними і намагалося смішно тяфкати…

Через два місяці Лариса і Микола відзначили чергову річницю весілля. Гості одностайно побажали їм прожити наступні тридцять сім років так само щасливо, як і попередні.

Як же хочеться побажати кожному знайти близьку людину і жити з нею до старості в коханні та радості!