Я розриваюся між двома людьми, які для мене найдорожчі: чоловіком і матір’ю. Один хоче, щоб я була поруч, коли йому зручно. Інша не може самостійно підвестися з ліжка.

Пів року тому я поїхала до мами після її падіння, і Нестор досі не може мені цього “пробачити”. Для нього це була зрада – не подружня, а, як він каже, “екзистенційна”. Я не кидала його. Я просто не змогла кинути маму. Але він змусив мене вибирати.

І саме тоді я вперше запитала себе: а чи той чоловік, з яким я живу, справді любить мене – чи лише образ мого зручного повернення додому?

Коли мама впала вночі в коридорі, мені зателефонував сусід. Я не вагаючись зібрала валізу, залишила Нестору записку і поїхала. Мама тоді ще не могла ходити, говорила тихо, їла з ложки, як дитина. Я не мала серця лишити її саму. Мені здавалось, Нестор усе зрозуміє.

Але вже за кілька днів почувся холод у його голосі.

– І що, ти тепер будеш жити з мамою? – запитав він по телефону.

– Тимчасово, поки вона не одужає. Лікар сказав, їй потрібен хтось поруч.

– А мені хто потрібен, га? Я що, меблі в домі?

Його роздратування тільки зростало з кожним днем. А я ловила себе на думці, що не хочу їхати звідси. Вперше за довгий час я бачила маму не просто як “маму”, а як жінку, яка старіє. Я мила її волосся, натирала спину маззю, читала їй уголос новини. І щоразу, коли вона брала мене за руку, я відчувала, що роблю щось важливе.

Але щойно я згадувала про Нестора, моє серце стискалося.

– Він знову не подзвонив, так? – запитала мама якось ввечері.

– Ні. Тільки смайлик на Viber.

– Він ображений. Але чому? Ти ж не втекла до коханця.

– Для нього це виглядає як зрада.

Мама підняла брову.

– То в нього дивна логіка. Ти – не чужа мені людина. І я – не ворог для нього.

– А він… відчуває, ніби я вибрала тебе замість нас.

– А ти що, не могла поєднати?

Я знизала плечима. Мама говорила, ніби це так просто.

Але вдома з Нестором усе пішло наперекіс ще до того, як вона злягла. Його дратували мої дзвінки щовечора до мами. Йому було незрозуміло, чому я їй переказую рецепти, звіти, погоду і як справи в нашого кота.

– Вона тебе тримає на мотузці, – сказав якось Нестор. – І ти сама того не бачиш.

Я мовчала тоді. Але запам’ятала.

Через три тижні після мого переїзду він приїхав. Без дзвінка, без подарунка, без квітів. Став у дверях і сказав:

– Поїхали додому.

– Це і є мій дім, – відповіла я. – Тимчасово.

– Ти не зрозуміла. Я не хочу, щоб це тривало. Я втомився вечеряти сам. Втомився бачити твої речі, але не тебе.

Мама вийшла в коридор. Її обличчя було втомлене, але уважне.

– Я не тримаю Діану. Вона лишається, бо хоче.

– Ви мене не розумієте, пані Маріє. У нас же була домовленість. Що ви йдете в будинок для людей похилого віку. Ви самі погодились.

– Поки не впала і не зламала стегно.

– Але ми ж говорили…

– Та говорили! Але є реальність. А в реальності я маю дочку, яка не відмовляється від мене.

Він мовчав. Я теж.

– Несторе, – сказала я, – я не обираю між вами. Я хочу і тебе, і її. Але ти не залишаєш мені вибору.

– Бо це не нормально, жити з мамою в тридцять п’ять.

– Не нормально – кидати близьких у момент, коли вони не можуть піднятись з ліжка.

– Добре. Тоді вибирай.

– Що саме? Людяність чи зручність?

Він ще довго стояв у коридорі. Але зрештою пішов.

Ту ніч я не спала. Мама дихала рівно поруч. Я згадувала наше дитинство. Як ми сиділи на кухні, як вона гладила мої шкільні сорочки, як пекла пироги з яблуками на мої дні народження. Її відданість була беззаперечною. А я… я не могла просто перестати бути її донькою.

Наступного дня я написала Нестору.

“Я не зраджую тебе. Я лишаюсь людиною. Якщо це не вкладається у твоє уявлення про любов – шкода”.

Він не відповів.

Через місяць мама почала ходити. Спочатку з ходунцями, потім з паличкою. Я відчула полегшення. І сум. Бо розуміла, що тепер треба вирішувати: повертатись до чоловіка чи будувати щось нове вже окремо.

Я приїхала до Нестора несподівано. Він був вдома. Пустив мене мовчки.

– Я не знаю, чи ми ще пара, – сказала я. – Але я знаю, що не можу бути з людиною, яка не приймає мене з усім моїм життям.

– Я боявся, що ти ніколи не повернешся.

– Я теж боялась.

Ми сиділи поруч. Не близько. Але вже не по різні сторони барикад.

Наші стосунки тепер – це не ідеальна картинка. Це компроміси. Ми вирішили жити окремо ще кілька місяців. Іноді він приїжджає до нас. Інколи ми говоримо про майбутнє. Але я вже не та, що була до маминої травми. Я тепер більше – дочка, ніж дружина. Але й жінка, яка вміє казати “ні” і “мені це важливо”.

Бо не можна бути щасливою з кимось, хто не готовий розділити твої корені.

А тепер скажіть чесно:

Чи має жінка право поставити свою маму вище за комфорт чоловіка, хай навіть тимчасово?

Чи така турбота – це слабкість, чи все ж сила, яка не всім зрозуміла?

Джерело