Я дала дітям владу над своїм життям, і це була помилка. Після того, як не стало Василя, я жила не для себе, а за їхніми правилами. Їм не подобалося, що я ходжу до театру, що я фарбую губи, що дозволила собі усміхатися в присутності іншого чоловіка. Мене наче втиснули назад у коробку з написом “мама”. А я більше не хотіла в ній сидіти. Найгірше, що мовчала. А коли з’явився Юрко – добрий, простий, веселий – мені захотілося жити. Та тільки не моїм дітям це вирішувати

Я дала дітям владу над своїм життям, і це була помилка. Після того, як не стало Василя, я жила не для себе, а за їхніми правилами. Їм не подобалося, що я ходжу до театру, що я фарбую губи, що дозволила собі усміхатися в присутності іншого чоловіка. Мене наче втиснули назад у коробку з написом “мама”.
А я більше не хотіла в ній сидіти. Найгірше, що мовчала. А коли з’явився Юрко – добрий, простий, веселий – мені захотілося жити. Та тільки не моїм дітям це вирішувати.
Юрко приніс мені фіалки. Не ті, що в горщиках, а ті, що рвуть на галявині, коли ще сніг не зійшов до кінця. Я їх виставила у склянці біля телевізора. А ввечері зателефонувала Марічка.
– Мамо, а це що в тебе на фото? Фіалки?
– Так, Юрко приніс. Пригадала, як твій тато мені такі колись дарував.
– Юрко? Це хто такий Юрко?
– З клубу. Ми разом на співи ходимо.
– Ага. І ти дозволяєш йому приносити тобі квіти?
– Дозволяю. І що з того?
– Мамо, та татові ще сорок днів не пройшло…
– Марічко, минув вже рік і п’ять місяців.
– Ну все одно. Це якось… негарно. Люди говорять.
– Люди говорили і тоді, коли я тебе з чоловіком просила не кричати в моїй хаті. І що? Мене тоді ніхто не питав, чи мені це приємно. А тепер раптом важливо, що скажуть люди?
Вона мовчала. А я мовчала ще більше. І тільки фіалки у склянці хитались від вітру з вікна.
Юрко приніс мені вареники – сам ліпив, уявляєш? Зі сливами. Я таких навіть не робила. А тоді сів на табуретку, обіперся на лікоть і сказав:
– Знаєш, Соломіє, я б хотів частіше тебе бачити. Без клубів, без причин. Просто… бути з тобою.
Я опустила погляд у чайник.
– Я не знаю, Юрку. Мої діти…
– А я що – не людина? В мене теж діти. І знаєш що? Я їм не телефоную щодня, не питаю дозволу, чи можна мені усміхатися. У них своє життя, а в мене своє.
Я нічого не сказала. Бо що можна сказати чоловікові, який приніс вареники зі сливами в середині березня?
Андрій зателефонував у неділю ввечері. Він завжди телефонує в неділю, коли в нього вже діти сплять.
– Мам, а ти правда десь ходиш з якимсь Юрком?
– Правда.
– Мені сказали, що ви вдвох йшли через базар, і він тебе тримав під руку.
– Андрію, а ти часто мене водиш через базар?
– Мам…
– Ти часто приїжджаєш? Ти питав, як я себе почуваю після того, як тато пішов?
– Я просто хвилююсь…
– За кого? За себе?
Він мовчав. А потім сказав тихо:
– Ти маєш право на своє життя. Просто… дай нам трохи часу. Це несподівано.
– Я чекала, поки ви дасте мені “добро”, Андрію. Рік і п’ять місяців.
І вперше в житті я поклала слухавку першою.
Після цього я два тижні не виходила з дому. Юрко писав мені листи. Так, паперові, від руки. Один починався словами: “Я не знаю, чи ти мене ще побачиш, але я вдячний за кожен твій сміх”. Я розплакалась. Вперше не через самотність, а через те, що мене хтось цінує.
У клубі я з’явилась на читання поезії. Сіла у другому ряді, щоб не кидатись в очі. Бася з бухгалтерії мене впізнала.
– Соломіє, а де ти пропадала? Тебе не було видно!
– Вчилась відмовляти дітям у праві керувати моїм життям, – усміхнулась я.
– І як?
– Складно. Але вийшло.
Юрко стояв біля входу. Не підходив. Просто дивився. А я махнула рукою, як школярка. І вперше за довгий час мені не було соромно за свої емоції.
Ввечері я сказала:
– Юрку, а давай ти прийдеш в неділю? У нас вільний вечір, діти не дзвонять. І я зварю борщ, якого ти так любиш.
– Як скажеш, пані Соломіє. І вареників принесу. Цього разу – з сиром.
Я дивилась на вікно. Вулиця темніла, але в мені було світло. Бо я більше не чекала, щоб мене хтось дозволив бути собою.
А тепер я хочу вас запитати: чи мали ви у житті момент, коли довелося обирати між голосом близьких і своїм власним серцем? І що тоді перемогло?