– Я не жартую, Андрію! Якщо ти привезеш сюди дітей своєї сестри Лариси без моєї згоди, я одразу викликаю опіку! Прямо того ж дня!

Чоловік дивився на неї з таким виразом обличчя, ніби вона щойно повідомила, що збирається полетіти на Місяць верхи на корові.

– Ти що, з глузду з’їхала? Це ж діти моєї сестри! Яка опіка?

– Та сама, що займається дітьми, залишеними без нагляду відповідальних дорослих. Я не давала згоди, щоб ці діти жили тут. Я за них не відповідатиму! Я взагалі у відпустці, якщо ти не забув.

– Марино, ну ти чого? Лариса просто попросила допомогти. У неї складна ситуація…

– У мене також складна ситуація! Я рік чекала на цю відпустку! Цілий рік працювала без перепочинку! І що? Знову перетворюватися на няньку для твоїх племінників?

Андрій закотив очі, як завжди робив, коли вважав, що дружина драматизує.

– Та що тут такого? Поживуть місяць, повітрям подихають. Мишко з братами поспілкується, бо сидить один як відлюдник.

Марина відчула, як усередині щось обірвалося. Завжди одне й те саме. Завжди!

Все завжди було так, але торік вона зареклася. Тоді Лариса також “попросила допомогти” з дітьми на час літніх канікул. І Марина погодилася.

Ну, як погодилася… Андрій поставив її перед фактом, а вона промовчала. Думала, нічого страшного, діти, та й діти.

Але виявилося, що племінники – це два маленькі урагани. Восьмирічний Кирило та одинадцятирічний Денис носилися по дачі з ранку до вечора, вимагали постійної уваги, влаштовували безлад та сварилися з Мишком, її тихим восьмирічним сином.

А Марина… Марина готувала на чотирьох замість двох. Прала вдвічі більше одягу. Рознімала дитячі конфлікти. Вигадувала, чим їх зайняти. Слідкувала, щоб ніхто не поранився, не захворів, не загубився.

І все це – у свою довгоочікувану відпустку, яку вона планувала присвятити тиші, прогулянкам і просто відпочинку від нескінченної біганини.

Андрій та Лариса сприймали її працю, як належне. “Ти ж все одно вдома сидиш”, “Що тобі варте”, “Ну не кидати ж дітей одних”.

До кінця того місяця Марина була вичавлена, ​​як лимон. Вона плакала ночами від втоми та образи. А коли натякнула Андрію, що їй важко, він тільки відмахнувся:

– Подумаєш, діти. Що з ними складного?

І ось тепер історія повторювалася.

– Я не робитиму цього, Андрію! Не цього разу.

– Та що ти, як маленька! Лариса вже квитки дітям купила!

– Без моєї згоди? Чудово! Отже, ти можеш узяти відпустку і займатися племінниками. Або хай Лариса знайде інший варіант. Це не моя проблема.

– Марино!

– Я серйозно. Якщо діти з’являться тут без моєї згоди – я дзвоню в опіку. І пояснюю ситуацію. Нехай розуміються, чому діти опинилися під моєю відповідальністю без мого бажання.

Андрій дивився на дружину так, наче бачив її вперше.

– Ти… ти не можеш так вчинити з родиною.

– Можу. І вчиню. Тому що я теж родина, Андрію. Але чомусь моя думка нікого не цікавить.

Телефон у руці Марини задзвонив. На екрані висвітлилося ім’я “Лариса”. Марина мовчки простягла телефон чоловікові.

– Сам пояснюй своїй сестрі, що цього року все буде інакше.

Андрій узяв телефон, але не поспішав відповідати.

– Марино, ну давай якось домовимося? Може, на два тижні? Або я допомагатиму…

– Ні. Або ти береш на себе повну відповідальність – готування, прибирання, розваги – або діти не приїжджають. Третього не дано.

Телефон продовжував дзвонити. Андрій зітхнув і натиснув зелену кнопку.

– Привіт, Ларисо… Так, я говорив з Мариною… Ні, цього року не вийде… Ні, вона не згодна…

Марина вийшла на терасу. Їй не хотілося чути, як чоловік виправдовуватиметься перед сестрою. Або, що ще гірше, як вони разом обговорюватимуть її “егоїзм”.

Через скло вона бачила, як Андрій нервово ходить кухнею, розмахуючи вільною рукою. Потім він зупинився, потер чоло і щось сказав з таким виразом обличчя, ніби в нього щойно вирвали зуб без наркозу.

Коли він вийшов на терасу, обличчя в нього було червоне.

– Лариса каже, що ти поводишся, як егоїстка. Що вона не має інших варіантів. Що в сім’ї так не роблять.

– А як роблять у сім’ї, Андрію? Ігнорують бажання дружини? Навантажують її чужими обов’язками без дозволу? Забирають її законний відпочинок?

– Але ж це діти! Мої племінники!

– Ось саме! Твої. Не мої! І відповідальність за них має лежати на тобі та на Ларисі. А не на мені.

Андрій сів поруч, обхопивши голову руками.

– Я не знаю, що робити. Лариса вже все спланувала. У неї робота, вона не може взяти відпустку.

– А я, значить, можу? Моя відпустка нічого не колише?

– Я не це мав на увазі…

– Саме це. Для вас моя робота, мій час, мої плани – це щось несуттєве! Що можна відсунути убік заради “сім’ї”. Тільки чомусь ця “родина” не зважає на мене, та мої потреби.

Вони сиділи мовчки. Десь далеко чувся дитячий сміх – Мишко грав із сусідськими дітьми. Рідкісний випадок – зазвичай він віддавав перевагу тихим іграм на самоті.

– Добре, – нарешті сказав Андрій. – Я поговорю з Ларисою. Може, ми зможемо поділити час. Два тижні діти у нас, два тижні – у її подруги в Одесі…

– Ні, Андрію. Або ти сидиш тут сам із племінниками, або вони не приїжджають взагалі. Я не збираюся витрачати навіть день своєї відпустки на те, щоб бути безплатною нянькою.

– Але, як я можу? У мене робота…

– У мене також робота. І я теж втомлююся. І також маю право на відпочинок!

Андрій довго мовчав, потім кивнув головою.

– Гаразд. Я візьму відпустку на два тижні. Сам займатимуся дітьми. А потім… потім придумаємо щось.

Марина похитала головою.

– Ні, Андрію. Жодних “потім придумаємо”. Або ти береш на себе повну відповідальність на весь термін, або діти не приїжджають.

– Я не хочу всередині відпустки виявити, що ти терміново поїхав по роботі, а я залишилася з трьома дітьми.

– Ти мені не довіряєш?

– У цьому питанні – ні. Вибач, але ні.

Через тиждень Лариса привезла дітей. Андрій зустрічав їх на станції, а Марина залишилася вдома. Вона не хотіла бачити осудливий погляд його сестри.

Перші дні Андрій справді намагався. Він готував сніданки, нехай і прості, водив дітей на річку, грав із ними у футбол.

Марина трималася осторонь. Вона сиділа в телефоні, гуляла одна лісом, іноді їздила в місто в кафе – просто посидіти в тиші з філіжанкою кави.

Михайло спочатку тримався поруч із нею, уникаючи галасливих двоюрідних братів. Але поступово втягнувся у їхні ігри. Марина була рада – син нарешті спілкувався з однолітками, нехай і не спокійними.

На п’ятий день Андрію зателефонували з роботи. Щось термінове, щось важливе, щось, що не можна вирішити віддалено.

– Марино, мені потрібно в місто. Усього на день-два. Ти ж наглянеш за дітьми?

– Ні.

– Що означає “ні”? Я ж не можу їх залишити одних!

– Значить, бери із собою. Або дзвони до Лариси, нехай приїжджає. Я не сидітиму з дітьми!

– Ти серйозно зараз? Це ж форс-мажор!

– Я абсолютно серйозна. Ми домовилися, що ти береш на себе повну відповідальність. Форс-мажори – частина цієї відповідальності.

Андрій психанув, грюкнув дверима і поїхав дзвонити сестрі. Повернувся похмуріший за хмару.

– Лариса приїде завтра вранці. А я поїду в місто. Ти задоволена?

Марина знизала плечима.

– Я не прагну зробити тобі на зло, Андрію. Я просто хочу, щоб мої межі шанували.

Лариса приїхала наступного дня – роздратована, з кислим обличчям. Щойно привітавшись з Мариною, вона замкнулася в кімнаті з ноутбуком – “працювати віддалено”.

Діти були надані самі собі. Вони гасали ділянкою, галасували, чубилися, вимагали їжу. Марина вдавала, що не помічає цього.

Вона продовжувала читати книгу на терасі, іноді поглядаючи на годинник. Цікаво, скільки часу мине, перш ніж Лариса згадає про свої материнські обов’язки?

До обіду діти зголодніли й почали нити. Лариса висунулася з кімнати:

– Марино, ти не могла б розігріти їм обід? Я на важливому дзвінку.

– Ні, не могла б. Я у відпустці.

– Але ж вони голодні!

– Це твої діти, Ларисо. Ти за них відповідаєш.

Лариса щось пробурчала під ніс і пішла на кухню. Через пів години вона знову замкнулася в кімнаті, а діти, нашвидкуруч поївши, повернулися до своїх ігор.

Увечері Лариса оголосила, що їй потрібно терміново поїхати до міста – “буквально на кілька годин по роботі”.

– Ти ж наглядиш за дітьми, Марино? Я швидко.

– Ні.

– Що означає “ні”? Я ж ненадовго!

– “Ні”, значить “ні”! Я не сидітиму з твоїми дітьми!

– Але мені справді треба поїхати! Це важливо!

– Тоді бери дітей із собою.

– До міста? Проти ночі? Ти у своєму розумі?

– Цілком. Це твої діти, Ларисо! Твоя відповідальність!

Лариса психанула не гірше за брата. Вона звинуватила Марину у всіх земних гріхах, назвала її безсердечною егоїсткою та заявила, що “такого ставлення до сім’ї не очікувала”.

Але Марина була непохитна. І Лариса залишилася вдома.

Наступного ранку, коли Марина прокинулася, у будинку було підозріло тихо. Вона вийшла на кухню – нікого.

Виглянула у двір – пусто. На столі лежала записка: “Виїхала по термінових справах. Повернуся ввечері. Діти сплять. Лариса”.

Марина відчула, як усередині все закипає. Вона піднялася нагору – у кімнаті справді спали всі троє хлопчиків. Лариса поїхала, залишивши на неї дітей. Без попиту. Без згоди.

Саме те, про що Марина попереджала.

Вона дістала телефон і написала повідомлення: “Хвилювалася за тебе та дітей, зателефонувала в опіку”.

Телефон задзвонив майже миттєво.

– Ти що наробила? – голос Лариси тремтів від люті.

– Я ж попереджала. Жодних дітей без моєї згоди!

– Ти справді зателефонувала в опіку? Ти з глузду з’їхала?

– Ні, не подзвонила. Поки що. Але якщо ти не повернешся за годину – зателефоную. І поясню ситуацію. Що ти залишила дітей на людину, яка не давала на це згоди, та не несе за них відповідальності.

– Я не можу повернутися за годину! Я у місті, на важливій зустрічі!

– Тоді у тебе проблеми, Ларисо. Тому що я не жартую. Я викликаю опіку.

Лариса примчала через півтори години – розпатлана, зла, з червоними від сліз очима. Вона вдерлася до будинку, як фурія.

– Де мої діти? Що ти з ними зробила?

Діти, збуджені шумом, спустилися вниз. Цілі та неушкоджені.

– Мамо, ти чого кричиш? – сонно спитав Денис.

Лариса схопила дітей в оберемок.

– Збирайтесь. Ми їдемо. Негайно.

– Куди? – здивувався Кирило. – Ми ж тут на все літо!

– Туди, де нас не шантажуватимуть опікою! – Лариса кинула ненависний погляд на Марину. – Я все розповім Андрію. Він тобі цього не пробачить.

– Розповідай. Тільки не забудь згадати, як кинула дітей на мене без згоди.

Коли Андрій повернувся ввечері, вдома були лише Марина та Мишко. Лариса з дітьми поїхала, забравши всі речі.

– Що сталося? Де всі? – Андрій виглядав розгубленим.

Марина розповіла все, як було. Без прикрас. Андрій слухав мовчки, але було ясно, що він злиться.

– Ти справді погрожувала викликати опіку?

– Так. І зробила б це, якби Лариса не повернулася.

– Ти розумієш, що це… це…

– Що, Андрію? Занадто жорстко? А залишати дітей на людину без її згоди – це нормально?

Андрій мовчав.

– Я втомилася бути невидимкою, Андрію. Людиною, чий час та сили нічого не варті. Чиє “ні” не має значення.

Вони не розмовляли тиждень. Андрій спав у гостьовій кімнаті, йшов рано, повертався пізно. Лариса дзвонила йому щодня, але з Мариною не спілкувалася.

Потім, у суботу, Андрій раптом запропонував сходити до ресторану – лише вдвох. Марина погодилася – не тому, що вибачила, а тому, що втомилася від напруження.

У ресторані було тихо та затишно. Вони сиділи біля вікна, мовчки вивчаючи меню.

– Я розмовляв із Ларисою, – нарешті сказав Андрій. – Пояснив їй, що так більше не буде. Що якщо вона хоче привозити дітей – тільки з твоєї згоди, і тільки, якщо я беру на себе відповідальність.

Марина підвела очі від меню.

– І що вона?

– Спочатку психувала. Потім плакала. Потім погодилась. Сказала, що може привозити їх у вихідні, коли я вдома.

– І ти погодився?

– Я сказав, що спитаю тебе. Що без твоєї згоди – жодних дітей.

Марина відклала меню.

– Знаєш, що мене найбільше ображало, Андрію? Не те, що мені доводилося вовтузитися з дітьми. А те, що ти вважав це чимось само собою зрозумілим. Що моє “ні” тобі нічого не означало.

– Я зрозумів це. Справді. І мені шкода.

Вони помовчали.

– То що, щодо вихідних? – Запитав Андрій. – Ти не проти, якщо діти приїжджатимуть іноді? Я обіцяю, що сам ними займатимуся.

Марина замислилась.

– Не проти. Але з умовами. По-перше, тільки коли ти вдома і тільки, якщо ти береш на себе приготування і все інше.

– По-друге, не більше двох вихідних на місяць. По-третє, жодних “термінових справ” та “форс-мажорів”. Якщо ти не можеш бути з дітьми, вони не приїжджають.

– Домовилися.

За місяць Лариса знову привезла дітей – у вихідні, як домовлялися. Вона була підкреслено чемна з Мариною, хоча в очах читалася образа.

Андрій справді взяв на себе турботи – готував, прибирав, розважав дітей. Марина іноді приєднувалася до них – не тому, що почувала себе зобов’язаною, а тому, що хотіла.

Можливо, хтось її засудить за цю впертість? Але, швидше за все, більшість зрозуміє. Отак, горбатишся рік на роботі, вдома, мрієш про жадану відпустку, плануєш, а тут раз – і всі плани коту під хвіст!

Замість однієї дитини, одразу троє тобі на шию, та ще й на все літо – “шикарно”, ви не знаходите?

Як вважаєте, слушно вчинила Марина, чи перегнула палицю? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.