Настала тиша, але за нею ховалося щось зловісне.

— Скільки вже можна, врешті-решт? — Ліза кинула рушник на стіл. — Я з роботи прийшла годину тому, навіть перевдягтись не встигла!

— Ну що ти знову починаєш? — Андрій стояв у дверному проході, заступаючи прохід. — Мама просто зайшла на п’ять хвилин.

— На п’ять хвилин? Серйозно? — Ліза показала на гору брудного посуду. — А ще десятеро просто повз проходили? Всі одразу?

З кімнати долинув гучний сміх. Хтось увімкнув телевізор на повну гучність.

— Та чого ти як чужа? — Андрій зморщився. — Нормально ж сидимо, весело.

— Тобі весело, ти там байки слухаєш, смієшся. А я вже третю миску олів’є ріжу! — Ліза махнула рукою в бік гори картоплі. — І це о дев’ятій вечора. У мене завтра презентація, між іншим.

— Знову зі своєю презентацією. Та що там — малюнки якісь…

— Малюнки?! — Ліза аж почервоніла від обурення. — Це проєкт на мільйон гривень! Який я…

— Лізонько! — почувся медовий голос свекрухи. — А чого це ти салатик так повільно робиш? Люди ж чекають.

Галина Петрівна з’явилась на порозі кухні, поправляючи свій лакований начіс, ніби з радянського минулого.

— Можна хоча б попереджати, коли ви збираєтесь прийти? — Ліза намагалась говорити спокійно.

— Господи, та що тут попереджати? — свекруха занурила руку в миску з порізаними огірками й витягла шматочок. — Рідна сім’я зайшла на чай. От у наш час…

— У ваш час не було смартфонів, — пробурмотіла Ліза.

— Що-що? — примружилися Галина Петрівна.

— Кажу, нарізка готова, — Ліза демонстративно взяла ніж і почала шинкувати ковбасу.

— Андрюшо, — свекруха повернулась до сина. — Щось твоя жінка зовсім з рук спустилась. Ні гостинності, ні поваги до старших…

— Мамо, та годі тобі, — Андрій переминався з ноги на ногу. — Вона просто втомилась.

— Втомилась вона! — фиркнула Галина Петрівна. — От я в її роки чотирьох дітей тягнула, працювала, готувала, прала. І нічого — не скаржилась.

З кімнати знову долинув вибух сміху. Хтось вигукнув: «Андрій, іди сюди, Віталік таке розказує — обхохочешся!»

— Ой, піду послухаю, — зрадів Андрій і швидко відступив.

— От завжди так, — прошипіла Ліза, дивлячись йому вслід. — Як відповідати за щось — одразу в кущі.

— Не смій так говорити про чоловіка! — обурилась свекруха. — Ти взагалі маєш бути вдячна, що він на тобі одружився. З твоїм-то характером…

Ліза перестала слухати. Вона дивилась на ніж у своїй руці, на обробну дошку, на банку з майонезом… І раптом згадала про пляшечку з краплями, яку купила зранку в аптеці…

— Знаєте що, Галино Петрівно? — повільно сказала вона. — Ви маєте рацію. Зараз усе приготуємо. Таку вечерю зроблю — на все життя запам’ятаєте.

— Ну нарешті! — зраділа свекруха. — Давно б так. Я ще Зінаїді Василівні подзвоню, нехай теж підходить. Вона тут недалеко живе.

— А пам’ятаєш, Галь, як минулого разу твоя невістка плов пересолила? — долинув з кімнати голос тітки Валі. — Ми потім всю ніч воду пили!

— Та вже ж, — підтакнула свекруха, визираючи з кухні. — Лізонька в нас готує… своєрідно.

Ліза мовчки перемішувала салат, рахуючи про себе до десяти. У двері знову подзвонили.

— Це, мабуть, Зіночка! — пожвавішала Галина Петрівна. — Андрюшо, відкрий!

— Я зайнятий! — вигукнув той з кімнати. — Лізо, відкрий, а?

— У мене руки в салаті, — просичала Ліза.

— Ой, що ж це за дружина така? — зітхала свекруха, йдучи до дверей. — Чоловікові допомогти не можеш?

На порозі стояла не лише баба Зіна, а й сестра Андрія Марина з чоловіком і дітьми.

— А ми повз проходили, — усміхнулась Марина, проштовхуючи до квартири двох галасливих хлопчаків. — Думаю, зайду до братика.

— Всі ви повз проходили, — пробурмотіла Ліза собі під ніс, дістаючи нову пачку майонезу. О пів на десяту вечора.

— Що ти там бурмочеш? — одразу обернулась до неї свекруха.

— Кажу, сідайте всі до столу, — голосно відповіла Ліза. — Зараз усе буде готово.

Вона дістала заповітну коробочку з сумки. Інструкція свідчила, що ефект настане протягом години, і в цей час краще не відходити далеко від дому… Ліза усміхнулась і вилила третину флакончика в салат.

— Лізо, а гаряче буде? — зазирнув на кухню чоловік. — Маринині хлопці їсти хочуть.

— Буде, — кивнула вона. — Все буде. Котлети, пюре, підливка… сьогодні особлива вийшла.

— Оце моя дружина! — зрадів Андрій. — А то щось ти останнім часом готувати перестала.

— Все працюєш, — підтакнула з коридору свекруха. — Не до хати тобі.

— Зате сьогодні я справді постараюсь, — Ліза методично перемішувала салат. — Таку вечерю приготую — на все життя запам’ятаєте.

У цей момент у двері знову подзвонили.

— О, це, мабуть, Віталік з Оленкою! — крикнув Андрій. — Я їм теж сказав заходити.

Ліза застигла з ложкою в руці.

— Ти ще когось запросив?

— Ну а що такого? — знизав плечима. — Раз уже всі зібрались. Віталік, до речі, казав, що тещу свою прихопить — вона у них у гостях.

Ліза подивилася на майже порожню коробочку, потім на салат, прикинула кількість гостей…

— Знаєш, — сказала вона, дістаючи з сумки ще одну упаковку, — я, мабуть, і підливку особливу зроблю. Щоб усім вистачило.

— Оце правильно! — донеслось із кімнати. — А то що ж це за вечеря без підливки?

— Без підливки не можна, — погодилась Ліза, методично відміряючи крапельки в соус. — Головне — щоб усі наїлись.

— Ну що, всі до столу! — урочисто оголосила Галина Петрівна. — Дивіться, як Лізонька постаралась.

Родичі загаласували, розсідаючись навколо розсувного столу. Маринині хлопчаки одразу полізли за салатом.

— А може спочатку гаряче? — з удаваною турботою запропонувала Ліза. — Салат має трохи настоятись.

— Та вічно ти все ускладнюєш, — відмахнулась свекруха. — Дай дітям поїсти.

— Так-так, — підтакнула тітка Валя, накладаючи собі повну тарілку. — Що це за примхи такі? Раніше якось без «настоятись» обходились.

— Нічого, — усміхнулась Ліза. — Зате тепер усе буде по-особливому.

— Лізо, а ти сама чого не їси? — спитав Андрій з повним ротом.

— Я на роботі поїла, — вона стояла, спершись на одвірок. — Та й наготувалась уже — наїлась одними запахами.

— Дивіться, — фиркнула Маринка. — Вже й з родиною поїсти не хоче. Все робота, ті ваші креативи…

— До речі, про роботу, — встряв Віталік. — Ви там що, правда гроші отримуєте за те, що малюєте картинки? От людям нема чим зайнятись…

Ліза мовчки спостерігала, як усі накладають добавку. Тарілки порожніли з тривожною швидкістю.

— Ох, смакота! — чавкнула баба Зіна. — Нарешті навчилась готувати, а то все якісь модні салатики були.

— Та вже ж, — підтакнула Оленка, дружина Віталіка. — А пам’ятаєте, минулого разу той її «цезар» з сухариками? Я потім весь вечір з печією мучилась.

— Нічого, — тихо сказала Ліза. — Сьогодні ніякої печії не буде. Зовсім інші відчуття з’являться.

— Що-що? — перепитала свекруха.

— Кажу, може музику ввімкнемо для атмосфери?

— А давайте! — пожвавився Андрій. — Зараз, я колонку принесу.

Він вийшов з-за столу, але на порозі зупинився:

— Лізо, щось ти якась дивна сьогодні.

— Нормальна, — знизала вона плечима. — Просто спостерігаю, як ви наїдаєтесь. Я б навіть сказала — наїдаєтесь про запас.

— Та годі тобі, — він поплескав її по плечу. — Бачиш, усім подобається. Навіть мама хвалить.

— Головне, що всім подобається, — кивнула Ліза. — До речі, я там ще підливку підігріла. Спеціально для твоєї мами старалась, з любов’ю готувала. Хай обов’язково спробує.

Вона подивилась на годинник. За її розрахунками, перші «спецефекти» мали початися приблизно за пів години. Якраз коли всі добряче наїдяться й розслабляться.

— Лізонько, — долинув голос свекрухи. — А чай буде?

— Буде, — кивнула Ліза, дістаючи сумку з передпокою. — Тільки мені просто зараз треба терміново виїхати. На роботі форс-мажор.

— Як виїхати?! — обурився Андрій. — Серед сімейної вечері? Ти час бачила?

— А що такого? — вона вперше за вечір щиро усміхнулася. — Ви ж без попередження прийшли — я без попередження йду. Все по-сімейному.

— Ось вона, сучасна молодь, — махнула рукою Галина Петрівна. — Жодної поваги до сімейних цінностей!

А через пів години стало не до поваги…

— Андрюшо, щось мені зле, — пробурмотіла Галина Петрівна, тримаючись за живіт.

— Та й мене крутить, — скривився Віталік, смикаючись на стільці.

— Може, це через салат? — тривожно припустила тітка Валя, але не встигла договорити — різко підскочила й побігла до туалету.

— Ей, куди?! — Маринка кинулась слідом. — Я перша!

— Яка ще перша? — обурилася Оленка, намагаючись обігнати їх. — У мене тут взагалі…

За п’ять хвилин у коридорі утворилась справжня тиснява. Черга до туалету простяглася аж до кухні.

— Мамо, мені погано! — скиглили Маринині діти.

— Потерпіть! — огризнулася вона, переминаючись з ноги на ногу. — Бабусю Галю, ви там довго ще?

— Я тільки зайшла! — долинуло з-за дверей вперемішку зі звуками, схожими на кулеметну чергу.

— Ганьба якась, — застогнала баба Зіна, привалившись до стіни. — За наших часів такого не було…

— Андрію! — закричала Галина Петрівна з вбиральні. — Негайно дзвони своїй жінці! Це все через її страви!

Андрій схопив телефон, але Ліза не брала слухавку. Прийшло лише повідомлення:
«Сподіваюся, вечеря вдалася. До речі, у сусідів теж є туалет. І у Віталіка квартира в сусідньому під’їзді. Біжіть, рідненькі, біжіть. Можливо, ще встигнете :)»

— Вона що, спеціально?! — ахнула тітка Валя, затуляючи рот рукою.

— Мамо, виходь! — застогнала Маринка. — Тут уже черга на весь коридор!

— Не можу! — завила Галина Петрівна. — Що ця негідниця нам підмішала?!

У цей момент у двері подзвонили. На порозі стояла сусідка з верхнього поверху:

— У вас усе в порядку? А то в мене аж люстра хитається…

— Я вже не можу, клапан може й зірвати! — долинуло з черги. — Може, швидку?

— Яку ще швидку?! — зірвався Андрій. — Щоб усі дізналися?

— А що, перед сусідами зганьбитись краще? — огризнулася Маринка, намагаючись відтиснути Віталіка від заповітних дверей.

Телефон Андрія знову пискнув. Повідомлення від Лізи:
«Ледь не забула — заява на розлучення лежить на кухонному столі. Якраз біля тієї підливки, яку твоя мама так хвалила ;)»

— Що значить розлучення?! — заверещала Галина Петрівна, нарешті звільняючи туалет. — Андрюшо, вона не має на це права!

— Потім розберемось! — рикнув Віталік, першим влітаючи у звільнену вбиральню. — Зараз є проблеми важливіші!

Маринині діти синхронно завили. Оленка почала обдзвонювати сусідів. Баба Зіна голосила про занепад молоді. А телефон продовжував пілікати новими повідомленнями:

«І так, не хвилюйтесь за мої речі — я їх забрала, поки ви насолоджувались вечерею. Вдалого травлення!»

«P.S. Особливо сподобалось, як ти, Андрію, хвалив мої «картинки». Тепер ці «картинки» приноситимуть дохід лише мені. І так, той проєкт на мільйон — я його ще вчора успішно здала. Тож без роботи не залишусь :)»

«P.P.S. А от тобі, схоже, доведеться терміново шукати нову куховарку для своєї дорогоцінної родини. Але май на увазі — готувати доведеться самому, на ресторан грошей у тебе тепер немає. Я ж з картки все зняла — ти ж не проти? Ми ж родина!»

Черга до туалету продовжувала рости. Десь у далечині почувся відчайдушний крик Маринки:
«Сусіди не відкривають!!!»

А Ліза в цей час сиділа в затишному кафе на іншому кінці міста, потягувала капучино й вперше за три роки почувалася абсолютно щасливою.