– Яке ти маєш право? Ні гривні твоєї тут немає! Я сама тягла сім’ю, а тепер… тепер ось так сиджу, прикута до крісла. І хто у цьому винен? – ледве чутно промовила Віра, не в силах стримати сльози.

Біля панорамного вікна завмерла гарна жінка. Їй було за тридцять. Віра поринула у спогади… Зрада чоловіка. Як давно це було? Час притупив біль, але серце … Воно все ще щеміло при думках про минуле.

Софія – так звали цю жінку у минулому, провінційному житті.

Маму вона втратила зовсім крихіткою. Батько … Він став для неї всім – і татом, і мамою. Оточив такою турботою, що Софія ніколи не почувала себе обділеною материнською любов’ю.

Навчалася блискуче! Школу закінчила з медаллю, потім фінансова академія. Тато наполіг. Що далі? – це питання не давало спокою. Виїжджати не хотілося, але батько був непохитний:

– Не можна закопувати талант у землю!

Софія наважилася – розіслала резюме до провідних компаній обласного центру.

– Все одно не візьмуть, – думала вона, просто бажаючи заспокоїти батька. Адже він так переживав, що дочка застрягне в їхній глибинці.

І раптом запрошення на співбесіду! Без особливої ​​надії Софія вирушила в дорогу. Хто б міг подумати? Її прийняли! Інноваційна компанія, перспективна посада.

Компанія виявилася щедрою – виділили службову квартиру! А начальник, дбаючи про нову співробітницю, порадив:

– Отримайте посвідчення водія. Машину надамо – зручніше добиратися буде.

Перший рік у новому місті промчав, як один день.

Софія легко влилася у робочий ритм. Колеги душі в ній не чули! Завжди зібрана, відповідальна, із легким характером. Тільки після роботи додому поспішала – ніяких посиденьок у барах, ніяких клубних тусовок.

– Агов, подруго! Так і в старих дівах залишишся. Заміж час! – глузувала з неї Катя, одна з колег.

– Нічого… Мій принц ще в дорозі, – жартувала Софія, поспішаючи у свою тиху дівочу оселю.

Ніхто й не здогадувався про її таємний страх. Страх втратити коханого, як колись батько втратив маму. Страх овдовіти переслідував її невідступно.

Життя … Воно часом підносить сюрпризи страшніші за безодню. Коли коханий стає чужим – хіба не страшніше за це?

З Катею вони потоваришували швидко.

Заміжня веселуха – її чоловік часто був у роз’їздах. Довіряв дружині, і вона це цінувала. Так, Катя любила повеселитися в компанії подруг – потанцювати, поспівати. Але чоловіків і близько не підпускала!

І ось одного разу Катя загадково підморгнула:

– Приходь увечері! Є сюрприз… З деким познайомлю!

Софія прийшла, все ще дивуючись.

За столом – Катя з чоловіком та… Він. Незнайомець одразу привернув її увагу. Щось у ньому було… Харизма? Чарівність? Софія відчула – це доля!

– Знайомся, це Андрій! – защебетала Катя. – Друг мого Павла. Так само як і ти, із глибинки. Підкорювати столицю приїхав!

Вечір пролетів непомітно. Потім Андрій зголосився проводити Софію. Але додому вони не поспішали – блукали нічним містом, говорили про все на світі.

Зустрічі стали щоденними. Софія пурхала від щастя! Перше кохання накрило з головою. Здавалося, і він божеволіє від неї.

Захотілося познайомити коханого з батьком. Той примчав першим потягом – як же, донечка заміж зібралася! Адже про онуків давно мріяв…

Тільки щось стривожило батька у майбутньому зяті.

– Дочко, будь обережна. Очі в нього… Недобрі вони якісь.

– Тату, ти що? Андрій – найчутливіший, найуважніший! Ми вже призначили дату. Приїдеш?

– Звісно, ​​рідна! Радий за тебе безмірно. А щодо хлопця… Може, й помиляюся. Старію – ось і ввижається всяке. Не слухай мене!

Весілля зіграли швидко. Тільки тоді Софія познайомилася з його сім’єю – приїхали мати та сестра. Свекруха, ефектна жінка за сорок, одразу почала натякати на онуків. Мовляв, чоловікові спадкоємці потрібні…

Софія відразу відрізала:

– Ні! Про дітей говорити зарано. Житло орендоване, я тільки кар’єру починаю, та й Андрій поки що без роботи. Спершу треба на ноги встати.

Батько був спантеличений такою розважливістю дочки. Думав – поспіх із весіллям через її цікаве положення…

Молодята оселилися у службовій квартирі Софії. Начальство не заперечувало – цінували її як фахівця. «Пощастило зі співробітницею!» – говорив директор.

Рік пролетів – і вона вже вносить перший внесок за невеликий будиночок. Іпотеку оформляла сама. Андрій… Він усе рідше бував удома, наче віддалявся.

Куди поділися їхні вечірні розмови? Ніжні обійми? Зізнання? “Пристрасть пішла”, – поскаржилася якось Софія батькові. Але той заспокоїв:

– Доню, це життя! Місяць та зірки – вони не вічні. Настають будні… У сім’ї всяке буває і радість, і горе. Головне – чи вірний? Без шкідливих звичок? Не гуляє?

– Що ти, тату! Андрій шукає роботу… Ніяк не знайде гідну. Мені з компанією пощастило, а до нього скрізь із претензіями. Але він упорається, обов’язково!

– Дай Боже, доню…

А Андрій справді не поспішав працевлаштовуватися. Ішов «на співбесіди», повертався – і знову невдача.

Згодом Софія дізнається правду: чоловік просто просиджував дні у матері в передмісті, граючи в комп’ютерні ігри. Після таких візитів повертався похмурий, небалакучий.

Свекруха теж навідувалася.

Ці візити вимотували Софію. Розмова одна – онуків давай швидше! А що Софія?

– Нехай спочатку Андрій знайде роботу. Потім про дітей подумаємо.

– Ось воно що! – злетіла свекруха. – Обачлива яка! На шию синові сіла, та ніжки звісила? Чекаєш, доки він надриватися почне? Безсовісна!

Але тихоня Софія несподівано вибухнула:

– А може, вам самій дитину завести? Вік дозволяє! Няньчить – не хочу! А мені, між іншим, іпотеку тягнути. Одній! Тому що ваш син працювати не бажає!

Після цього свекруху, як відрізало.

Час летів. Софія закрила іпотеку, будинок став її власністю. А Андрій? Все похмуріше з кожним днем. Щоправда, влаштувався нарешті таксистом.

Тільки, що з того? Заробіток – сльози.

Софія ж кар’єру будувала. Мріяла, що накопичить грошей, приведе дитину. Житимуть – не тужитиму!

Але доля готувала підлий удар.

Той вечір Софія запам’ятала назавжди. Андрій влетів додому – радісний, збуджений. Обійняв її: – Кохана, у мене сюрприз! І потяг надвір.

Там у дворі красувався величезний байк.

– Шеф продає, майже задарма! – торохтів Андрій. – Із зарплати вирахують… Прокотимося? Оціниш мого красеня!

У Софії серце стислося. Знову всі витрати – на неї! Про дитину можна забути…

– Давай, застрибуй! Шолома, правда, немає… Не встиг купити. Але я обережно, не бійся!

– Ти збожеволів? Без шолома не можна! Посвідчення відберуть… Та й небезпечно це!

– Зі мною не пропадеш! – підморгнув він.

І Софія побачила того, колишнього Андрія – веселого, впевненого, рідного… Серце тьохнуло, передчуваючи біду. Але вона все одно сіла. І вони помчали!

Вітер свистів у вухах, видавлюючи сльози. Софія заплющила очі – миготливі вогні та тіні лякали її.

– Андрію, стій! Благаю, повільніше! – кричала вона. Але чоловік наче не чув. Швидше, швидше. А потім – темрява.

Опритомніла в лікарняній палаті. Поруч – заплаканий батько.

– Доню! Отямилася! – ридав він. – Лікарі не обіцяли… Господи, дякую!

– Тату … Андрій… Де ж він?

– А що Андрій? Гуляє десь… Десять днів непритомна пролежала! Начальник твій – золото, все сплатив. Найкраща клініка, найкращі лікарі… А чоловік твій … Шию б йому звернути! Головне – ти жива!

Одужання йшло важко. Травма хребта, защемлення нерва. Софія не могла ходити самотужки.

– Відновиться, – запевняли лікарі. – Реабілітація потрібна. Довга, складна… Але встане на ноги!

Додому повернулася у візку. Дякувати начальнику – дозволив працювати з дому, зарплату зберіг. Завжди цінував її. Тепер ось місця собі не знаходив – ніби сам був винен у тому, що трапилося.

Андрію довелося стати доглядальницею. Допомогти помитися, переодягнутися, приготувати їжу. Весь домашній клопіт ліг на нього. Тільки чи надовго його вистачить?

Все частіше він почав пропадати в матері.

– Мені потрібно нормально харчуватися! Я чоловік, мені гарячі обіди подавай! А свекруха жодного разу не відвідала, навіть їжі невістці не передала.

Андрій почав грубити. Якось пішов на світанку, поки Софія спала. А вона… Не змогла в крісло пересісти. Цілий день пролежала – голодна, змучена спрагою. Але найболючіше – палила образа.

Дзвонити будь-кому посоромилася – незручно турбувати. А головне – соромно за чоловіка було до сліз.

Він повернувся ввечері, глянув спідлоба:

– Добре влаштувалася! Лежиш собі… Знаєш, мати має рацію – не потрібна мені недієздатна дружина. Розлучаюся!

– Майно навпіл – у шлюбі нажите. Нема часу, щоб на тебе витрачати. Дітей все одно не буде тепер.

– Андрію, схаменись! Ти й гривні в хату не вклав – я сім’ю тягла. А в крісло через тебе потрапила!

– Заткнися! Набридла! Думав, одружуся – заживу! А тут горщики винось, каші вари…

І він пішов… Софія зібрала рештки сил. Подзвонила батькові, потім Каті. Попросила допомоги. Рідні люди не покинули – полегшало.

За кілька днів їй прийшов лист – заява про розлучення. Софія не зізнавалася навіть собі, але все чекала: раптом одумається? Раптом повернеться?

Дива не сталося.

Натомість – дзвінок:

– Плати за байк! Через тебе розбився!

А потім – позов про розподіл майна.

Софія могла втратити будинок. Вона плакалася Каті, батькові, а вони підтримували, як могли.

І ось – суд.

Суддя виявився небагатослівним. Вислухав сторони – правда, Андрій не прийшов, прислав адвоката.

Але рішення всіх приголомшило. Сивовусий служитель Феміди викарбував:

– Розлучення задовольнити. Призначити відповідачеві виплату аліментів непрацездатній дружині.

Адвокат Андрія побілів. Не очікував, що суддя так прискіпливо розбереться у справі. А той підійшов до процесу з усією відповідальністю.

Позов про розподіл майна відхилили. Будинок виявився подарунком від батька Софії – таке майно поділу не підлягає.

Вся справа в завбачливості батька. Колись він наполіг:

– Дочко, перепиши дім на мене!

Іпотека була повністю сплачена, Софія – єдина власниця. Батько пояснив про пільги пенсіонерам.

Софія тоді не вдавалася – зробила, як він просив. А потім він повернув будинок дарчою. “Більше не потрібен”, – сказав просто.

Тож Андрій залишився ні з чим.

А Софія… Вона впоралася. Піднялася на ноги, здобула нове щастя. Зараз стояла з немовлям біля вікна лікарні, згадуючи минуле. За нею і сином мав приїхати її чоловік – той самий начальник.

Він не зміг встояти перед її сірими очима. Зробив пропозицію, щойно вона розлучилася. Не дарма кажуть – не було б щастя, та нещастя допомогло…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу. Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.