— Ой, Миколочко, Вірочко, заходьте, мої любі. Що ж ви не попередили, що до мене завітаєте? Я ж і наготувати нічого путнього не встигла, та й в хаті в мене, як після побоїща.

«Не прибрано» – це було явне перебільшення, як то кажуть, для красного слівця.

У хаті панувала ідеальна чистота, аж сяяло все, ну, може, на старенькій канапі лежало незакінчене шиття, бо ж руки в Катерини Василівни ніколи не знали спокою.

«Знову моя сверушенька Катерина Василівна щось перешивати взялася. Гаразд би з нової тканини щось зладила, а то ж старі лахи по сто разів перелицьовує та латає, нема їй упину» – промайнула у Віри думка, хоч і з доброю посмішкою.

Її свекруха, Катерина Василівна, жила недалеко від гамірного міста, у тихому невеличкому селищі, де повітря пахло чебрецем і свіжим сіном.

Машиною з Києва до неї можна було домчати за якихось півтори години, тож син з невісткою часто навідувалися до неньки.

Усіх усе влаштовувало: Віру – що свекруха не втручається в їхнє життя, а Катерину Василівну – що її в міську квартиру не тягнуть силоміць.

Усе-таки вона все своє довге життя прожила в селі, зросла на цій землі – чим їй у тій кам’яній коробці міської квартири займатися? Звикла бути собі господинею, сама собі пані.

Була Катерина Василівна ще зовсім не стара, всього вісімдесят три роки, бадьора й метка бабуся, дай Боже кожному такою бути.

Віра жодного разу не бачила, щоб її свекруха відпочивала вдень або просто сиділа склавши руки.

Вона навіть телевізор тільки раз на день вмикала ввечері, щоб подивитися новини, тримала руку на пульсі подій.

І то останнім часом казала, що навіть ту щоденну програму дивитися не хочеться, бо одні й ті самі страхіття показують.

— Жахи якісь крутять! Усе одне й те саме, як заїжджена платівка. Якщо щось справді важливе трапиться, я й так дізнаюся, немов вітром принесе.

Та ж сусідка Марія прибіжить і все докладно розкаже, ще й своїми емоціями присмачить. Я краще зі спокійною душею буду спати лягати, не буду собі нерви псувати.

З одного боку, Віру неабияк захоплювала неймовірна хазяйновитість свекрухи – її вміння заощадити кожну копійку,  і приготувати дуже смачний обід із найпростіших продуктів, вправно в’язати теплі шкарпетки онукам, шити гарні обновки й утримувати свій невеличкий будиночок в ідеальній чистоті, аж блищало все.

Але, з іншого боку, Віру часом дратувала непохитна принциповість свекрухи в питанні купівлі нових речей, як кістка в горлі.

— Нічого мені не треба, діточки, усе, що мені до мого відходу стане в пригоді, у мене вже є, як то кажуть, старе та мале, а більше нічого й не треба. Навіщо зайві гроші витрачати, тільки добро переводити?

Я краще гостинці моїм рідненьким онукам куплю, порадую їх чимось смачненьким. І ви на мене теж не витрачайтеся, ось ще вигадали, розкоші мені непотрібні!

Можливо, у Катерини Василівни й справді було достатньо всякого добра в хаті, але Віра помічала й акуратно зашиті дрібненькі дірочки на старих мереживних фіранках, що колись були білосніжними, і ледь помітні тріщинки на чайних чашках зі стародавнього сервізу, що пам’ятав ще її молодість.

Щоправда, Катерина Василівна сколоті чашки дорогим гостям не ставила, натомість сама брала для себе саме такі, з ледь помітними тріщинками й сколами, берегла цілі для особливих випадків.

У хаті в Катерини Василівни було чистенько, аж дихалося легко, але бідненько, без зайвих цяцьок.

Вибілені вапном стіни, фарбована стара дерев’яна підлога, подвійні старі віконні рами, що взимку заклеювалися паперовими смужками.

Усі речі, здавалося, ще з далеких 80-х років: на кухні добротний буфет зі скляними дверцятами, за якими красувався скромний посуд, саморобний дерев’яний стіл, який ще її батько колись змайстрував, а на підлозі – строкаті самоткані доріжки, що зігрівали босі ноги.

У кімнаті велике ліжко із залізними кульками на бильцях, прикрашене горою пухких подушок у вишитих наволочках і домотканим підзором.

На стіні висів вовняний волохатий килим із яскравими червоними трояндами на чорному тлі, що колись вважався великою розкішшю.

Великий круглий стіл був застелений стародавньою скатертиною з вишуканою вишивкою «рішельє», що передавалася з покоління в покоління.

Такі ж вишиті серветки лежали на всіх полицях і шафах, оберігаючи їх від пилу.

У серванті за давньою традицією була виставка кришталевого посуду, порцелянових статуеток і чайних сервізів, що нагадували про минулі свята й радісні події.

Загалом, радянське міщанство в крайньому його прояві, як воно колись було.

Скільки ж невтомної праці коштувало утримувати всі ці численні дрібнички в ідеальній чистоті й порядку, Віра знала не з чужих слів.

У її батьківській хаті теж колись були всі ці непотрібні статуетки й кришталь у серванті, мереживні серветочки на шафах і величезний важкий килим на стіні, що збирав увесь пил.

І вона сама в дитинстві з мамою щотижня влаштовувала генеральне прибирання з перемиванням усього посуду, вибиванням килимів і доріжок на свіжому повітрі.

Вона поступово вмовила батьків позбутися всього цього непотрібного мотлоху, що тільки захаращував простір і збирав пилюку, й зробити в хаті нарешті нормальний ремонт, як у людей.

Стіни обклеїли світлими шпалерами, на підлогу постелили практичний лінолеум, замінили старі дерев’яні вікна на сучасні склопакети, що зберігали тепло.

Замість громіздких старих меблів Віра допомогла батькам придбати сучасні функціональні стінки та зручну шафу-купе.

Замість важкого кришталю й старовинних сервізів із різномастими чашками, тепер були нормальні набори посуду одного кольору, і якщо раптом щось розбивалося, то на інтернет-майданчиках можна було легко замовити відсутню річ точно такого самого вигляду й якості.

Прибирання в хаті стало в рази меншим, а в очах більше не миготіли всі ті старовинні штуковини, що нагадували про минуле століття.

Батькам начебто все подобалося, вони звикли (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) до нового, сучасного ладу.

Але ось свекрусі Віра ніяк не могла довести, що нові речі в хаті полегшать її нелегке життя й зроблять інтер’єр набагато сучаснішим і зручнішим, немов горохом об стіну.

У Віри руки так і свербіли весь той старий мотлох викинути на смітник, але Катерина Василівна на всі вмовляння тільки лагідно посміхалася й казала, що нічого вона ніколи не викине, так і доживатиме свій вік із цими милими її серцю речами.

І категорично відбивалася від будь-яких спроб Віри подарувати їй новий посуд або сучасні штори. Так і жила вона в оточенні своїх старих, але таких дорогих для неї речей, що несли в собі пам’ять про минуле.

Вона постійно намивала й натирала посуд до блиску, двічі на рік білила стіни, раз на рік фарбувала дерев’яну підлогу, прала килими й доріжки, постійно прала постільну білизну та старенькі фіранки, змінюючи їх до великих свят – Великодня та Преображення.

Що потрібно – ремонтувала, підшивала, підфарбовувала, даючи старим речам друге життя.

І, незважаючи на скромні статки, хата Катерини Василівни створювала атмосферу затишку, тепла й благородної впорядкованості.

Як тут не згадати мудрий вислів Діккенса: «Чистота – розкіш бідних». Мабуть, це була одна з небагатьох ознак розкоші, яку вона могла й хотіла собі дозволити, бо чистота нічого не коштує, крім працьовитих рук.

Провівши сина й невістку за поріг, Катерина Василівна тихо сіла за лагодження старої мереживної фіранки.

Ці фіранки подарувала їй ще її рідна ненька, яка своїми вправними руками вишивала на дефіцитному тоді білому лляному полотні вишукану ажурну вишивку «рішельє», вкладаючи в кожну петельку свою любов і тепло.

Виходить, що цим фіранкам уже понад півстоліття, ціла епоха минула!

Їх Катерина Василівна вішала на вікна до світлого (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) свята Великодня, ретельно помивши вікна й знявши зимові рами, впускаючи весняне сонце в хату.

Для неї старенькі мамині фіранки були немов привіт з минулого, від рідної людини, і символом Світлого Воскресіння.

Катерина Василівна дбайливо доглядала за цими старими полотняними скарбами, акуратно їх прала, вибілювала до сліпучої білизни й зашивала дрібні дірочки, берегла як зіницю ока. Ну, як же рука підніметься викинути безцінний подарунок найріднішої людини – матері?!

А цей сервіз, який Віра все вмовляє викинути на смітник, мовляв, старий і немодний. Це ж пам’ять про її весілля з Олексієм, її покійним чоловіком, її перше й останнє кохання.

Тоді на весілля їм майже нічого серйозного родичі подарувати не могли, самі жили скромно, перебивалися з хліба на воду.

І тільки бабуся, яка по копійках накопичила зі своєї невеличкої пенсії, змогла подарувати молодим цей розкішний, за мірками того часу, сервіз, що став символом їхнього спільного щастя.

Згадуючи чергову розмову з Вірою, яка наполегливо пропонувала замість старого сервізу купити свекрусі набір сучасного, яскравого посуду, Катерина Василівна тихо прошепотіла сама до себе:

— Дурненька моя! Та як я можу викинути всі ці дорогі моєму серцю речі? Це ж не просто якісь там предмети побуту – це все моє життя, мої спогади, моя юність, моє кохання…

У кожній цій речі живе душевне тепло людей, які їх подарували або зробили своїми руками, вклали в них частинку своєї душі.

Викинеш їх – що зрадиш рідних, викреслиш цілу сторінку свого життя!

І жодними новими, сучасними речами не зможу я замінити ці нехай старенькі, але такі дорогі для мене дрібнички, що зігрівають мою старість.

Що ж, може, мине років сорок, і Вірочка мене зрозуміє, а Коленька сам захоче зберегти речі від свого тата й дідуся, як сімейну реліквію.

А поки я ще можу, поки сили є, буду міцно триматися за своє минуле, бо воно – частина мене.

КІНЕЦЬ.