Я прийшла до сина з домашньою їжею о сьомій ранку, а він захлопнув двері перед моїм обличчям. Я впевнена — це все його дружина.

Наше життя з чоловіком завжди визначала одна людина — наш син. Ми завели дитину пізно й із першого дня дали собі обіцянку: він не відчуватиме того, що відчувала я в дитинстві. Я росла без батька, а мати була холодною, далекою, чужим людиною. Я не знала материнської ласки й поклялася, що моя дитина не пізнає того болю, який прийшлося пережити мені.

Мишко став для нас сенсом життя. Ми працювали без відпусток, без вихідних, без себе. Все заради нього. Коли він навчався у школі, ми взяли кредит, щоб купити йому квартиру в сусідньому будинку. Це було важко — десять років виплат. Але ми впоралися. І до його весілля в нього вже було своє житло.

Я ніколи не забуду, як на банкеті урочисто вручила йому ключі від тієї квартири. Його наречена, Марічка, та її мати ледь не заплакали. Сваха тоді щось говорила про те, що «для своєї донечки все зробить», але в підсумку — ні посагу, ні допомоги. Все з нашої сторони.

Ми й надалі допомагали, як могли. Хто, як не батьки, підтримають молоду сім’ю? Я із задоволенням готувала для них, прибирала, приносила продукти, іноді купувала побутові речі. Марічка дзвонила запитувала, де лежить та чи інша кухонна дрібниця — адже не вона купувала, не вона складала. Я робила все від душі. І не чекала нічого взамін. Лише простого «дякую».

Але подяки, як виявилося, залишилися десь у іншому житті. Натомість — роздратування, невдоволення, холодність. І вчора я зрозуміла: мені в цьому домі більше не раді.

День почався як завжди. Мені на роботу о восьмій, а вже о сьомій ранку я стояла біля дверей сина. Принесла їм тушковане м’ясо, свіже, ароматне. Ще й нові фіранки, щоб підходили до того сервізу й скатертини, які купила їм минулого тижня. Хотіла зробити сюрприз. Витягла сумочку, дістала ключа… Але він не підійшов. Замок змінили. Без попередження.

Я зніяковіла. Стою, ніби чужа. Постукала. Двері відчинив Михайлик. Я з посмішкою простягнула контейнер, почала розповідати про фіранки, як вони підійдуть… Але він не слухав. Стояв із складеними на грудях руками, з кам’яним обличчям.

— Мамо, — сказав він сухо, — ти серйозно? Зараз СІМЬ ранку. Ти вриваєшся до нас на світанку, і я маю тобі дякувати? Це ненормально. Якщо таке повториться — ми з’їдемо. І не скажемо тобі, куди.

Він захлопнув двері прямо перед моїм носом. Не взяв ні їжу, ні фіранки. Я лишилася стояти, приголомшена. Довелося розбудити сусідку й попросити передати дітям, що їжу залишила у неї.

Я їхала на роботу з грудками в горлі. Мене трясло. Як так можна? Я віддала свою молодість заради сина. Я не жила для себе. Допомагала, як могла. Вникала в їхнє життя, бо думала — це любов. Що вони потребують мене, як колись. А виявилося — я просто заважаю. Я — небажана.

Зараз прийнято казати, що батьки нічого не винні. Але ми з чоловіком не такі. Ми зробили все. І більше. А тепер от — «мамо, не лізь». Навіть дякують не сказали. Лише погрозили: «ми з’їдемо».

Але ж Михайлик ніколи не був таким. Це вона — Марічка. Вона й змінила замки. Вона й навіяла йому, що мати — це проблема. Що турбота — це контроль і втручання. Та хіба це справедливо?

Іноді я думаю: може, справді я винна? Може, варто було відійти? Але як не допомагати? Як відвернутися, коли знаєш, що можеш полегшити їм життя? Хіба не для цього потрібні батьки?

Тепер ось сиджу й думаю: як жити далі? Мій син, той самий Мишко, заради якого я існувала — відвернувся. І все через чужу жінку, яка вирішила, що я заважаю.

А найжахливіше — він навіть не зрозумів, як сильно мене поранив.

**Мораль:** Любов не має бути жертвою. Коли турбота перетворюється на тягар, навіть найщиріші наміри можуть розбити серце. Іноді треба відпустити — не заради них, а заради себе.

КІНЕЦЬ.