Василь Сергійович уже втретє почув дзвінок телефону в кишені. Нарешті він відпустив своїх підлеглих — працівників жіночої колонії — і швидко підняв слухавку.

— Алло?

Спочатку була тиша, а потім почувся роздратований голос виховательки його сина.

— Василю Сергійовичу, я вже не вперше вам телефоную!

Він миттєво замовк, усвідомлюючи свою провину.

— Вибачте, Ілоно Данилівно, у мене була нарада, не міг відповісти. Щось сталося?

— Звісно, сталося, але нічого страшного. У Костика піднялася температура. Це звичайна застуда, але він не може залишатися в групі, щоб не заразити інших дітей. Вам потрібно терміново приїхати й забрати його додому. Він уже годину сидить у медичному кабінеті.

— Ілоно Данилівно, розумієте, я теж на роботі, не можу отак одразу вирватися…

— Це вже не мої проблеми, Василю Сергійовичу. Якщо вам не шкода сина, який сидить сам у кабінеті — будь ласка, — відповіла Ілона Данилівна з тією твердістю, що іноді межує з грубістю.

Батьки їй це прощали, бо з дітьми вона була зовсім іншою — турботливою, ніжною, для кожного — як мама й наставниця. Діти обожнювали молоду виховательку, вдома постійно обговорювали, що сказала або кого похвалила Ілона Данилівна. Дружні, розумні, виховані — її вихованці були для неї як сім’я.

Василь Сергійович, нашвидку натягуючи куртку, вибіг з кабінету й крикнув Риті:

— Я в садочок за Костиком. Він захворів. На роботу його точно не потягну, розберуся й передзвоню.

Він навіть не почув, що відповіла йому Рита вслід, лише подумки зітхнув, розуміючи, що завжди все робить на бігу — як з того часу, коли не стало Тамари. Здавалося, він просто не зупиняється, боїться, що думки про неї накриють, якщо хоч на мить пригальмує.

Тамара й Рита були подругами, разом прийшли працювати в колонію. Тамара працювала в постачанні.

На момент, коли сюди перевели Василя, у Рити вже була дитина й чоловік. Через рік Василь і Тамара одружилися, і він не вірив своєму щастю. Йому пощастило в житті — в 10 років його всиновила хороша родина з люблячими батьками, що рідко буває з дітьми такого віку. Завдяки прийомній матері, яка займалась з ним, Василь зміг закінчити школу, здобути освіту й відслужити. Після кількох років служби його перевели сюди, де й почалося його нове життя з Тамарою.

Коли народився Костик, Василь Сергійович був у захваті. Він жартував про це з Тамарою, а вона, сміючись, називала його дурником і відправляла вішати пелюшки. Життя здавалося йому казкою, поки Тамара не захворіла.

Спочатку вона говорила, що це просто слабкість, але Василь помітив, як вона стрімко худне. Він сам записав її на обстеження, залишивши трирічного Костика з хрещеною Ритою. Через кілька днів йому зателефонували з клініки й попросили приїхати самому, нічого не кажучи дружині. Тоді він зрозумів, що казка закінчилася. Лікар повідомив, що занадто пізно, у Тамари залишилося кілька місяців — навіть не пів року.

Коли Василь повернувся додому, Тамара, глянувши на нього, все зрозуміла.

— Ти був у лікаря, так? — спокійно спитала вона.

Він кивнув, відчуваючи, як стискається серце.

— То й краще, — відповіла вона з сумною усмішкою. — Я вже не знала, як тобі це сказати.

— То ти все знала? — він був шокований її спокоєм.

— Ніхто не може знати все, — сказала вона. — Але я відчуваю. Ти ж розумієш, що навіть за аналізами можна здогадатися, що зі мною. Залишилося зовсім трохи, — тихо сказала Тамара, і Василь, опустивши голову, заплакав.

Через два місяці її не стало. Буквально за тиждень до четвертого дня народження Костика. Вони вдвох відсвяткували свято, й коли Василь уклав осиротілого сина спати, сльози вперше хлинули в нього після того, як Тамара не прокинулася.

Наступного дня в дитячому садку його зустріла Ілона Данилівна. Ймовірно, вона побачила його з вікна.

— Василю Сергійовичу, розумію, що вам важко. Ви виховуєте Костю самі, але відповідальність за сина потребує уважного підходу, — сказала вона суворо.

Василь мимоволі усміхнувся, попри тяжкий стан. Ілона Данилівна хоч і могла бути різкою, але дітей обожнювала і була для них як мама.

Коли Василь підняв Костю на руки, той запитав:

— Тату, а куди ми зараз ідемо? Додому?

— Навіть не знаю, сину. На роботу тебе не візьму, а вдома залишити теж не можу. Навіть не уявляю, що робити…

Василь озирнувся, побоюючись, що десь поруч стоїть Ілона Данилівна, і пошепки запитав у сина:

— Може, побудеш вдома сам, мультики подивишся? Я постараюся повернутися раніше.

Костя хитро усміхнувся:

— А раптом у мене температура підніметься чи захочеться сірниками побавитися? Дітям не можна залишатися самим!

Василь засміявся: він був упевнений, що Костя до сірників не доторкнеться, але думка про можливу температуру змусила його замислитися.

— Ти маєш рацію. Схоже, доведеться брати тебе з собою на роботу і передати під нагляд тьоті Рити.

Костик злякано насупився:

— Тільки не тьотя Рита! Вона одразу відправить мене до своїх дівчат, а вони шкідливі, змушують мене читати!

У Рити було дві доньки, молодша з яких була всього на пів року молодша за Костю, але обидві постійно намагалися ним керувати та «виховувати», наче він їхня іграшка.

— А в тебе є інший план? — з усмішкою запитав Василь.

Костя кивнув, звільнивши рот із шарфа:

— Тату, поклич тьотю Олену.

— Тьотю Олену? Це ще кого? — здивувався Василь, не одразу зрозумівши, про кого мова.

— Тату, — серйозно вимовив Костя, ставши по стійці «струнко», — засуджену Соколову.

Василь слабо усміхнувся, але потім насупився. Соколова була засуджена не за щось серйозне, просто опинилася не в тому місці й не з тими людьми, через що до неї ставилися поблажливо. Їй дозволяли допомагати офіцерам — прибирати, готувати, працювати в медпункті й на кухні. Соколову часто направляли до Василя, і за весь час на неї не було жодної скарги, тож її нерідко залучали до роботи у начальства.

Однак ідея залишити сина з нею була занадто несподіваною. Василь не міг наважитися, тому набрав номер Рити, знаючи, що вона може дати розумну пораду. Вона уважно вислухала, а потім обережно відповіла:

— Рішення нестандартне, але Олена й справді хороша дівчина. Я жодного разу не бачила за нею навіть дрібних порушень. Вона ніколи не порушувала правила і завжди поводиться гідно. Гаразд, Василю, приводь її. Поговоримо.

За двадцять хвилин пролунав дзвінок у двері. Олена стояла на порозі, в її очах було легке занепокоєння.

— Добрий день, щось трапилось, Василю Сергійовичу? Я ж тільки вчора все прибрала і приготувала.

— Ні, все добре, Олено, — заспокоїв її Василь. — У мене тут ситуація… — Він на мить зам’явся. — Костик трохи захворів, але я не можу залишитися з ним вдома — очікується перевірка, справ — море. Якщо я попрошу вас побути з ним…

Вона усміхнулась, трохи розслабившись:

— Звісно, не хвилюйтеся, все буде добре.

Василь, трохи заспокоївшись, кивнув і простягнув їй ліки та лист з інструкціями, які йому дали в садочку.

— Ось, тут вказано, що й коли приймати. Я буду на зв’язку, дзвонитиму.

— Не хвилюйтеся, Василю Сергійовичу, — усміхнулася Олена, а він подумав про себе, скільки в ній світла й доброти, яка б могла згубитися, опинись вона в іншому середовищі.

Справ у нього було так багато, що довелося затриматися. Він дзвонив двічі: перший раз — просто дізнатися, як справи. Спочатку відповіла Олена, а потім слухавку взяв Костя, захоплено розповідаючи, що вони грають у «ведмедів».

— Ведмеді? Це як? — здивувався Василь.

— Ну, тату, ведмеді тільки й роблять, що їдять і сплять. Ще вони гарчать, якщо їм щось не подобається. От і я їм, хоча не дуже хочеться, особливо коли треба пити ліки, і сплю.

Василь усміхнувся, розуміючи, що сам би не здогадався до такої хитрощі, аби вмовити хворого сина прийняти ліки. Вдруге він зателефонував, щоб попередити, що затримається.

— Все гаразд, температура трохи підіймалась, але ми впоралися. Костик зараз почувається добре, грається, — відповіла Олена.

— Постараюся бути за годину-півтори.

Додому Василь потрапив лише через три години. Він тихо увійшов, гадаючи, що Костя вже спить. Зі спальні долинав ніжний голос Олени — вона співала колискову. Василь завмер, приголомшений. Мелодія була знайома — ту ж пісню колись співала йому мама. Пісня, мов на межі української та вірменської, була частиною його дитинства. Він стояв у передпокої, стримуючи сльози.

Коли спів стих, з кімнати вийшла Олена й, побачивши його, застигла.

— Ви знаєте цю пісню? — здивовано запитала вона.

Вона сумно усміхнулась:

— Мама співала мені її, коли я була зовсім малою. Слів не пам’ятала, але мелодія завжди була зі мною. Колись вирішила, що маю знайти цю пісню, бо вона була єдиним, що мене з нею пов’язувало, хоча імені її я не пам’ятаю. Мене привезли до дитбудинку в три роки, і випадково я знайшла ту пісню в старій бібліотеці, куди майже ніхто не ходив.

— То ви… з дитбудинку? — Василь, сам не знаючи чому, поставив це запитання, майже не чуючи власного голосу.

Олена знизала плечима:

— Не зовсім. У мене були прийомні батьки, але вони повернули мене через три роки. Потім усиновили знову, але й ті відмовились. І так — кілька разів.

Василь насилу перевів подих.

— Олено, дякую вам велике, — сказав він тихо.

— Немає за що, Василю Сергійовичу. Якщо щось знадобиться — я завжди готова допомогти, — стримано відповіла вона й пішла.

Василь довго сидів на кухні, обдумуючи почуте. У пам’яті виринув його власний досвід — їх із сестрою привезли в дитбудинок після трагедії, коли пожежа забрала всіх, крім них двох. Він від самого початку відкидав сестру, вважаючи її винною у своїх бідах, хоча насправді вона не мала жодної провини. З того часу вони більше не бачилися, і Василь завжди уникав спогадів про це.

Його погляд упав на телефон, і він рішуче набрав номер Рити.

— Рито, розумію, що пізно, але чи можна якось прискорити справу по Соколовій? Я попрошу Тимофієва — він принесе документи за годину.

Зробивши собі величезну чашку кави, Василь довго сидів над документами, потім підійшов до вікна і подивився на своє відображення. Наступного дня він подав рапорт, готуючись усе пояснити керівництву, коли його викликали.

— Василю Сергійовичу, що відбувається?

Василь, знаючи, що потрібне пояснення, глибоко зітхнув:

— Просто мені потрібно трохи часу. Подивлюсь, що можна зробити, — тихо мовив він. — Сам із дитбудинку, знаю, як доля там ламає людей.

Справу Олени відправили на перегляд після того, як з’ясувалися нові обставини. Для неї це стало справжнім потрясінням, адже вона давно змирилася з думкою, що боротися з впливовими людьми марно. Один із таких і «закрив» її, звинувативши в привласненні чужих коштів, аби приховати власні махінації. Але через місяць Олені не лише пом’якшили вирок, а й зняли судимість.

Біля воріт її чекали Василь Сергійович і Костя.

— Ви? Щось сталося? — здивовано запитала Олена.

Василь глибоко зітхнув:

— Так, Олено, сталося. Розумієш… Мені треба попросити в тебе пробачення. Колись у дитбудинку я настояв, щоб ніхто не знав, що ми з тобою рідні. Пробач мені, якщо зможеш. Якби ми тоді тримали зв’язок, ти б не опинилася в такій ситуації…

Олена не стримала сліз.

— Значить, це правда… Няня не збрехала мені, — прошепотіла вона, витираючи сльози. — Мені немає за що тебе прощати, Василю, адже головне — це ти й Костя. Все інше не має значення.

За пів року Олена з радістю і запалом танцювала на весіллі Василя та Ілони Данилівни, радіючи з того, що її життя, як і життя брата, нарешті набуло сенсу і щастя.