– Вибачте. Мені немає куди подітися. Мене вигнали, а вже ніч, – дівчина не говорила, а шепотіла від втоми з маленьким немовлям на руках. Ця нічна гостя, яку Марина впустила у свій будинок всього на одну ніч, перевернула її життя.

Перший шлюб Марини був невдалим. І року не минуло, як вони з чоловіком розлучилися. Проте розлучення вона переживала важко. Особливо після того, як дізналася, що чоловік покинув її заради іншої. Цілими днями сиділа в кімнаті й заливалася слізьми.

Дівчина не могла просто спокійно насолоджуватися життям, адже кожна річ в будинку нагадувала про чоловіка та подружнє життя, про ті дні, коли вона була щаслива, думала, що ніколи такою щасливою не була.

З цього тривожного стану її взялися рятувати подруги, набігли, зашуміли, ледь не штурханами вигнали її на вулицю. І порадили, що найкраще рятуватися від спогадів і душевного болю в іншому місті, де все незнайоме. Марина схопилася за пораду, як за останню соломинку. І вже ввечері почала збирати валізу.

– До брата поїду, у Житомир. Він мене вже давно запрошував погостювати.

І справді, з братом, який зустрів її тепло і щиро, вона почала оживати. Із задоволенням куховарила, готувала смаколики, ходила оглядати місцеві краєвиди, а вечорами за чашкою запашного чаю вони балакали про життя. Міста у квартирі вистачало, вона буда досить просторою.

Якось увечері, переглядаючи сімейні фотографії та сміючись над дитячими фото, несподівано почувся стукіт у двері. На порозі стояла молода дівчина з немовлям на руках. Із заплаканим обличчям, ковтаючи сльози, вона… просилася на ночівлю.

– Вибачте… Мені немає куди подітися. Мене вигнали, а вже ніч, – дівчина не говорила, а шепотіла від утоми.

– А рідні у вас є? Може, вам грошей дати? – почали допитуватися.

Адже у наш час вже ніхто просто так на ночівлю не проситься. Тим більше у кожному містечку є готелі. Але дівчина на всі запитання заперечно крутила головою, говорила, що і близьких немає, і грошей ані копійки…

Чомусь люди їй повірили, шкода стало нещасну, і вони пустили її в дім. Марина зробила чаю і запросила вечірню гостю до столу. І Надія, саме так вона представилася, розповіла свою сумну історію:

– Мій чоловік помер ще до народження донечки Влади. Його батьки (а він їх забрав жити до себе ще до зустрічі зі мною), незлюбили мене з першого погляду. Не знаю, кого вони там собі хотіли за невістку, але точно не мене – бідну сироту, яка росла в дитячому будинку й заробляла на життя швейними послугами.

Проти волі єдиного і досить успішного сина йти не стали. Він же їх утримував! І от сталася аварія, яка забрала життя коханого. Світ для мене став чорним. А його батьки, особливо свекруха, й взагалі жити не давали.

Тільки й мови було, що:

– Сіла нам на шию зі своїм байстрюком, ноги звісила, а сама працювати не хоче.

А куди ж я влаштуюся, якщо донечці й року ще немає? Я мовчки терпіла, намагалася навіть не виходити зі своєї кімнати. А оце сьогодні мусила піти у поліклініку. Коли повернулася, замок на дверях будинку був змінений, а свекруха через вікно крикнула, що я їм більше ніхто і робити мені в них нічого.

– Куди ж ти, бідолашна, підеш? – співчутливо запитала Марина. – Невже на цілому білому світі у тебе немає рідні?

– Маю подругу з дитячого будинку. А ще – троюрідного брата, та я з ним зі школи не бачилася, – сумно відповіла нічна гостя.

Проте зранку, коли всі прокинулися, Наді з дитиною вже не було. Лежала лише записка, в якій вона дякувала за прихисток і турботи. А ще просила вибачення за незручності, які спричинила своїм нічним візитом.

Минуло кілька місяців. Марина не раз згадувала Надю, хвилювалася. Як вона, що робить, де живе? Але якось, повертаючись з магазину, раптом зіштовхнулася з нею! Дівчата аж обнялися з радості.

У Наді тепер важко було впізнати ту прибиту горем нічну гостю. Вона ніби розквітла. Поспішаючи до дочки, яку залишила вдома саменьку, вона відразу взялася записувати свою адресу.

– А де ж ти тепер? Налагодила стосунки з чоловіковими батьками? – Марину аж розпирала цікавість.

– Ой, світ не без добрих людей – це тепер точно знаю. Я тоді таки знайшла свого брата. Тож тепер живу у нього. Але всі подробиці розповім увечері, приходь обов’язково! – щебетала вона.

…Двері відчинив молодий парубок. Він посміхнувся, підморгнув зненацька і закричав углиб квартири:

– Надю, до тебе гостя.

– Познайомся, це мій брат Максим, – представила їх Надя і запросила за святковий стіл.

Ввечері після дуже веселої й позитивної зустрічі Марину проводжав додому Максим. Вони одразу сподобалися один одному, недарма Надя весь час жартувала і дивилася на них хитрими очима.

Кохання між ними спалахнуло швидко, тож незабаром Максим і Марина стали на рушничок щастя.

З того часу минуло дев’ять років. Марина та Максим жили добре, от тільки діток у них не було. Натомість дуже любили Надіну Владу, та й вона після школи обов’язково забігала до них на чай з цукерками. Добре, що жили по сусідству.

– Як там мамуся почувається? Ще й досі голова болить? – спитала Марина у Влади, знаючи, що останнім часом Надя жалілася на погане самопочуття.

– Болить, – зітхала дівчинка.

Діагноз прозвучав як страшний вирок – у Наді був paк. Скільки не лікували, все даремно. З кожним днем їй ставало все гірше, і незабаром жінки не стало.

Після похорону Максим з Мариною забрали Владу до себе. Згодом всиновили її офіційно. Зараз дівчинці одинадцять років. І хоч вона ще не називає їх мамою і татом – у них повноцінна любляча сім’я.