– Що, знову в село? І як ти тільки встигаєш? Та й якщо чесно, то я не розумію, це ж не твоя рідна мама, навіщо ти так стараєшся взагалі? – питає Світлану її колега по роботі.

– Не знаю, як тобі це пояснити, але не можу я по-іншому. Марині Сергіївні потрібна моя допомога. І я не можу її залишити, – спробувала пояснити Світлана подрузі.

Алла лише знизила плечима, бо не розуміла, навіщо 43-річній жінці, замість того, щоб піти з подругами в кафе, кіно, чи на побачення, вона сідає в старий запилений автобус і їде в село до жінки, яка навіть не стала їй свекрухою.

– Світлано, Богдан сьогодні натякав, що не проти піти з нами десь посидіти, – зробила ще останню спробу зупинити подругу Алла.

Богдан – її рідний брат, давно розлучений, живе сам, і не приховує, що йому дуже подобається Світлана.

Алла теж вважала, що Богдан міг би стати для Світлани чудовим спутником життя, тому і намагалася постійно кудись ходити з подругою і братом, але від Світлани віяло холодом, вона кожну свою вільну хвилинку присвячувала поїздкам в село.

– Дякую, Алло, ти Богдану привіт передавай, посидимо десь іншим разом, а мені треба допомогти Марині Сергіївні картоплю посадити, – кинула Світлана на прощання і побігла, щоб встигнути на останній рейсовий автобус.

Прибігла Світлана в останню хвилину, і вже не було місця, щоб присісти, тому довелося стояти. В руках у неї ще була важка сумка з гостинцями для бабусі, а якщо вважати, що їхати треба було майже дві години, то жінка розуміла, що приємного буде мало.

– Ти таки приїхала? Донечко, я така тобі вдячна. Заходь в будинок, я приготувала обід, все що ти любиш. А на город завтра зранку підемо, якщо ти не проти, – Марина Сергіївна зустріла гостю на хвіртці, було зрозуміло, що бабуся її дуже чекала.

На столі був червоний борщ, вареники, і пахло свіжою випічкою із яблук з корицею. Світлана дуже любила цей запах, він нагадував їй про Євгена.

25 років тому вони зустрілися в технікумі, вона – з дитбудинку, а він – сирота, якого виростила бабуся. У них було багато спільного, але головне – їхнє велике, чисте, справжнє кохання.

Коли Євген привіз Світлану до бабусі в село і назвав її своєю нареченою, Марина Сергіївна не картала внука, що йому ще рано одружуватися, а навпаки, дуже зраділа, Світлану стала донечкою називати.

Вони готувалися до весілля, Євген поїхав в сусідню область на заробітки, щоб трохи грошей підзаробити. Світлана залишилася з бабусею, і тут прийшла чорна звістка, що на будові був зсув і обвал.

Світлана не встигла стати дружиною Євгена, але відтоді Марина Сергіївна стала для неї найріднішою людиною. Роки минали, а про влаштування особистого життя Світлана навіть не думала, ніяк не могла забути Євгена.

Вона ж в дитбудинку не знала, що таке любов і родинне тепло, а Євген, нехай і за короткий час, але встиг дати їй стільки любові і тепла, що вона наче ожила.

Марина Сергіївна була вдячна Світлані за те, що вона про неї не забуває, бо крім неї у старенької теж нікого і не залишилося, але вона хвилювалася, що роки летять, а Світлана про своє особисте життя зовсім не дбає, вся в роботі.

Квартиру собі купила сама, робота і село – от і все її життя.

– Світлано, скажи мені, невже немає поряд гідного чоловіка, з яким би ти могла про сімʼю подумати? – запитала обережно бабуся.

Світлана лише важко видихнула і глянула у вікно. Вона не знала, що на це відповісти.

Більше до цієї розмови Марина Сергіївна не поверталася, бо бачила, що Світлана не хоче про це говорити.

В суботу до обіду вони справилися з роботою, а ввечері Світлана вже планувала повертатися додому, як раптом в хату до бабусі прийшла далека родичка, тітка Маргарита.

– Ти чого тут ошиваєшся? На хату бабусину мітиш? Так знай, ти Марині Сергіївні ніхто, і будинок ти не отримаєш, у неї рідня є, – накинулася тітка на Світлану.

– Маргарито, чого розкричалася? Світлана мені допомогла картоплю садити. А ви як, вже впоралися з городом? – спробувала перевести розмову мудра Марина Сергіївна.

– Ще трохи залишилося, з понеділка доробимо, – відповіла родичка.

Бабуся швидко випровадила незванну гостю за ворота, а Світлані сказала, щоб залишалася в неї до понеділка, брала вихідний, бо вони разом поїдуть до нотаріуса.

Молодий юрист, Андрій Іванович, швидко допоміг бабусі оформити спадщину на Світлану, так, щоб у нахабних родичів не залишилося жодного шансу.

А ввечері Світлані хтось зателефонував. Це був Андрій, який запросив її на каву. Цього разу Світлана не шукала відмовок, а з радістю погодилася, бо щось в глибині душі у неї заворушилося при зустрічі з цим чоловіком.

За пів року Світлана і Андрій одружилися. Алла злилася, чому Світлана вибрала не її брата, а цього Андрія.

А бабуся неймовірно раділа, бо тепер і її Світланка щаслива.

Так, іноді дорога до щастя довга і непроста, але щастя таки приходить до тих, хто вміє чекати.

Джерело