– Якось не по-чоловічому ти робиш, – промовив Віктор. – Подарував дівчині собаку, а тепер забираєш її? – А вам-то що? – Огризнувся її колишній. – Нам до цього велика справа! Ми дуже не любимо тих, хто так робить…

Компанія хлопців сиділа на лавці, розглядаючи перехожих. Таких, як вони зазвичай називають “гопниками”. Пляшки пінного, гучний сміх.

Головним у компанії був Вітька – хлопець двадцяти років. Він навчався у технікумі, освоював професію автослюсаря. Батьки його були інтелігентними людьми, і щиро не розуміли, як у них міг вирости такий син.

Насправді Віктор не робив нічого поганого. Вечорами вони збиралися з хлопцями, та обговорювали машини, або дівчат. Так, прикладалися до пляшки, але не так, щоб сильно.

Он, професор з другого поверху хлище, дай Боже. Скільки разів його вже додому добрі люди доводили.

Чомусь всі вважали його шановною людиною, а “безвинну пристрасть” виправдовували тим, що він дружину втратив. Навіть співчували.

Віктору здавалося все це лицемірством. Дружини не стало в нього кілька років тому, та й до цього професор вживав чимало.

Просто він працює в престижному університеті, розумний, грамотно розмовляє. А те, що інколи рачки додому повзе – то всі ми не без гріха. А ось до Вітьки ставлення було інше.

Мовляв, нічого він не хоче, отже, нічого й не досягне. Тут уже, звісно, і батьки Віті постаралися. Мабуть, соромилися вони сина, бо постійно виправдовувалися перед усіма.

– Ну, не знаємо ми, що з ним робити, – зітхали вони, зустрічаючи знайомих, – часом нам здається, що нам його в пологовому будинку підмінили.

І, звичайно, такі розмови й до Віті доходили, що зовсім не сприяло його розвитку. Навпаки, він сердився і намагався відповідати тим якостям, якими нагородили сина у розмові мама і тато.

І при цьому чомусь усі забували про те, що він і навчається, і працює, і батькам із грошима допомагає. Бо зарплата вчителів не надто висока.

Але сам факт того, що в школі навчався він не дуже добре, що не вступив до інституту, що вечора не за книгою проводить, а зі своїми дружками у дворі, принижувало його в очах батьків та навколишніх.

Він часто чув, що його називають “гопником”. Спочатку йому було прикро таке чути. А потім подумав, що бути ним не так уже й погано.

Зате зайвий раз не пристануть, стороною будуть обходити. Побоюються навіть. А враховуючи те, що він неодноразово чубився, всім давно вже було ясно, що з ним та його друзями краще в конфлікт не вступати.

Ось і сьогодні вони сиділи на лавочці далеко від вікон. Хоч би що там про них думали, заважати відпочивати людям вони не хотіли.

Говорили, як завжди – про машини. Точніше, про їхній ремонт. Вітя розповідав про свій досвід – він уже працював у автомайстерні. А хлопці слухали його, зрідка вставляючи свої зауваження.

На лавці у них стояло пінне, та нехитра закуска.І тут на горизонті, а точніше, на стежці, з’явилася вродлива дівчина.

Час був пізній, йшла вона сама. Звичайно, компанія хлопців не змогла не відірватися на таку красу.

– Красуне, куди прямуєш? – спитав Вітя, посміхаючись.

Дівчина завмерла, а потім навпаки – прискорила крок.

– Посидь з нами, прикрась наш вечір, – промовив Сашко, друг Віті.

Лякати вони її не хотіли, але надто вже була велика спокуса поспілкуватися з такою красунею.

Хлопці наздогнали дівчину, продовжуючи ставити їй запитання. Вона зупинилася, оглянула їх, а потім голосно і навіть якось по-дитячому розревлася.

– Гей, ти чого? – насупився Віктор. – Вибач, якщо налякали. Ми не хотіли…

Але дівчина продовжувала плакати, наче її тут сильно кривдять.

– Гаразд,- промовив Сашко, підіймаючи руки,- ми йдемо. Тільки не плач.

– Та я не через вас, – крізь ридання, повідомила дівчина.

– А що сталося? – Запитав Мишко, що мовчав до цього. – Скривдив хтось? Ти тільки скажи, ми покараємо кривдника.

Дівчина хлюпнула носом, а потім подивилася на хлопців.

– Ви можете мені допомогти?

Вони закивали. І хоч не вони були причиною сліз цієї красуні, їм все одно було прикро.

Дівчина сіла на лавочку, витираючи рукавом сльози.

– Може, пінного? – Запитав Сашка. Вона заперечливо хитнула головою.

– То що сталося? – поцікавився Вітя, сідаючи поряд.

– Мене кинув хлопець… – схлипнувши, сказала вона.

– Ну й бовдур, – буркнув Мишко, а подумав, що тепер ця дівчина вільна, і, може, в нього є шанс.

– Бовдур, не сперечаюся, – зітхнула вона. – Але дідько із ним. Кинув і кинув. Нехай тепер зустрічається з цією Наташкою!

Хто така Наташка, хлопці, звісно, не знали. Але обличчя зробили суворі, із солідарності до їхньої нової знайомої.

– Але ж це не найстрашніше. Він забрав у мене Пончика!

Сказавши останню фразу, дівчина знову заридала.

– І сказав, що віддасть його Наталці. Мовляв, це він мені його купував, тож має право забрати! А Пончик звик до мене, і я його дуже люблю! Я ходила до нього, благала мені його повернути, а він лише посміявся.

Хлопці зависли, намагаючись зрозуміти, що дівчина має на увазі.

– А Пончик, це хто? – вкрадливо поцікавився Сашко.

– Це песик. Шпіц. Знаєте, як шпіци прив’язуються до своїх господарів?

Хлопці замотали головою. Вони навіть неясно уявляли, як цей самий шпіц виглядає.

– Вони дуже прив’язуються до своїх господарів, – пояснила дівчина. – І зміна господаря для них вкрай трагічна. Він навіть може занедужати від туги!

І знову потік сліз. Вітька мотнув головою, намагаючись розставити все на свої місця.

– То ми правильно зрозуміли? Твій хлопець подарував тобі собаку, а коли ви розлучилися, відібрав її й хоче віддати своїй новій пасії?

Дівчина активно закивала головою. А друзі вдячно подивилися на друга, що пояснив їм цей потік свідомості.

– От гад! – вигукнув Мишко. У нього самого був собака – дворняга Сем. І він сильніше за всіх хлопців відчув біль дівчини.

– Так, ми зараз все вирішимо! – ляснув Вітька в долоні. І хоч це не через них дівчина плакала, допомогти їй чомусь дуже хотілося.

– Правда? А якщо він не віддасть Пончика? – злякано спитала дівчина.

– Ще і як віддасть. Це навіть якось не по-чоловічому – робити подарунок, а потім забирати його. Особливо, коли це жива істота, – промовив Вітя похмуро.

Вони всією компанією попрямували до будинку колишнього хлопця Олени, так її звали. Вона нервувала, кілька разів хотіла розвернутися. Але хлопці вже відчули себе месниками та вперто йшли вперед, аби відновити справедливість.

– Хто? – Досить грубо запитали у них, коли вони подзвонили в домофон.

– Це я, – промовила Олена. Хлопці мовчали, розуміючи, що навряд цей «чоловік» вийде, дізнавшись, що вона не одна.

– Що тобі потрібно? Я вже все сказав!

– У мене до тебе пропозиція. Вийди, будь ласка, – промовила дівчина.

– Гаразд. Чекай, – змилостивився колишній кавалер.

Колишній хлопець Олени з’явився за п’ять хвилин. Коли він виходив з під’їзду, на його обличчі була знущальна усмішка.

Але вона відразу зникла, коли він побачив, що Олена не одна. Він спробував утекти, але хлопці його вже перехопили.

– Що вам треба? – Спробував він бути хоробрим.

– Якось не по-чоловічому ти робиш, – промовив Віктор. – Подарував дівчині собаку, а тепер забираєш її?

– А вам-то що? – Огризнувся він.

– Нам до цього велика справа. Ми дуже не любимо тих, хто так робить!

Хлопці мали небезпечний вигляд. Троє досить накачаних хлопців із суворими обличчями. Їхній образ доповнювали спортивні костюми та стислі кулаки.

– Гаразд, поверну я цю псину, – промовив колишній Олені, не бажаючи з ними зв’язуватися.

– Не тільки повернеш, але й не намагатимешся знову відібрати, – суворо промовив Вітя. – Бо ми знаємо, де ти живеш. І Оленці я свій номер дам, якщо що не так, вона мені одразу зателефонує.

Незабаром хлопець виніс собаку. Маленьку пухнасту налякану хмаринку, яка радісно заверещала, побачивши свою господиню.

– Пончик! – Вигукнула Олена, забираючи песика. – Як же я за тобою сумувала!

Колишній швидко втік додому, не бажаючи продовжувати діалог.

– Дякую вам, – зі сльозами на очах промовила дівчина. – Ви мені так допомогли!

– Та гаразд, – зніяковіли хлопці. Чути було їм це не звично, бо хвалили їх рідко.

– Ми проведемо тебе, – промовив Мишко. – А то вже пізно, мало, на кого нарвешся.

Біля під’їзду дівчина ще раз усім подякувала. А потім вони з Пончиком, який уже трохи заспокоївся, вирушили додому.

Вітька додому повернувся пізно, бо наступного дня був вихідний, тож вони ще довго сиділи з хлопцями на лавці, обговорюючи те, що сьогодні сталося.

– Знову байдикував? – зустріла його у дверях мама. – У всіх сини, як сини. Допомагають, навчаються, не водяться з поганими компаніями. А ти? Хоч би про матір подумав!

Вітя зітхнув. Він роззувся, а потім підійшов до своєї мами.

– А що я, мамо? Я навчаюсь, працюю, грошей вам даю. Сьогодні, он, дівчині допомогли. Ти до мене надто несправедлива!

– Кому ви допомогли? – махнула вона рукою. – Ви тільки кривдити можете!

Вітя не став сперечатися, просто пішов спати. Та й не важливо йому було, хто й що про нього думає. Сьогодні він зрозумів, що справжній чоловік – не той, хто здобув добру освіту і хто веде правильний спосіб життя.

Справжній чоловік – це той, хто не скривдить слабкого, та захистить, якщо це потрібно. А він саме такий, хоч багато хто і вважає інакше.

А ви що думаєте з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.