Коли мама пішла, я ще довго не могла звикнути до думки, що тепер усе — без неї. Дім стояв порожній, просякнутий її запахом, тихий, якийсь розгублений, ніби сам не розумів, куди тепер діватися. Я сиділа на старому дивані, дивилася на потерті шпалери, слухала, як скриплять підлоги, і ловила себе на думці, що все це тепер моє. Дім, ділянка, сад із поламаними гойдалками — все моє.

І наче б то й радіти треба. Люди мріють про власний будинок, а тут — ціла садиба. Але замість радості було якесь глухе відчуття в грудях, ніби я влізла в чуже життя, де мене не чекали.

Спочатку я вирішила: нічого не зміню. Все залишу, як було. Навіть крісло біля вікна залишила, хоча знала, що вже ніхто в нього не сяде в’язати. Просто зачинила двері в ту кімнату — не змогла.

Перші два тижні я їздила туди щодня. То підлогу помити, то квіти полити. Іноді сиділа на ґанку з чашкою кави, слухала, як горобці цвірінькають на черемсі. Здавалося, ось-ось рипне хвіртка — мама повернеться з роботи, буде сваритися, що я не той сир купила, і варити свій фірмовий компот. Але хвіртка так і залишалася зачиненою.

Спочатку приїхав двоюрідний брат. Гена. Ми з ним бачилися раз на п’ять років, максимум. Але тут він з’явився — з подарунком, пляшкою червоного і самовдоволеною усмішкою.

— Ну що, господиня? Тепер ти у нас багата жінка?

Я тоді тільки хмикнула. Яке там багатство — дім старий, ділянка заросла, всі стіни в тріщинах. Полагодити б — грошей піде більше, ніж він вартий.

Але Гена був налаштований весело.

— Ти тільки не думай продавати, — казав він, наливаючи собі ще келих. — Краще давай разом його до ладу доведемо. Я тут подумав, можна кімнату здавати. Або взагалі — зробити базу відпочинку. Люди зараз за спокій платять, як за золото!

Я мовчала. Тоді ще не зрозуміла, що за цим стоїть.

Наступного дня приїхала його мати — тітка Ліда. Вона теж обняла мене, змахнула сльозу, подивилася на дім і одразу почала давати поради.

— Ой, а навіщо тобі стільки землі? Бур’ян один! Треба все перекопати, продати під ділянки. Ми допоможемо, в нас знайомі в сільраді.

Я знову мовчала. Мене все це лякало. Хотілося просто тиші, щоб ніхто не чіпав цей дім. Але тітка Ліда й Гена вже щось обговорювали, будували плани, перешіптувалися на ґанку.

Я стала приїжджати рідше. Все більше відчувала, що я тут зайва. Наче це не мій дім, а їхній.

А потім Гена подзвонив.

— Ми тут подумали, — сказав він не надто ввічливо. — Ти все одно не впораєшся. Дім старий, скоро розвалиться. Продай нам. За нормальну ціну.

Я ледь слухавку не впустила.

— Що значить продай?

— Ну а що? Все одно не потягнеш. Дім старий, сил у тебе немає. А нам місце треба. Ми ж тобі допомагали, коли треба було. І за тіткою теж доглядали. Ми ж не просто так бігали сюди. Тепер і нам щось має перепасти.

Я не знала, що сказати. В грудях усе стислося від образи й злості. Вони ж і пальцем не поворушили, поки мама була жива. А тепер раптом «місце треба».

Я поклала слухавку і поїхала туди.

Вони були на місці. Господарювали на подвір’ї, щось тягали з сараю, будували плани.

Коли я підійшла, Гена тільки усміхнувся.

— О, господиня завітала! Вирішила прийняти нашу пропозицію?

Я дивилася на них і відчувала, як усе всередині закипає.

— Це мій дім, — сказала я. — І нічого я вам продавати не збираюся.

Тітка Ліда закотила очі.

— Ти подивись на неї. Дивись, яка горда! Спочатку поживи в цій халупі зиму, а тоді поговоримо. А від сім’ї не варто носа відвертати, ми ж діло пропонуємо! Молода, життя не знаєш, навіщо тобі такий тягар?

Вони пішли. Не одразу. Посперечалися, покосилися на мене, але пішли. А я залишилася сидіти на старій лавці, закутавшись у шарф, і дивилася, як вітер тріпає фіранки на другому поверсі.

Дім був мій. За документами. У спадок. Але раптом стало страшно. Я зрозуміла: вони не відстануть. І це був тільки початок.

За кілька днів Гена знову подзвонив. Уже без жодних люб’язностей.

— Ну що ти вирішила? — просто так, без привітання.

— Я нічого не продаю, — відповіла я. — Дім залишається за мною.

— Ну-ну, — усміхнувся він. — Побачимо, як ти заспіваєш узимку.

Я кинула слухавку. Серце калатало, як навіжене. Страх упереміш з образою. Чому я повинна щось комусь пояснювати? Мамина хата, її земля — усе це пам’ять, а не товар.

Але з Геною на цьому все не закінчилося. На вихідні він приїхав уже не сам — з якимись чоловіками. Вийшли, ходили по ділянці, щось міряли рулеткою, перемовлялися, сміялися. Я виглянула у вікно — кров прилила до щік.

Вибігла на вулицю в домашніх капцях.

— Ви що тут влаштували?! — закричала я.

Гена подивився на мене, як на надокучливу муху.

— Чого кричиш? Просто дивимось. Земля гарна, рівна. Подумай ще. Ми по-сусідськи домовимось.

Я стояла посеред двору, почуваючись чужою у власному домі. Ніби вони вже все вирішили без мене.

Після того дня я почала боятися приїжджати туди. Здавалося, що за парканом хтось стоїть і стежить. Увечері було чути шурхіт, ніби хтось ходить біля хвіртки.

Кілька разів я навіть викликала поліцію. Але коли приїжджали хлопці — нікого вже не було.

— Вам, дівчино, здалося, — усміхалися вони. — Тут нікого немає.

Але я знала — не здалося.

Минуло кілька тижнів. Я трималась. Перевела на себе всі рахунки, сплатила податки. Почала потроху наводити лад. Сама. Без «помічників» Гени. Фарбувала паркан, латала дах, полола грядки.

А потім в один із днів, коли я приїхала до будинку, побачила: хвіртка зламана. Замок перекошений. Ворота прочинені.

Я заходила обережно, ніби на мінне поле. Спочатку все було на місці. Але в сараї, де мама зберігала старі речі, хтось порився. Речі були розкидані, коробки — відкриті.

Я сіла на лавку і заплакала. Це було не про речі. Це було про безсилля. Про те, як легко чужі люди можуть влізти у твоє життя і почати господарювати, як у себе вдома.

І тоді я зробила те, чого раніше соромилась: зателефонувала знайомому адвокату. Подруга познайомила.

— Мені дісталась спадщина. А родичі тиснуть. Що робити?

Адвокат вислухала мене спокійно. Потім спитала:

— Будинок на тебе оформлений? Усе зареєстровано?

— Так. Є свідоцтво.

— Тоді нехай собі тиснуть, — сказала вона. — Вони не мають права ні на метр. Але якщо почнуть погрожувати чи лізти — пиши заяву.

Я видихнула. Вперше за весь цей час я відчула, що маю право. Що не треба нікому нічого доводити.

Наступного дня я знову приїхала в дім. З новим замком. З рішучістю.

Гена знову був там. Біля сараю. Побачивши мене, не поспішав йти. Навпаки — підійшов ближче.

— Ну що, господинько, передумала? — усміхнувся.

Я відкрила багажник машини, дістала мішок із цементом, рукавички, інструменти.

— Ні, Гена, не передумала. Дім мій. І поки ти не підеш — я викличу поліцію. І заяву напишу.

Він дивився на мене примружено.

— Лякаєш?

— Ні. Просто попереджаю.

Він розсміявся. Гучно, гидко.

— Ну гаразд, — кинув через плече. — Побачимо, надовго тебе вистачить. Дім-то гнилий. Сам розвалиться.

І пішов, не попрощавшись.

А я залишилась стояти посеред двору. Одна. З цементом і молотком у руках. З тим самим страхом усередині. Але й з чимось новим — впертістю, мабуть.

І тоді я поклялась собі: я за цей дім стоятиму до останнього. Бо це не просто стіни й ділянка. Це моє життя. Мамині спогади. Моє дитинство. І просто так я його не віддам.

Наступного дня я замовила встановлення залізних дверей і ґрат на вікна. Чоловіки, що приїхали їх ставити, переглядалися, але питань не задавали. Робота — так робота. Я платила — вони робили.

Поки вони свердлили та стукали, я сиділа на кухні й дивилась на старий потрісканий стіл. Руками гладила шорстку поверхню, згадувала, як мама тут пекла свої пиріжки, як я сиділа за цим столом із книжками, як ми разом варили варення з вишні. Все оживало в пам’яті, так яскраво, що здавалося — тільки заплющ очі, і я знову маленька.

Увечері, коли все закінчили, я сіла на ґанок і вперше за довгий час відчула себе хоч трохи у безпеці.

Але, звісно, Гена так просто не вгамувався.

За кілька днів він знову приїхав. Цього разу — з паперами. Махав ними в мене перед носом.

— Ось! — говорив. — Ми з мамкою знайшли документ, що твоя мама ще за життя обіцяла мені шмат землі! У нас свідки є!

Я взяла ті листки. Якась жалюгідна папірчина, написана від руки без підпису, без нотаріуса. Просто фраза: «обіцяю виділити Геннадію ділянку за сараєм за допомогу в лікуванні».

Я поклала папір йому назад у руку.

— Це нічого не значить, — спокійно сказала я. — Закон на моєму боці. Все оформлено правильно. Хочеш — подавай до суду.

Він почервонів.

— Ти нас вигнати хочеш?! Спадщину забрала, а тепер з життя викреслюєш?! Невже можна так із родиною?

Я мовчала. Що тут скажеш, якщо людина бачить тільки те, що хоче бачити.

Гена розлютився, копнув старе відро, розвернувся і пішов.

Я ще довго сиділа потім у тиші. У голові крутилися його слова. Може, я й справді жорстока? Може, варто було поділитися? Але потім я згадала, як мама усе життя тягла цей дім сама, без жодної їхньої допомоги. Як Гена згадував про неї лише тоді, коли треба було позичити грошей. І стало зрозуміло: ні. Все правильно.

Тижні три було тихо. Я навіть почала думати, що все минулося.

Частіше приїжджала в дім, потроху наводила лад. Весна наближалася, сонце заливало двір теплим світлом. Хотілося вірити, що все погане позаду. І от якось увечері, коли збиралася додому, побачила під дверима записку. На звичайному клаптику паперу було нашкрябано: «Не радій. Все повернемо.»

Руки змерзли. Стало страшно так, що я не одразу зрозуміла — хто це міг залишити. Але потім здогадалася. Звісно, хто ж іще?

Я знову пішла в поліцію. Написала заяву про спроби тиску. Хлопець у відділку подивився на мене з жалем.

— Папірець — не погроза. Нічого не доведемо. Але якщо щось — одразу дзвоніть.

Я виходила звідти з відчуттям, ніби борюся з тінню. Їх немає — і водночас вони поруч. Тиснуть, гнуть, але відкрито нічого зробити не можуть.

І тут почалося найдивніше.

За тиждень до мене додому прийшов чоловік у костюмі. Представився нотаріусом.

Сказав, що мама перед смертю складала попередню угоду про поділ землі. Що нібито «по-людськи» вона хотіла, аби після неї ділянку

поділили між родичами.

Я дивилася на нього й не вірила своїм вухам.

— Ви можете показати мені оригінали? Завірені копії?

Чоловік зам’явся, почав казати, що папери «поки в інших спадкоємців», що він лише передає інформацію.

Тоді я остаточно переконалась: це гра. Тиск. Психологічна атака. Я ввічливо подякувала за візит, зачинила двері й одразу зателефонувала адвокату.

Вона вислухала мене й сказала:

— Все правильно робиш. Не піддавайся. Якщо заважатимуть жити — пиши заяву. Все майно твоє. Це порожні погрози.

Йшов час. Гена з’являвся дедалі рідше. Мабуть, зрозумів, що я не здамся.

Я продовжувала наводити лад у домі. Фарбувала, білила, садила квіти. На вихідні приїжджали подруги — хто з варенням, хто з рулетом. Ми сиділи на ґанку, пили чай, сміялися.

Іноді серце ще стискалося від тривоги. Але з кожним днем я все впевненіше стояла на ногах.

Минуло пів року. Якось увечері я почула знайомий голос біля воріт. Гена. Прийшов один. Стояв ніяково, човгаючи ногами.

— Можна поговорити? — спитав.

Я вийшла на ґанок. Схрестила руки на грудях.

— Говори.

Він зам’явся, а потім раптом зовсім по-людськи сказав:

— Пробач, якщо щось не так. Ми… Ми з мамою думали, що ти слабка. Що не потягнеш цей дім. А ти — молодець. Справді. Видно, що він тобі потрібен.

Я мовчала.

— Ми відстанемо, — сказав він. — Нехай буде твій. По праву.

І пішов. Без криків, без погроз.

Я стояла на ґанку довго. Дивилася, як іде людина, яка пів року отруювала мені життя. І вперше за весь цей час мені стало легко.

Ніби я нарешті повернула собі не тільки дім, а й право на життя.

Зараз я часто приїжджаю сюди сама. Відчиняю хвіртку — і вітер, як завжди, шумить у черемсі. Дім скрипить старими підлогами, але вже не лякає — навпаки, ніби вітається.

Я ставлю чайник, відчиняю віконця, поливаю квіти. І знаю: це місце — моє. Не тому, що так у документах написано. А тому, що його не можна купити, поділити чи відібрати. Тут живе все, що було справді дорогим. І це сильніше за будь-який папір. Дорожче за будь-які гроші.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?