Не знаю, що з мамою останні кілька років коїться. Чи то вік дається взнаки, чи то після смерті тата щось у ній зламалось. А може й те, і те разом. Тата не стало три роки тому, і з того часу мама, ніби інша людина — ображається через усе, з кожного нічого сварку може зробити.

От чесно — іноді вже не знаю, як себе з нею поводити.Маму звати Галина Степанівна, їй лише 59, але поводиться так, ніби вже глибока старість і всі мають тільки навколо неї бігати.

– Оль, я не розумію, — каже вона мені якось по телефону. — Невже так тяжко покликати маму на каву? От ти йдеш з роботи, могла б зайти, посидіти. А ти все біжиш кудись…

А я ж до неї майже кожного дня приходжу! Ну, щонайменше п’ять разів на тиждень точно — чи обід занести, чи щось по дому допомогти.

– Мамо, я ж тільки вчора в тебе була, — кажу. — Суп варила і пральну машинку перевіряла. Що ж іще?

А вона у відповідь:

– То було вчора. А сьогодні вже знов сама!

А з сестрою, Анею, то взагалі біда. Та з початку війни в Канаді, працює там, адаптується, важко їй. Але мама на неї страшно сердиться, що не приїжджає.

– Ну, що то за донька, — бурчить, — у матері день народження — а їй байдуже! Коли я вже її побачу?

Я вже не витримую, пояснюю:”Мам, ну як вона сюди приїде просто так? В неї ж і віза, і робота, і квитки коштують, і війна ще не закінчилась!”.

А мама лиш відмахується: “Було б бажання. А вона, видно, забула про нас!”

Але найгірше сталося перед її 60-річчям.

Цілий тиждень я до неї ходила — допомагала з приготуванням, з продуктами, навіть прогулянки разом робили. Питаю:

– Мам, а що би ти хотіла в подарунок? Може, новий телефон?

Бо вона досі з тим кнопковим ходить, хоча вже часто скаржиться, що то батарея не тримає, то клавіші залипають.

А вона мені:

– Та нащо він мені? Я вже не в тому віці, щоб у ті ваші сенсорні тикати! Це вам, молодим, туди-сюди — а я вже стара!

Добре. Думаю, ну не хоче — не треба. Я якраз собі купувала новий смартфон, а свій старий, ще дуже хороший, віддала свекрусі — вона давно просила.

І тут почалось. Мама як дізналась — подзвонила аж тремтячим голосом:

– Оля! Як ти могла! Ти віддала той телефон Зої? А я?! Ти ж мені нічого не запропонувала!

– Мам, ти ж сама казала, що не хочеш! Я ж питала! Ти категорично відмовилась!

А вона в сльози:

– Та я стидалась! Я ж твоя мама! А ти чужій жінці — свекрусі! Мені б хоч запропонувала ще раз!

Я вже не знала, що й казати. Сперечатись не хотілось, бо на носі її день народження.

І от приходимо ми з чоловіком та дітьми до мами в неділю — з квітами, тортом, подарунком… Дзвонимо — а двері ніхто не відкриває.

Спершу подумали — може, в душі, або в магазин вийшла. Але дзвонимо по телефону — не бере. Нарешті дізнаємось від сусідки, що мама… пішла до неї святкувати.

А всі ті страви, що ми разом готували весь тиждень — усе взяла з собою.

Чесно? Я стояла перед дверима і не знала — плакати мені, чи сміятись. І прикро, і смішно, і незрозуміло.

Як з нею далі бути — не знаю. Все сприймає як зраду. І що не скажи — образа.

Але ж вона моя мама… І як би не було — лишається рідною.

КІНЕЦЬ.